— Я не розумію, — сказала вона. Це звучало так, наче він застерігав її від своїх же.
— Я втомився командувати людьми, — продовжив Далінар. — На своєму шляху я залишив надто багато зотлілих дір там, де раніше були міста. Ви — щось особливе, чого ми ніколи раніше не бачили. І я знаю свого брата — знаю той погляд його очей, те хвилювання. Його інтерес міг би принести вам користь, але ціна була б високою. Не поспішайте ділитися своїм буресховищем із тими, кого щойно зустріли. Не ображайте їх, але й не поспішайте прогинатися. Будь-який новобранець повинен засвоїти обидва уроки. У цьому випадку я б запропонував ввічливість, але водночас обережність. Не дозволяйте йому загнати вас у кут. Він поважатиме вас, якщо ви відстоюватимете себе. І що б ви не робили, не давайте йому жодного приводу думати, що він може отримати щось ваше.
Бути сильними, постояти за себе, але не ображати їхнього короля? Що не означало? І все ж, дивлячись на нього, слухаючи його спокійний, але твердий голос, вона гадала, що зрозуміла. Його намір ніби передавався їй ритмом.
«Будь обережна з нами, — ось що він говорив. — Ми набагато небезпечніші, ніж ти думаєш».
Він згадував про... спалені міста.
— У скількох містах живуть ваші люди? — запитала вона.
— У сотнях. Кількість людей у нашому світі тебе б вразила. У багато разів більше, ніж кількість паршменів, яких я бачив тут, живучи з вами.
Неможливо. Це... було неможливо, правда?
«Ми так мало знаємо».
— Дякую, — сказала вона в Ритмі вдячності.
Вона змогла висловитися його мовою, але додаючи їй ритму. Це могло б спрацювати.
Він кивнув їй:
— Ми йдемо. Розумію, що цей візит був коротким, але моєму братові потрібно повернутися у свої землі. Ти ще... обов’язково зустрінеш нас знову. Ми надішлемо постійного посланця. Обіцяю тобі.
Він розвернувся, рухаючись, немов валун, що котиться, і рушив до свого буревоза.
Венлі відчувала, немов яскраво-червоний самоцвіт пропалює дірку в її одязі. Вона зіщулилася в одному з буреукриттів — широкій ущелині в землі поблизу міста, яку вони вкрили панцирами тварин і замазали кремом. Кожне сховище було на вершині пагорба, тому по схилах могла стікати вода.
Найближчі родичі Венлі збиралися разом, щоб поспілкуватися та побенкетувати, як звикли робити у дні бур. Вони здавалися такими веселими, розмовляючи в Ритмі радості чи вдячності, поки їли біля вогнища, слухаючи, як мати Венлі співає пісні при світлі неогранованих яхонтосердець.
Останні мали природну форму, нагадуючи брили. Поглинали Буресвітло, проте жодне не світило так яскраво, як дивний самоцвіт у її кишені. Той, який їй подарувала людина. Венлі відчула, ніби він мав горіти, хоча був холодним, як звичайний самоцвіт. Вона налаштувалася на Ритм тривоги й глянула на інших, хвилюючись, що ті побачать це надто червоне сяйво.
«Мені треба вийти в бурю, — подумала вона, слухаючи, як дощ стукає по далеких каменях. — Ця рахується? Я бачу, як буря там миготить і створює власний ритм, надто шалений. Надто дикий».
Ні, вона була недостатньо близько. Переховуючись в одному з цих укриттів, вона не зможе набути шлюбної подоби, що була єдиною трансформацією, яку вони регулярно проводили. Зрештою, ніхто не хотів повертатися до тупої подоби.
Треба знайти й інші подоби. Вона вже була близькою до воєнної. І зараз... цей самоцвіт...
Венлі носила його із собою кілька тижнів, боячись того, що могло статися. Вона глянула на матір і на близьких родичів, які сиділи й слухали, захоплені чудовими піснями. Навіть Венлі, яка чула їх сотні разів, помітила, що хоче повернутися й сісти біля ніг матері.
Ніхто з них не знав, що відбувається із Джакслім. Мати добре це приховувала. Чи правда, що інші подоби можуть їй допомогти? Люди вже йшли, тож це був останній шанс Венлі випробувати самоцвіт, а потім, якщо він не спрацює, отримати відповіді від людини, яка дала його.
Венлі налаштувалася на Ритм рішучості, підвелася зі свого місця й попрямувала до краю сховища, де вони прив’язали свої самоцвіти, щоб їх зарядити, — достатньо близько до бурі, що дасть їм світло від дотику Об’їзника бур. Кілька родичів шепотілися позаду неї, і їхні голоси були налаштовані на Ритм веселощів. Вони подумали, що дівчина вирішила прийняти шлюбну подобу, хоча сама стверджувала, що ніколи цього не зробить.
