Далінар прибрав палець і розплющив очі, а потім подякував молодому солдату, який, здавалося, нервував. Той повернувся на своє місце біля передньої частини будівлі, приєднавшись до все ще замаскованого Сета. Далінар перевірив наручний фабріал. Ясна та інші незабаром мали повернутися з передової. Битву виграно, святкування завершено. І все без Далінара.
Це здавалося таким дивним. Він тут, хвилюється за Навані та вежу, але не може нічого вдіяти, доки не отримає більше інформації. Хвилюється про Адоліна в Гадесмарі — розлучений з ним, як двоє братів в історії Прародителя бур. Спільні долі, спільні жереби, але Далінар почувався безсилим, бо не міг допомогти ні синові, ні дружині.
«Ти справді береш у цьому участь, — твердо сказав собі. — Маєш обов’язок. Опануй ці сили. Краще ніж Одіозум. Думай у масштабі, більшому за одну битву чи навіть одну війну». Це було складно, бо його навички, здавалося, розвивалися повільно. Стільки часу змарновано. Чи це те саме, що переживала Ясна за всі ці роки, шукаючи таємниці, коли ніхто інший їй не вірив?
Сьогодні, окрім практики, у Далінара був іще один обов’язок. Він відкладав це завдання, але знав, що більше зволікати не варто. Тож узяв із собою Сета й пішов через табір, потім повернув у бік в’язниці.
Йому потрібно особисто поговорити з Тараванджіаном.
Будівля, в якій перебував колишній король, не була справжньою в’язницею. Вони не планували нічого подібного для тих, хто перебував у тимчасовому військовому таборі тут, в Емулі. Камери для в’язнів — так. Але військова дисципліна через необхідність вимагала швидких рішень. Більше ніж два тижні ув’язнення зазвичай призводили до звільнення або — за серйозніші порушення — до страти.
Тараванджіан потребував чогось більш надійного й вишуканого. Тому вони в міцному домі замурували вікна, укріпили двері й поставили охорону з найкращих солдатів Далінара. Коли князь наблизився туди, він помітив, що вікна верхнього поверху тепер щільно замуровані голою кремовою цеглою, закріпленою розчином. Було неправильно надавати Тараванджіану дім замість камери, але також здавалося неправильним залишати його без сонячного світла.
Опинившись біля дверей, Далінар кивнув у відповідь на салютування, а потім дочекався, доки охоронці відімкнуть замки й відчинять двері перед ним. Ніхто не переживав за його безпеку і не робив зауважень щодо єдиного тілоохоронця. Усі вважали, що запобіжні заходи полягають у тому, щоб запобігти викраденню Тараванджіана, і ніколи б не подумали, що Чорношип не зможе впоратися з літнім державником.
Вони навіть зараз не підозрювали, наскільки небезпечний Тараванджіан. Він сидів на табуреті біля дальньої стіни головної кімнати. Поклав у куток рубін і витріщався на нього. Коли Далінар увійшов, бранець обернувся і навіть усміхнувся. Буреклятий дід!
Далінар махнув рукою Сету, щоб той залишився прямо у дверях, поки охоронці зачиняли та замикали їх за собою. Тоді Далінар насторожено підійшов до кутка. Він брав участь у багатьох битвах і менше тривожився, ніж зараз.
— Мені було цікаво, чи ти прийдеш, — сказав Тараванджіан. — Минуло майже два тижні після моєї зради.
— Я хотів упевнитися, що мною не маніпулюють, — Далінар говорив правду. Тож чекав, доки будуть виконані певні завдання, перш ніж прийти до тебе й ризикувати, щоб ти якось уплинув на мене.
Однак у глибині душі Далінар визнавав, що це переважно виправдання. Бачити цю людину було боляче. Можливо, він мав дозволити Ясні допитати Тараванджіана, як вона пропонувала. Але це здавалося підходом боягуза.
— А, значить, ті певні завдання вже виконано? — запитав старий. — Наразі ти, безсумнівно, оговтався від зради веденських військ. Ви зіткнулися із силами Одіозума в Емулі? Я попередив його, що нам слід було діяти раніше, але він виявився непохитним, розумієш. Він хотів, щоб усе сталося саме так.
Відвертість зрадника вдарила Далінара, немов копняк чоботом прямо в живіт. Він зібрався з силами.
— Цей табурет надто незручний для твоїх років. Тобі повинні дати стілець. Я думав, що вони залишили в будівлі меблі. У тебе є ліжко? І напевно, вони дали тобі більше ніж одну сферу для освітлення.
— Далінаре, Далінаре, — прошепотів Тараванджіан. — Якщо ти хочеш, щоб мені було зручно, не питай про крісло чи світло. Відповідай на мої запитання та поговори зі мною. Мені це потрібно більше ніж...
