— Він уже погодився, — сказав Далінар.
— А чи були визначені умови? — запитав Ренарін. — Обрано дату? Я не знаю, чи це видіння — те, що він хоче, щоб ми бачили. Але так чи інакше... Я не думаю, що він настільки непокоїться, щоб погодитися на умови. Він може чекати, поки ти продовжуєш битися, поки ми продовжуємо битися. Вічно. Він може зробити так, щоб ця війна ніколи не закінчувалася.
Далінар ступив уперед і пройшов крізь вітраж, який зображав його, хоча і не знав про це.
Ренарінові здавалося, ніби його батько ніколи не старів. Навіть у спогадах раннього дитинства хлопець запам’ятав його таким — могутнім, незмінним, сильним. Частково таким, як Ренарінові розповідала мати, створюючи в його уяві образ ідеального алетійського офіцера.
Це трагедія, що вона не дожила до того моменту, коли Далінар став саме таким, яким вона його уявляла. Шкода, що Одіозум спонукав до її вбивства. Саме так Ренарін мав уявляти це. Краще звернути свій біль проти ворога, ніж утратити батька разом з матір’ю.
— Я дивився Одіозуму в очі, — сказав Далінар. — Лицем до лиця. Він очікував, що я зламаюся. Відмовившись, я порушив його плани. Це означає, що його можна перемогти — і, що не менш важливо, це означає, що він не все знає і бачить.
— Так, — погодився Ренарін, проходячи по битому склу, щоб подивитися на величезне зображення Одіозума. — Не думаю, що він усюдисущий, батьку. Ну, якась частина його є всюди, але він не може отримати доступу до цієї інформації — так само як Прародитель бур не знає про все, до чого торкається вітер. Гадаю... Одіозум може бачити те, що і я. Не події чи сам світ, а можливості. Ця війна небезпечна для нас, батьку. Колись Вісники організовували наші сили, воювали з нами деякий час, але потім поверталися, щоб замкнути душі Сплавлених у Геєні, і ті не відродилися. Тож кожен Сплавлений, якого ми вбили, був справжньою жертвою. Але Присягу вже порушено, і Сплавлених неможливо замкнути.
— Так... — сказав Далінар, підходячи до Ренаріна. — Я й сам про це думав. Намагався визначити, чи є спосіб відновити Присягу, чи якимось іншим чином змусити наших ворогів боятися. Це нова земля як для нас, так і для Одіозума. Має бути щось у цій новій реальності, що його дратує. Ти бачиш іще щось?
«Бачиш майбутню темряву, Ренаріне?» — спитав Гліс.
— Чвари між вами, — мовив Ренарін, вказуючи на вітраж. — І темряву, що заважає, псує красу вікна. Немов хвороба, що заражає вас обох, на краях зображення.
— Цікаво, — сказав Далінар, дивлячись туди, куди вказав Ренарін, хоча бачив лише порожнечу. — Цікаво, ми коли-небудь дізнаємося, що це означає?
— О, це легко, батьку, — відповів Ренарін. — Це я.
— Ренаріне, я не думаю, що тобі слід сприймати себе як...
— Тобі не потрібно намагатися захистити моє его, батьку. Коли ми з Глісом зв’язалися узами, то стали... чимось новим. Ми бачимо майбутнє. Спочатку я був збентежений через свою роль, але потім зрозумів. Те, що я бачу, заважає можливостям Одіозума. Оскільки бачу імовірності майбутнього, мої знання змінюють те, що я робитиму. Тож його здатність бачити моє майбутнє затьмарена. Кожного близького до мене йому складно прочитати.
— Це втішає, — сказав Далінар, обіймаючи Ренаріна однією рукою за плечі. — Ким би ти не був, сину, це благословення. Може, ти й інший вил Променистого, але все одно Променистий. Ти не повинен відчувати, що маєш приховувати це чи свого спрена.
Ренарін збентежено опустив голову. Батько знав, що не можна торкатися його надто швидко, надто несподівано, тож це сталося не через ці обійми. Просто... ну, Далінар звик, що може робити все, що захоче. Він написав бурекляту книгу.
Ренарін не мав ілюзій, що його приймуть так само. Він і батько могли бути однакового рангу, з однієї родини, але Ренарін ніколи не вмів маневрувати в суспільстві так, як Далінар. Щоправда, батько іноді «маневрував» у суспільстві, немов чал, який маршує крізь натовп, але люди все одно давали йому дорогу.
