— Я не бажаю унікальності. Я хочу зберегти життя цього вичоловіченого й насолоджуватися його компанією. Я добре відслужила на кількох посадах, багатьом Сплавленим. І вимагаю компенсації.
Рабоніель замугикала в Ритмі глузування. Венлі запанікувала й ледь не втратила силу волі, але Тембр, що постійно спостерігала за нею, запульсувала в Ритмі пихи. То був ритм Одіозума, проте найкращий відповідник Рішучості. Ритм, який Венлі мала продовжувати виражати зараз. Вона так і зробила: заспівала, бо не наважилася заговорити.
— Ну добре, — сказала Рабоніель, беручи свої папери, щоб знову почати читати. — Твоя Пристрасть робить тобі честь. Він твій. Переконайтеся, що він не створить проблем, бо це буде твоя відповідальність.
Венлі заспівала в Ритмі нагороди, а потім швидко відступила. Тембр пульсувала в ній в одному зі звичайних ритмів. Здавалося, вона відчувала біль, наче їй було важко використовувати один із неправильних ритмів. Але вони впоралися. Як і тоді, коли вона звільнила сім’ю Вітробігуна.
Тембр усе пульсувала. Свобода. Це мала бути її наступна присяга, як зрозуміла Венлі. Звільнити тих, кого ув’язнили несправедливо. Вона ледь не вимовила нову присягу вголос, але Тембр попереджувально запульсувала.
Тож Венлі повернулася до своїх кімнат, перш ніж піти до Рлайна. Вона зачинила двері, а потім прошепотіла слова.
— Я прагнутиму свободи для тих, хто в неволі, — сказала вона, а потім почекала.
Нічого не сталося. Чи спрацювала присяга?
Її вразило далеке відчуття, вижіночений голос, дуже далекий, але бринів у чистому ритмі Рошару.
«Ці слова, — промовив голос, — не приймаються».
Не приймаються? Венлі опустилася в крісло. Тембр запульсувала в Ритмі збентеження. Але в глибині свого яхонтосерця Венлі зрозуміла, що знає причину. Вона щойно спостерігала, як слуги Рабоніель понесли кудись дитину, замкнену в клітці. Тепер, коли вона це зрозуміла, причина здавалася очевидною.
Вона не могла щиро промовити ці слова. Не тоді, коли переймалася звільненням Рлайна насамперед тому, що хотіла здобути довіру іншого слухача. Не тоді, коли була готова ігнорувати потреби замкненої в клітці дитини.
Якщо вона хоче чесно зростати як Промениста, їй потрібно зробити так, як сказав Рлайн, — почати думати про когось іншого, крім себе. І вже давно настав час, щоб ставитися до своїх сил з повагою, на яку вони заслуговують.
61
Олія та вода
За інших обставин я була б так приголомшена цим піском, що забула б про всі інші раціональні заняття. Що це? Звідки він узявся?
Нарешті Навані почула голос Каладіна.
«Вибачте, ваша світлосте, — сказав він, і Родич передав його голос Навані. — Коли я повернувся у сховок учора ввечері, то впав і заснув. Я ненавмисно змусив вас чекати».
Прибувши вранці до кімнати вчених, Навані виявила — через Родича, — що проспала те, що майже означало кінець їхнього опору. Потім чекала кілька нескінченних годин, щоб почути звістку від Вітробігуна.
— Не проси вибачення, — прошепотіла Навані.
Вона стояла на вже звичному місці, заклавши руки за спину, і торкалася кристалічної лінії на стіні, поки спостерігала за роботою своїх учених. Охоронці були біля дверей, а дивна божевільна Сплавлена сіла на своє місце біля дальньої стіни, але ніхто не заважав Навані.
— Ти зробив те, що мав, і зробив добре.
«Я зазнав невдачі», — відповів Каладін.
— Ні, — тихо, але твердо сказала Навані. — Великий маршале, твоє завдання — не рятувати вежу. Твоє завдання полягає в тому, щоб виграти мені достатньо часу, щоб змінити те, що було зроблено. Ти не зазнав невдачі. Ти досяг чогось неймовірного, і завдяки цьому ми все ще можемо боротися.
Він довго не відповідав.
«Дякую, — сказав він уже сильнішим голосом. — Я мав почути ці слова».
— Вони правдиві, — сказала Навані. — Якщо я матиму достатньо часу, впевнена, що зможу позбавити вежу ворожого Світла, а потім наповнити її належним.
