Венлі налаштувалася на Ритм миру, і тут їй спала на думку ідея:
— Я впевнена, що зможу знайти тобі лікарів. Справді, я знаю одного, який, можливо, захоче допомогти нам. Це людина. Він переховується через певні факти, про які не слід розказувати. Але думаю, ми могли б привести його сюди, щоб він допомагав.
Дул кивнув, наспівуючи в Ритмі вдячності. Венлі вийшла на перший рівень атріуму з довгою вертикальною шахтою, що простягалася до вершини вежі. Вона проминула кількох Владних, які стояли на варті біля дверей кімнати з макетом вежі. Лешві веліла їй помістити лікаря та його родину в безпечне місце, ну що ж, так і буде.
Наближалася комендантська година, тож тут, на першому рівні атріуму, усі поспішали, завершуючи останні справи. Люди — більше не обмежені стінами помешкань — повиповзали зі своїх панцирів, як лози після бурі. Багато з них жили навколо атріуму, і вони витягли вози, влаштувавши тут, біля великого вікна, тимчасові крамниці. Люди тягнулися до сонячного світла, немов спрени до Пристрастей.
Цього вечора вони ходили боязко і трималися на відстані від Венлі, немов не могли повірити, що можуть продовжувати звичне життя, наче нічого й не сталося. Венлі знайшла сходи й поспішила вгору, змусивши кількох людських жінок відсахнутися вбік і тихо ахнути, привабивши червоподібних спренів страху. Іноді Венлі забувала, яка страхітлива її владна подоба. Їй стало зручно в ній, і все більше й більше вона почувалася природно, попри те що в її яхонтосерці був спійманий у пастку спрен спустошення.
На другому поверсі Венлі попрямувала до місця зустрічі біля балкона атріуму. Сьогодні ввечері вона мала обслуговувати команду Сплавлених на той випадок, якщо їм знадобиться перекладач. Багато Сплавлених мали проблеми у спілкуванні із сучасними співунами. Це було логічно, враховуючи, як нещодавно вони повернулися. Венлі вважала ще дивнішим те, що деякі, як Рабоніель, уже навчилися розмовляти сучасною алетійською.
Венлі прибула на місце зустрічі й здивувалася, побачивши там кількох Глибинних — дивних Сплавлених з гнучкими тілами та молочно-білими очима, що в глибині сяяли червоним. Їм подобалося проводити час, занурившись у камінь, так само як Небесним подобалося ширяти в повітрі. Час від часу вона заходила в кімнату й бачила одного чи двох із них, які лежали там, занурившись у підлогу, показуючи лише обличчя із заплющеними очима.
Сьогодні ввечері четверо з них стояли купкою, а поруч були кілька звичайних співунів, що принесли обладнання. Сплавлені сперечалися між собою своєю мовою.
— Я не думав, що пісок спрацює, — сказав один із Глибинних у Ритмі злості. Їхні ритми були тихі, приглушені. — Я мав рацію. Ти повинен це визнати.
— У вежі забагато різних фабріалів, — мовив інший. — І забагато спренів. Пристрій, який ми шукаємо, прихований і не має достатньо сильного впливу, щоб його помітити.
— Ви шукаєте фабріал, який створює щит навколо кристалічної колони, — здогадалася Венлі.
Рабоніель згадувала, що поле створене фабріалом, який, за її теорією, має включати кілька самоцвітів, що називаються вузлами, і вони підтримують його, сховані десь у вежі.
Глибинні прямо не дорікнули їй за те, що вона говорила без попереднього звернення. Як Голос Рабоніель, Венлі мала певний авторитет, навіть щодо них. Вона не могла наказувати, але говорити — так.
— Чому б не використати спренів таємниці? — запитала вона. — Вони ж можуть знаходити фабріали так само легко, як і Променистих, чи не так?
— Уся вежа — фабріал, — сказав один із Глибинних. — Спрени таємниці тут марні — вони розгублено крутяться по колу. Попросити їх знайти тут Буресвітло, застосоване особливим чином, — усе одно, що попросити знайти певну частину води в океані.
— Ці спрени марні, — погодився інший. — А ти бачила спренів хаосу?
Венлі бачила їх. Цей різновид спренів спустошення, зазвичай невидимий для всіх, окрім тих, кому вони з’являлися, тепер залишав іскри в повітрі, ніби якимось чином реагуючи на поле-пригнічувач. У цьому місці навіть той, хто не мав здатності зазирнути в Гадесмар, міг дізнатися, стежать за ним чи ні.