Для Ренаріна все було інакше. Жителів Алеткару й Азіру тисячоліттями привчали боятися й засуджувати кожного, хто стверджує, що може бачити майбутнє. Вони не збиралися легко відкинути цю настанову, особливо заради Ренаріна.
«Ми будемо обережні, — подумав Гліс. — Ми будемо в безпеці». «Спробуємо», — подумав у відповідь Ренарін.
А вголос лише сказав:
— Дякую. Для мене дуже важливо, що ти в це віриш, батьку.
«Ти його спитаєш? — мовив Гліс. — Про моїх родичів, схожих на мене?»
— Гліс хоче, щоб я повідомив, — сказав Ренарін, — що є й інші спрени, подібні до нього. Їх торкнулася Сджа-анат, змінила, перетворила на... таких, які вони є.
— Те, що вона робить, неправильно. Вона їх спотворює?
— Якщо я — благословення, батьку, то як ми можемо відкидати інших? Як можемо засуджувати ту, хто їх створив? Сджа-анат не людина і не думає по-людському, але я вірю, що вона справді намагається знайти шлях до миру між співунами та людьми. По-своєму.
— І все одно... Я відчув дотик одного з Розстворених, Ренаріне.
«І за одним ти судиш про інших?» Однак Ренарін цього не сказав. Люди надто часто говорять те, що перше спало їм на думку. Натомість він чекав.
— Про яку кількість спотворених спренів ми говоримо? — нарешті запитав Далінар.
— Лише про жменьку, — відповів Ренарін. — Вона не спотворить розумних спренів без їхньої згоди.
— Ну, це важливо знати. Я подумаю. Ти... спілкуєшся з нею?
— Кілька місяців. Ґліса хвилює те, що вона стала дуже мовчазною, хоча він думає, що вона зараз десь поруч.
«Вона створює з нас фракцію, яку не люблять ані люди, ані Одіозум, — погодився Гліс. — Без дому. Без союзників. Її можуть знищити обидві сторони. Нам знадобиться більше. Схожих на тебе й на мене. Разом». Вітражі почали розбиватися навколо Ренаріна. Знадобилося Буресвітло й зусилля Ґліса, щоб створити їх, і спрен явно втомився. Поступово світ навколо Ренаріна став звичним.
— Дай мені знати, якщо вона зв’яжеться з тобою, — попросив Далінар. — І якщо в тебе знову трапиться напад, розказуй мені. Я трохи знаю, що це таке, синку. Ти не такий самотній, як, напевно, думаєш.
«Він тебе знає, — сказав Ґліс, захоплений цією ідеєю. — Знає й знатиме».
Ренарін припустив, що, можливо, так і є. Як незвично і втішно. Ренарін — спочатку напружений — притулився до батька, а потім прийняв запропоновану підтримку, спостерігаючи, як майбутнє стає порохом навколо нього.
«Нам потрібно більше, — сказав Ґліс. — Треба більше таких, як ми, тих, хто стане такими. Хто?»
«Пригадую декого — був би ідеальний варіант...» — відповів Ренарін.
55
Спорідненість з відкритим небом
Ми не повинні допускати, щоб прагнення отримати конкретний результат затьмарювало наше сприйняття.
За допомогою Буресвітла Каладін зміг дослідити свою маленьку схованку, і вона виявилася трохи більшою, ніж він собі уявляв. Він поклав Тефта на кам’яну полицю вздовж однієї стіни, обмив його, потім одягнув у вільний халат і підклав судно. Один із мішків, які він узяв із монастиря, а потім набив одягом, став імпровізованою подушкою. Ще треба буде знайти ковдри, але наразі його друг, напевно, влаштований настільки комфортно, наскільки було під силу Каладінові.
Тефт усе ще охоче пив воду, висмоктуючи її з великого металевого шприца, який приніс Каладін. Здавалося, він настільки близький до пробудження, що Каладін очікував, що Тефт будь-якої миті почне лаятися й питати, куди поділася його форма.
Сил спостерігала, нехарактерно серйозна.
— Що ми робитимемо?
— Не думай про це, — порадив Каладін.
— А якщо я не можу не думати про це?
— Знайди, чим відволіктися.
Вона сиділа на кам’яній полиці, поклавши руки на коліна.