Усе зводилося до природи Буресвітла, Пустосвітла й того, як діяв Родич. Навані мала швидко дослідити Світло і зрозуміти, що саме пішло не так.
«Знищення вузла, здається, погіршило ситуацію, — сказав Каладін. — Тепер загоєння триває довше. Сплавлена вдарила мене ножем, і минуло добрих десять хвилин, перш ніж моє Буресвітло повністю загоїло рану».
— Сумніваюся, що це сталося через знищення вузла, — сказала Навані. — Рабоніель могла ще більше спотворити Родича, перш ніж ти її зупинив.
«Зрозумів. Мені справді ніяково, бо я не зміг захистити вузол, але, ваша світлосте, я думаю, що це було неможливо. Якщо виявлять інші вузли, нам доведеться знищити і їх».
— Згодна. Зроби все, що потрібно, щоб дати мені більше часу. Є ще інформація?
«Ох, так! — відповів Каладін. — Я не зміг вчасно дістатися до Присяжної брами. Думав, що зможу легко спуститися на перший поверх, але це було довше, ніж я собі уявляв».
— Ти не полетів?
«Ці Викиди не працюють, ваша світлосте. Мені довелося використати Адгезію, щоб зробити ручки. Маю більше потренуватися або знайти інший шлях угору й униз, якщо ви хочете, щоб я спробував дістатися до брами. Хай там як, я таки здобув для вас кілька телестилів. Повний набір, як виявилося, їх дванадцять. Сил перевірила їх і думає, що знає, чому вони працюють. Ваша світлосте, спрени всередині були спотворені, як спрен Ренаріна. Рубіни зараз працюють на Пустосвітлі, як ви й підозрювали, і причиною, мабуть, є ці спрени».
Навані важко зітхнула. Це було одне з її припущень, і вона не хотіла, щоб воно підтвердилося. Якщо їй знадобиться здобути спотворених спренів, вона навряд чи зможе змусити будь-які фабріали працювати без відома Рабоніель.
— Відпочинь, — сказала Каладінові, — і зберігай сили. Я знайду спосіб змінити те, що тут відбувається.
«Нам слід попередити Далінара. Можливо, ми могли б доставити йому половину одного з цих телестилів».
— Не знаю, як це зробити.
«Ну, я думаю, це залежить від того, наскільки далеко діє захисне поле вежі. Цілком можливо, що я зможу зістрибнути з уступу, впасти досить далеко, щоб вибратися за межі придушення, а потім активувати свої Викиди. Але так ви залишитеся без доступу до Променистого. Чесно кажучи, не хочу цього пропонувати. Не знаю, чи зможу я піти, враховуючи обставини».
— Згодна. Поки що важливіше, щоб ти був тут, зі мною. Простеж за Цуп — Родич загубив її слід, але вона не спала, як і ти.
«Зрозумів».
— А в іншому все добре? У тебе є їжа?
«Так. Мені допомагає один з моїх людей. Він не Променистий, але хороший хлопець».
— Німий? — здогадалася Навані.
«Ви знаєте Даббіда?»
— Ми зустрічалися. Перекажи йому мої найкращі побажання. «Перекажу, ваша світлосте. Насправді я не думаю, що можу відпочити. Мені потрібно потренуватися лазити по зовнішній стіні вежі, але я хвилююся, що навіть після практики не буду достатньо швидким. Що робити, якщо вузол виявлять десь на сороковому поверсі? Щоб піднятися так високо, мені знадобиться кілька годин».
— Справедливе занепокоєння. Я побачу, чи зможу знайти рішення. Поговорімо завтра приблизно в цей час.
«Зрозумів».
Вона відштовхнулася від стіни й пройшлася кімнатою. Не хотіла, щоб інші бачили, як вона розмовляє сама із собою. Напевно, співунам веліли стежити за ознаками того, що у вежі є Променисті. Вона тихо поговорила з Рушу, пояснюючи свої плани щодо наступного етапу витрачання часу.
Рушу схвалила їх, але Навані відчула роздратування, коли пішла далі. «Мені варто робити щось більше, ніж просто витрачати час, — подумала вона. — Потрібно працювати заради нашої свободи».
Вона складала свій план. Перший крок полягав у тому, щоб продовжувати стежити за тим, аби вони не втратили позиції, і Каладінові доведеться зайнятися цим. Другий крок — надіслати вісточку Далінару. Тепер, коли в неї є телестилі, вона, можливо, знайде спосіб.