— Чому? — перервав Далінар.
Він витримав погляд Тараванджіана і був вражений тим, наскільки боляче ставити це питання. Він знав, що зрада неминуча. Він знав, що це за людина. Однак слова завдавали мук, коли зривалися з його вуст.
— Чому? Навіщо ти це зробив?
— Тому що ти все одно програєш, Далінаре. Мені шкода, друже. Але це неминуче.
— Ти не можеш цього знати.
— Але знаю, — бранець розслабився на табуретці, повернувшись до сяйнистої сфери в кутку. — Така погана імітація нашої зручної вітальні в Урітіру. Навіть там була погана імітація справжнього вогнища, яке потріскувало справжнім полум’ям, живе й гарне. Імітація імітації. Ось які ми, Далінаре. Копія, змальована з картини, яка зображає щось величне. Можливо, давні Променисті й могли виграти цю війну, коли ще Гонор був живий. Але не виграли. Вони ледь вижили. А тепер ми б’ємося з богом. Самі. На нас не чекає перемога.
Далінар відчув... холод. Не потрясіння. Не здивування. Він гадав, що зможе зрозуміти міркування Тараванджіана — вони часто говорили про те, що означає бути королем. Дискусії ставали більш інтенсивними, більш змістовними, коли Далінар зрозумів, що зробив Тараванджіан, щоб сісти на трон Я-Кеведу. Дізнавшись про це, Далінар зрозумів, що розмовляє не з добрим старим чоловіком із дивними ідеалами, а з іще одним убивцею. Таким же, як і сам Далінар.
Тепер він відчув розчарування. Бо врешті-решт Тараванджіан дозволив тій стороні керувати ним. Уже не на краю. Його друг — так, вони були друзями — ступив у прірву.
— Ми можемо перемогти його, Тараванджіане. Ти не такий уже й розумний, як думаєш.
— Згоден. Але колись я був таким, — він уточнив, можливо, помітивши збентеження Далінара: — Я звертався до Старої Магії, Далінаре. Я бачив її. Не тільки Охоронницю Ночі, як я підозрюю, але й іншу теж. Ту, кого ти теж бачив.
— Культивація. Та, хто може протистояти Одіозуму. Богів було троє.
— Вона не битиметься з ним, — сказав Тараванджіан. — Вона знає. Як ти думаєш, звідки я дізнався, що ми програємо?
— Вона сказала тобі це? — Далінар зробив крок уперед і сів навпочіпки біля Тараванджіана, щоб їхні очі опинилися на одному рівні. — Вона сказала, що Одіозум виграє?
— Я попросив у неї здатність зупинити те, що насувається, — відповів Тараванджіан. — І вона зробила мене геніальним, Далінаре. Надзвичайно розумним, але лише на один раз. На добу. Я міняюся, знаєш. Іноді я розумний, але мої емоції здаються загальмованими — тоді не відчуваю нічого, крім роздратування. В інші дні дурний, але найменший натяк на сентиментальність змушує мене плакати. У більшість днів я такий, як сьогодні. Десь посередині. Лише один день геніальності. Один-єдиний день. Я часто хотів отримати ще один такий, але, мабуть, це було все, що Культивація хотіла мені дати. Вона хотіла, щоб я сам у всьому переконався. Не було ніякого способу врятувати Рошар.
— Ти не бачив можливого виходу? Скажи чесно. Невже жодної можливості виграти?
Тараванджіан мовчав.
— Ніхто не може досконало бачити майбутнє, — сказав Далінар. — Навіть Одіозум. Я не можу повірити, що ти, яким би розумним не був, міг бути абсолютно впевненим, що шляху до перемоги немає.
— Припустимо, ти опинився б на моєму місці. Побачив тінь майбутнього — найкращу з тих, яку будь-хто коли-небудь бачив. Насправді кращу, ніж міг би побачити будь-який смертний. І ти побачив шлях до порятунку Алеткару — і всіх, кого ти любиш, усіх, кого знаєш. Побачив дуже правдоподібну, дуже розумну можливість для досягнення цієї мети. Але також зрозумів, що для того щоб зробити більше — врятувати увесь світ, — тобі доведеться покладатися на такий шалений ризик, що він здається абсурдним. І якщо ти не виграєш з цими дуже маленькими шансами, то втратиш усе. Скажи мені чесно, Далінаре. Хіба ти б не подумав зробити те саме, що і я, прийнявши раціональний вибір, щоб урятувати небагатьох? — очі Тараванджіана заблищали. — Хіба не такий шлях солдата? Прийняти свої втрати та зробити все, що можливо?