Коли Венлі думала про це, вона налаштувалася на Ритм хвилювання. Немає невидимих спренів... а від спренів таємниці жодної користі. Це означало, що будь-який Променистий у вежі міг вільно використовувати свої сили непомітно.
Вона теж може використовувати свої сили непомітно.
Розуміння цього змусило Тембр також загудіти в Ритмі хвилювання, як і Венлі. Нарешті. Вони зможуть попрактикуватися.
Та чи наважиться вона?
— Гей, Голосе, — махнула їй рукою одна з Глибинних — з білуватою шкірою, вкритою ледь помітними червоними завитками. — Нам потрібно знайти ці вузли. Але без спренів таємниці нам, можливо, доведеться обшукати всю вежу. Ти почнеш опитувати людей, поцікавишся, чи бачили вони великий самоцвіт, який здається неприкріпленим до жодного видимого фабріала.
— Як забажаєте, о Стародавня, — сказала Венлі в Ритмі зніяковіння, — Але, якщо дозволите сказати, це рішення здається не надто продуманим. Вузли ж, напевно, приховані?
— Так, відповів інший, — але вони також повинні бути доступними, їхня мета — дозволити Променистим зарядити щит Буресвітлом.
— Хай там як, Стародавній, я налаштована скептично, — сказала Венлі. — Навіть якщо люди скажуть мені правду, я підозрюю, що вони нічого не знають. Вони ще не закінчили картографувати всі поверхи вежі, не кажучи вже про її секретні місця. Ви справді бажаєте, щоб ми витратили місяці на розмови з кожною людиною, запитуючи, чи бачили вони щось таке невизначене, якийсь самоцвіт?
Глибинні замугикали в Ритмі руйнування, але в іншому не суперечили їй. Як і у випадку з багатьма Сплавленими, вони не заперечували відразу, якщо аргумент був вагомим. Венлі могла б повчитися в них цього.
— Усе так, як я сказав, — мовив один із них іншим. — Ми можемо обшукувати це місце роками й нічого не виявити.
— Чи не мають вузли бути з’єднані з кристалічною колоною? — запитала Венлі.
— Так, — відповів один із Глибинних. — Кристалічними жилками, по яких передається Буресвітло.
— Тоді ми можемо відстежити їх, — сказала Венлі. — Ви можете зануритися в камінь і знайти їх, а потім рухатися по них назовні.
— Ні, — заперечив інший у Ритмі глузування. — Ми не можемо бачити всередині каменю. Ми можемо чути, можемо співати, і тони Рошару керують нами. Але цей фабріал був створений мовчазним для нас. Щоб відстежити лінії, потрібно розбити камінь і розірвати всі з’єднання з колоною. Це може повністю знищити захист вежі, від чого Променисті прокинуться та зруйнують нашу мету.
— Тож якщо ви знайдете у вежі самоцвіт, — сказала Венлі, — ви не зможете дізнатися, чи прив’язаний він до захисного поля. Ви можете розбити самоцвіт і виявити, що він пов’язаний з чимось зовсім іншим.
Сплавлені загуділи в Ритмі глузування. Венлі перетнула межу втручання, яке вони могли прийняти.
— Ні дурепо, — сказала одна Сплавлена. — Цей захисний фабріал новий. Його додали до вежі вже після її створення. Тут небагато інших подібних самоцвітів. Решта вежі працює як єдине ціле, тому Рабоніель змогла використати її захист, наповнивши Пустосвітлом.
Це... насправді не пояснювало так багато, як вони, здавалося, думали, але Венлі заспівала в Ритмі прислужництва, щоб показати, що цінує інформацію та виправлення. Однак її розум усе ще був наляканий наслідками того, що дізналася раніше. Усі ці місяці вона боялася своїх сил, кажучи собі, що не наважиться ними скористатися. Але чому ж так хвилюється зараз?
Тембр запульсувала. Вона вказувала, що боятися спробувати щось нове — нормально, природно.
Але річ не тільки в цьому. Здавалося, що більшу частину життя Венлі боялася не того, чого слід. Її цікавість призвела до загибелі її народу. І тепер вона гралася із силами, яких не розуміла, зібрала цілу групу обнадієних, які залежали від неї.
Якщо вона зробить неправильний крок, Дул та інші будуть приречені.