— Ешонай, — сказав незнайомець низьким голосом. — Ти можеш у це повірити? Я почуваюся так, немов можу підскочити й торкнутися хмар!
Вона не впізнала голосу... але візерунок мармурової шкіри був знайомий. І риси обличчя, хоч тепер і закриті панцирною «шапкою», нагадували...
— Т’юд? — запитала вона, а потім знову ахнула: — Мій голос!
— Я знаю, — сказав він. — Якщо тобі коли-небудь хотілося співати низькими тонами, Ешонай, здається, ми знайшли для цього ідеальну подобу!
Вона озирнулася й побачила кількох інших слухачів у міцній броні, які стояли й співали в Ритмі благоговіння. Їх була з дюжина. Хоча Венлі принесла близько двох десятків самоцвітів, напевно, не всі добровольці прийняли нову подобу. Не дивно. Їм знадобиться час і практика, щоб визначити правильний спосіб мислення.
— Ти теж приголомшена? — сказала Діаніл, підходячи. Її голос був таким самим глибоким, як зараз в Ешонай, але завиток чорного мармурового візерунка вздовж чола допоміг її впізнати. — Я відчула непереборну потребу стояти серед бурі, немов купаючись у цьому звуці.
— Є пісні тих, хто вперше прийняв робочу подобу, — сказала Ешонай. — Я гадаю, що вони згадують подібний досвід: вилив сили, дивовижний тон, який належить виключно Культивації.
— Звуки Рошару, — озвався Т’юд, — вітають нас удома.
Їх зібралося дванадцятеро, і хоча вона знала одних краще за інших, здавалося, що на мить виник... зв’язок між ними. Товариство. Вони по черзі стрибали, перевіряючи, в кого вийде вище, співали в Ритмі радості, так само дурнувато, як купка дітей із новою іграшкою. Ешонай підняла камінь і жбурнула його, а потім спостерігала, як він полетів на неймовірну відстань. Вона навіть привабила спрена слави зі струмистими хвостами та довгими крилами.
Поки інші вибирали собі камені, щоб спробувати перевершити її кидок, вона почула дивний звук. Барабани? Так, справді бойові барабани. На місто напали.
Інші зібралися навколо неї, співаючи в Ритмі збентеження. Напад чужої сім’ї? Зараз?
Ешонай хотілося засміятися.
— Вони збожеволіли? — здивувався Т’юд.
— Вони не знають, що ми зробили, — мовила Ешонай, оглядаючись на плаский скелястий простір за межами міста, де вони зіткнулися з бурею.
Багато слухачів тільки тепер вибиралися із затишних щілин у землі.
Однак їхні найкращі воїни залишалися в місті, в маленьких міцних будівлях, побудованих там. Уже не одна родина претендувала на місто одразу після бурі. Це один із найкращих моментів для атаки, якщо мати змогу зібрати військо достатньо швидко.
— Це буде весело, — сказала Мелу в Ритмі хвилювання.
— Не знаю, чи так правильно про це думати, — сказала Ешонай, хоча відчувала таку саму жагу. Бажання рвонути туди. — Хоча... якщо ми зможемо прибути до того, як вони закінчать свої вихваляння...
Інші, всміхаючись, почали налаштовуватися на Ритми веселощів чи хвилювання. Ешонай крокувала попереду, не зважаючи на гукання тих, хто виходив з укриттів. Вона мала зайнятися більш терміновою справою.
Коли вони наблизилися до міста, Ешонай побачила ворожу сім’ю, що зібралася біля воріт, піднявши списи, кидаючи виклики та глузуючи. Звичайно ж, вони були одягнені в біле. Це означало, що відбувається напад, а не запит на торгівлю чи іншу взаємодію.
Поки тривало вихваляння, справжня битва ще не почалася. Вона брала участь у кількох битвах за різні міста протягом років, коли її сім’я намагалася заволодіти одним із них, і такі сутички завжди були небезпечними — у найгіршій з обох сторін загинула понад дюжина слухачів.
Що ж, сьогодні вони побачать, що...
Вона зупинилася, піднявши руку, щоб інші теж стали. Вони так і зробили, хоча в глибині душі Ешонай дивувалася, чому вирішила взяти на себе командування. Просто відчула, що це природно.
Вони наближалися до тріщини в мурі, що оточував місто. Колись цей мур, можливо, був монументальним, але залишилися лише натяки на його колишню велич. Більша частина його була побита, розколота аж до великих дір.