Мати всміхнулася, коли вона про це запитала, пояснюючи, що мало хто коли-небудь навмисно приймав шлюбну подобу. Вона поводилася так, ніби просто щось трапилося, тебе охопило бажання або ти сидів надто близько до виходу під час бурі — і пуф! слухач ставав дурним ідіотом, який жадав лише розмножуватися. Було соромно подумати, що інші припустили, ніби Венлі зараз саме цього й хотіла.
Вона підійшла до мокрого каменя на краю сховища, де скупчилися спрени дощу, дивлячись очиськами вгору й чіпляючись кігтями за землю. Вітер і грім тут були голоснішими, немов бойові кличі ворожої сім’ї, яка намагалася відлякати її.
Можливо, найкраще просто віддати самоцвіт матері, і нехай вона шукає нову подобу. Хіба не в цьому сенс?
«Ні, — подумала Венлі, тремтячи. — Ні, не в цьому».
Місяці, витрачені на пошук нових подоб, не привели її ні до чого, тоді як Ешонай здобувала все більше й більше визнання. Навіть їхня мати, яка раніше називала її дослідження безглуздими, тепер говорила про Ешонай із повагою. Слухачка, яка знайшла людей. Слухачка, яка змінила світ.
Венлі робила те, що мала робити. Вона залишилася з матір’ю, проводила нескінченні дні, розучуючи пісні, була покірною. А похвалу отримувала Ешонай.
Перш ніж її нерви зрадили, Венлі вийшла на схил пагорба, просто під бурю. Сила вітру змусила її спіткнутися й ковзнути по слизькій скелі. Вона миттєво перейшла від затишного, сповненого піснями тепла до крижаного хаосу. Буря видавала звуки, схожі на музичні інструменти, які ламалися, чи на невдалі пісні. Венлі намагалася дотриматися Ритму рішучості, але коли залізла за великий валун і притиснулася спиною до каменя, він став Ритмом вітрів.
Тепер її розум перейшов до Ритму благання, межуючи з панікою. Що вона робить? Це ж божевілля. Вона часто глузувала з тих, хто виходив під бурю без щитів чи інших засобів захисту.
Вона хотіла повернутися до укриття, але була надто налякана, щоб рухатися. Щось велике розтрощило землю поблизу, змусивши її підскочити, але мить темряви під час завивання бурі завадила їй побачити, наскільки близьким був удар. Немов блискавка, вітер і дощ змовилися проти неї.
Вона полізла в кишеню й дістала самоцвіт. Те, що раніше було таким яскравим, тепер здавалося крихким. Червоне світло ледве освітлювало її долоню.
Розбити його. Вона повинна його розбити. Пальцями, які вже заніміли від холоду, помацала довкола, зрештою знайшовши великий камінь. Земля тут розтріскалася у формі кола завбільшки зі слухача. Вона відступила до валуна, який давав бодай якийсь захист, тремтячи, тримаючи в одній руці самоцвіт, а в іншій — камінь.
Потім стало тихо.
Так раптово, так несподівано, що Венлі ахнула. Ритми в її розумі перетворилися на єдиний і рівномірний. Вона подивилася вгору, в чисту темряву. Земля навколо раптом стала сухою. Вона повільно обернулася, потім знову зіщулилася. У небі щось з’явилося — схоже на обличчя, створене з хмар і природного світла. Враження чогось величезного і непізнаного.
— ТИ БАЖАЄШ ЗРОБИТИ ЦЕЙ КРОК? — промовив не-голос вібруючи в ній, наче ритм.
— Я...
Це був він, спрен великобур — Об’їзник бур. У піснях його називали зрадником.
— ВИ ТАК ДОВГО НЕ БУЛИ ДІТЬМИ ЖОДНОГО БОГА, — сказав ЇЙ ритм. — ТИ ЗРОБИШ ЦЕЙ ВИБІР ЗАРАДИ ВСІХ СВОЇХ ОДНОПЛЕМІННИКІВ?
Від цих слів Венлі відчула одночасно трепет і жах. Отже, в самоцвіті щось справді було?
— Моїм... моїм одноплемінникам потрібні подоби! — крикнула вона до величезної сутності.
— ЦЕ БІЛЬШЕ НІЖ ПОДОБИ. ЦЯ СИЛА ЗМІНЮЄ СМЕРТНИХ.
«Сила?»
— Ти служив нашим ворогам! — закричала вона до неба. — Як я можу довіряти тому, що ти кажеш?