Вона намагалася власним жалюгідним способом виправити те, що зробила.
— Скільки їх? — спитав Рлайн у Ритмі хвилювання.
— Наразі з десяток. Я попіклувалася, щоб вони доглядали за непритомними Променистими. У мене є певна влада у вежі, але я не знаю, наскільки вона поширюватиметься. Це складно. Різні Сплавлені мають різні мотиви, і я заплуталася у всьому цьому. Я допомогла врятувати деяких людей, яких збиралися стратити, але не зацікавлена у союзі з ними загалом.
— Кого ти врятувала? Королеву?
— Ні, не набагато менш важливі люди, — відповіла Венлі. — Лікар і його дружина, які...
— Лірін і Гесіна? — спитав він у Ритмі хвилювання. — І їхня дитина, я сподіваюся.
— Так. Звідки ти...
— Ти маєш, витягнути мене, Венлі, — перервав її Рлайн. — І відвести до Гесіни. У мене є щось корисне, що я можу їй показати, і тобі, якщо захочеш допомогти.
— Я намагалася тобі сказати, — прошепотіла Венлі, озирнувшись на двері. — Я маю певну владу, але багато хто мені не довіряє. Я не знаю, чи вдасться звільнити тебе. Це може привернути забагато уваги.
— Венлі, — сказав Рлайн у Ритмі довіри, — подивись на мене. Вона зустрілася з ним поглядом. Чи він завжди був таким наполегливим? Ешонай знала його краще.
— Тобі потрібно це зробити, — повторив Рлайн. — Ти повинна використати будь-який свій вплив і витягнути мене.
— Я не знаю, чи...
— Припини бути такою нестерпною егоїсткою! Зроби бодай щось усупереч власним інтересам, заради більшого блага, хоча б разу своєму буреклятому житті, Венлі.
Венлі заспівала в Ритмі зради. Вона цього не заслужила. Вона щойно розповіла йому, як намагається відновити слухачів. Але він заспівав голосніше у Ритмі впевненості, тож вона налаштувалася на його ритм.
— Я спробую, — сказала вона.
Хоча Рабоніель часто проводила час біля кристалічної колони або з людьми-вченими в кімнатах неподалік, Повелителька Бажань повідомила, що сьогодні виконуватиме інші обов’язки. Розпитавши інших, Венлі з’ясувала, що та чомусь пішла до колишніх кімнат Чорношипа.
Венлі увійшла туди й побачила надзвичайно багато Сплавлених, які методично переглядали речі воєначальника, каталогізували їх, робили про них нотатки та запаковували. Венлі пройшла далі й побачила, що в одному ящику лежали шкарпетки, і кожна пара була облікована та ретельно складена.
Вони складали всі його речі на зберігання, але чому Сплавлені взялися за таку повсякденну роботу? На додаток, це були важливі Сплавлені, і жодного неврівноваженого чи божевільного. Сама Лешві теж працювала тут, і все це разом натякало на щось значуще: хтось дуже впливовий в ієрархії співунів цікавився цією людиною. Аж до бажання розібрати та зрозуміти кожну його особисту річ, якою б звичайною вона не була.
Венлі ходила по периметру кімнати, задля обережності тримаючись якомога далі від широких дверей чи вікон, що вели на балкон. Вони були завішені — протягом світлового дня діяли суворі правила. Співуни не повинні були виглядати назовні, щоб випадково не розкрити правду розвідкикам-Вітробігунам.
Венлі побачила двох людей, яких не впізнала, біля дверей спальні — вони спостерігали за тим, що відбувалося всередині. Там Рабоніель розмовляла з третьою людиною. Високий чоловік був одягнений у плащ та штани, які здалися Венлі елегантними, хоча вона мало знала про їхню моду. Ще більш дивовижною була незвичайна істота на його плечі, не схожа на жодну, яких Венлі коли-небудь бачила. Вона стояла на двох лапах, як людина, проте її морда закінчувалася дзьобом, а ще істота мала яскраво забарвлену луску, яка здавалася м'якою. Коли Венлі увійшла, тварина обернулася й витріщилася на неї, збентеживши тим, наскільки ясними й розумними здавалися ці очі.
Повелителька Бажань сиділа в кріслі біля ліжка, її обличчя було байдужим, а поруч лежали стоси паперів і книжок.