Тут у тіні ворухнулася постать. Вона мала зловісний і небезпечний вигляд, але на світло вийшла Венлі й помахала, щоб усі підійшли. Як вона так швидко дісталася до міста?
Ешонай наблизилася, і Венлі повільно й уважно оглянула її з ніг до голови. Десь далі били барабани, підштовхуючи Ешонай уперед. Але той погляд її сестри...
— Отже, все спрацювало, — сказала Венлі. — Хвала за це стародавнім бурям. Ти маєш чудовий вигляд, сестро. Зібрана та готова до бою.
— Насправді я не така, — заперечила Ешонай, показуючи на себе. — Але відчуваю певний... трепет від того, що прийняла цю подобу.
— Сходи до Шарефела, — сказала Венлі. — Він чекає на тебе.
— А барабани... — почала було Ешонай.
— Вороги ще деякий час продовжуватимуть вигукувати образи, — перервала її Венлі. — Відвідай Шарефела.
Шарефел. Сколкозбройний їхньої сім’ї. Після завоювання цього міста, за традицією, переможена сім’я віддала Сколки міста їхній родині для захисту і збереження.
— Венлі, — сказала Ешонай. — Ми не використовуємо Сколки проти інших слухачів. Вони лише для полювання.
— О сестро, — відповіла та в Ритмі веселощів, обходячи її, а потім оглядаючи Т’юда та інших, — якщо ми маємо надію коли-небудь протистояти людям — а вони неминуче обернуться проти нас, — то повинні бути готові носити зброю, якою нас благословили.
Ешонай хотіла налаштуватися на Ритм осуду за цю пропозицію, але згадала те, що сказав їй Далінар Холін. Якщо слухачі не об’єднаються, їх буде легко загарбати.
— Я хочу битися, — промовила Мелу в Ритмі хвилювання, і спрен очікування, схожий на довге знамено, з’єднане з круглою сферою внизу, застрибав позаду неї.
— Я вважаю, що варто спробувати нікого не вбивати, — сказав Т’юд у Ритмі задумливості. — З цією подобою... гадаю, що це було б нечесно.
— Візьми Сколки, — закликала Венлі. — Покажи їм, що наближатися до нас та вимагати бою — небезпечно.
Ешонай проштовхнулася повз сестру, а інші пішли за нею. Венлі також тягнулася позаду. Ешонай не мала наміру використовувати Сколки проти свого народу, але, можливо, в неї була мета відвідати Шарефела. Вона петляла через місто, повз наповнені кремом калюжі та лози, які витягнулися зі скелебруньок, щоб всотати вологу.
Хатина Сколкозбройного стояла біля переднього муру, біля барабанів. Це була одна з найміцніших споруд міста, яку завжди доглядали. Сьогодні двері були відчинені, немов запрошуючи. Ешонай ступила у двері.
— Ах... — промовив тихий голос у Ритмі згуби. — То це правда. У нас знову є воїни.
Ешонай пройшла вперед і побачила старого слухача, який сидів, і світло з дверей осявало візерунок його майже повністю чорної шкіри. Вважаючи недоречним, але навіть не розуміючи чому, вона стала перед ним на коліна.
— Я довго співав старі пісні, — сказав Шарефел, — мріючи про цей день. Завжди думав, що знайду цю подобу сам. Як? Який спрен потрібен?
— Спрен болю, — відповіла Ешонай.
— Вони тікають під час бур.
— Ми захопили їх, — сказала Ешонай, коли ще двоє слухачів увійшли до хатини, разючі, небезпечні силуети. — Використали людський метод.
— Ах-х, — промовив старий. — Я спробую це сам під час наступної бурі. Але це нова ера, і вона заслуговує на нового Сколкозбройного. Хто з вас візьме мої Сколки? Хто з вас може винести цей тягар і цю славу?
Усі завмерли. Не у всіх родинах були Сколкозбройні — серед усіх слухачів нараховувалося лише вісім комплектів Сколків. Ті, хто володів відповідними вісьмома містами, були благословенні ними, щоб використовувати лише під час полювання на великопанцирників. Це були рідкісні події, коли багато сімей об’єднувалися, щоб здобути яхонтосерце для вирощування врожаю, а потім влаштувати бенкет з м’ясом убитої тварини.