Хто цей чоловік і чому Рабоніель призупинила своє дослідження, щоб дати йому аудієнцію? Повелителька зазвичай ігнорувала прохання людей, і доходило до того, що кількох «важливих» відшмагали, коли ті вимагали зустрічі з нею. Що ще цікаво: коли Венлі обходила кімнату, вона побачила, що обличчя чоловіка було вкрите шрамами в кількох місцях і здавалося грубим, контрастуючи з витонченим одягом.
— Єдине, що я вважаю визначним, — сказала Рабоніель у Ритмі глузування, — це те, наскільки ти зухвалий, людино. Хіба не розумієш, як легко я могла б наказати побити чи вбити тебе?
— Це означало б утратити корисну нагоду, — відповів чоловік голосно й зухвало, у своєрідній людській версії Ритму рішучості. — А ви не з тих, хто викидає щось корисне, правда, Стародавня?
— Користь відносна. Я відкину можливість, якою ніколи не встигну скористатися, якщо вона заважатиме мені зробити щось краще.
— Що краще за дармове багатство?
— У мене є Урітіру, — відказала вона. — Навіщо мені сфери?
— Не таке багатство, — сказав чоловік з усмішкою.
Він ступив уперед і шанобливо простягнув їй великий мішечок. Рабоніель узяла його, і всередині щось тихенько брякнуло. Рабоніель розв’язала мішечок і зазирнула всередину. Вона застигла на місці, а коли знову заговорила, її голос був позбавлений ритму:
— Як? Звідки ти це взяв?
Чоловік натомість сказав:
— Я приніс подарунок. Щоб заохотити тебе зустрітися з моєю бабск та обговорити умови. Думав почекати, доки нинішня... смута вщухне, але моя бабск налаштована рішуче. Ми укладемо угоду щодо використання Присяжної брами. І ми заплатимо.
— Це... гарний подарунок, — нарешті сказала Рабоніель.
— Це не подарунок, — зауважив він. — А лише аванс за майбутні платежі. А ось це — подарунок.
Він махнув рукою вбік, і дивна істота на його плечі засвистіла. Двоє чоловіків, яких Венлі бачила зовні, увійшли, несучи щось з обох боків — великий ящик, закритий тканиною. Він ледве проліз у двері та був важким, судячи з гулу, коли його поставили.
Чоловік зірвав тканину — в ящику з гратами по боках сиділа дрібненька дівчинка-підліток. Брудна істота загарчала, зіщулившись у центрі, в тіні. Чоловік зробив театральний жест, потім уклонився й пішов геть.
— Людино! — гукнула Рабоніель. — Я тебе не відпускала. Що це? Мені не потрібні раби.
— Це не рабиня, — сказав чоловік. — Але якщо ваш повелитель таки коли-небудь знайде Культивацію, запропонуйте йому запитати її, чому вона створила Вістрехідку, яка живиться Життєсвітлом, а не Буресвітлом. — Він знову вклонився — це був офіційний військовий уклін, — а потім пішов.
Венлі чекала, розраховуючи, що Рабоніель накаже його стратити або принаймні відшмагати. Натомість вона почала наспівувати в Ритмі пихи й навіть усміхнулася.
— Я збентежена, Стародавня, — сказала Венлі, дивлячись услід чоловікові.
— Не треба, бо це не має до тебе жодного стосунку. Він справді хороший актор, як мене й попереджали. Сподіваюся, він думає, що його маленький трюк приголомшив мене. Невже він справді приніс мені Променисту, яка не знепритомніла, попри захист вежі? — вона подивилася на дитину в клітці, а та зухвало глянула у відповідь і загарчала. — Навряд чи вона покірна.
Рабоніель сплеснула, і ввійшло кілька слуг.
— Заберіть цю в безпечне місце і не випускайте її. Обережно. Вона може бути небезпечною.
Коли клітку забрали, вона повернулася до Венлі та заговорила в Ритмі жаги:
— Отже, це справді хтось із твого народу, як сказано у звітах?
— Так, відповіла Венлі. — Я знаю його. Його звати Рлайн. Він слухач.
— Дитя зрадників, — зауважила Рабоніель.
— Як і я, — сказала Венлі, а потім замовкла. Вона глибоко вдихнула й змінила свій ритм на Пиху: — Я хочу попросити відпустити його під свою опіку. У мене немає інших родичів, щоб з ними поговорити. Він дорогий для мене.
— Одіозум навмисно знищив твій народ. Ти остання. Це відмінність, яку ти повинна цінувати, оскільки вона робить тебе унікальною.