Здається... майбутнє їхніх Сколків більше не буде таким. «Якщо люди виявлять, що ми їх маємо, — подумала Ешонай, — настане війна».
— Віддай Сколки мені, — попросила Мелу в Ритмі хвилювання. Вона ступила вперед, але Т’юд поклав руку на її нагрудний панцир, немов хотів стримати. Вона заспівала в Ритмі зради, а він — у Ритмі хвилювання. Вони кинули виклик одне одному.
Усе могло погіршитися дуже швидко.
— Ні! — вигукнула Ешонай. — Ні, жоден з нас їх не візьме. Жоден з нас не готовий, — вона подивилася на старого Сколкозбройного. — Тримай їх у себе. Зі Сколкозбруєю ти такий же стійкий, як будь-який воїн, Шарефелю. Я просто прошу тебе сьогодні піти з нами.
Барабани замовкли.
— Я не підійматиму Сколкозбройця проти інших слухачів, — сказав Шарефел у Ритмі скептицизму.
— Тобі й не доведеться, — запевнила його Ешонай. — Нашою метою сьогодні буде не перемогти в битві, а пообіцяти новий початок.
Через деякий час вони вийшли з міста. Колись у цьому отворі, мабуть, стояли ворота, але дерев’яні предмети такого розміру слухачам виготовити не вдавалося. Поки що. Сутичка вже почалася, хоча до ближнього бою ще не дійшло. Воїни її родини робили крок уперед і кидали списи, а інша родина ухилялася. Потім нападники повертали собі списи. Якщо в когось влучали, одна зі сторін могла відступити й припинити бій. Якщо ні, зрештою одна сторона могла кинутися на іншу.
Спрени всіх різновидів, яких привабила ця подія, крутилися чи ширяли в повітрі навколо. Лучники родини Ешонай трималися позаду, і їхня кількість демонструвала силу, хоча вони не хотіли використовувати свою зброю зараз. Луки були надто смертоносними — і надто точними, — щоб стріляти з них в інших слухачів.
На жаль... траплялися випадки, коли в запалі битви порушувалися традиції. Звичайні бої перетворювалися на жахливу різанину. Ешонай ніколи не брала участі в такому, але в дитинстві бачила наслідки, після невдалого нападу на інше місто.
Та сьогодні обидві сторони зупинили битву, коли з’явилися воєнні подоби у супроводі повного Сколкозбройного в блискучих обладунках. Члени родини Ешонай розступилися, наспівуючи в Ритмах благоговіння чи хвилювання.
Ешонай несла спис, як і кілька інших. Вони зупинилися в центрі поля. Ворожа родина відступила, і їхні воїни розмахували списами. Їхні пози — і ті кілька звуків співу, які змогла розібрати Ешонай, — виказували жах.
— Ми віднайшли воєнну подобу, — крикнула Ешонай у Ритмі радості. То був привабливий ритм, не сердитий. — Приєднуйтеся до нас. Заходьте в наше місто, живіть з нами. Ми поділимося з вами своїми знаннями.
Інші відступили далі. Один зі слухачів крикнув у Ритмі осуду:
— Ви нас поглинете! Зробите рабами. Ми більше не будемо окремою родиною.
— Ми всі — одна родина! — заперечила Ешонай. — Ви боїтеся :тати рабами? Ви бачили бідолах у рабській подобі, якими володіють люди? Ви бачили обладунки людей, їхню зброю? Бачили вишуканість їхнього одягу, бачили, які вони роблять фургони? Ви не зможете боротися з усім цим. Я не зможу боротися. Але разом ми можемо битися з людьми. На Рівнинах десятки тисяч слухачів. Коли люди повернуться, покажімо їм об’єднаний народ, а не купку ворожих племен.
Вона вказала на побратимів у воєнних подобах, а потім затримала погляд на Шарефелі в його Сколкозбруї.
— Ми не будемо битися з вами сьогодні, — продовжила Ешонай, повертаючись до ворожої сім’ї. — Ніхто з цієї родини не буде битися з вами сьогодні. Але якщо хтось із вас наполягатиме, то особисто відчує справжню могутність цієї подоби. Далі ми збираємося звернутися до родини Живих Пісень. Ви можете зробити вибір і стати першими, хто приєднається до нашої нової нації, і отримати визнання за свою мудрість протягом багатьох поколінь. Чи можете залишатися осторонь до кінця, а потім благати, щоб вас прийняли, коли наше об’єднання майже завершиться.
Ешонай підняла спис, кинула його, і сама здивувалася силі цього кидка. Він злетів над ворожою родиною і зник десь удалині. Вона почула, як кілька з них заспівали в Ритмі жаху.
Вона кивнула іншим, і ті приєдналися до неї, рушивши в місто. Деякі здавалися роздратованими. Вони жадали битви, щоб перевірити свої здібності. Ешонай ніколи не чула, щоб слухачі були кровожерливими, і не відчувала, що ця подоба надто її змінила, але визнала, що відчуває певне бажання.
— Ми повинні тренуватися, — сказала вона іншим. — Попрацюйте зі своєю агресією.
— Це звучить чудово, — мовив Т’юд.
— Аби лиш ми могли робити це на очах у всіх інших, — кинула Мелу в Ритмі невдоволення. — Я хотіла б, щоб вони зрозуміли, як легко я могла б розколоти їм черепи, — вона подивилася на Ешонай. — Але... ти добре все влаштувала. Мабуть, я рада, що мені не довелося нікого розривати на шматки.
— Як ти навчилася виголошувати промови? — спитав хтось позаду. — Ти практикувалася, розмовляючи з тими деревами в пустці?
— Я не відлюдниця, Доліміде, — відповіла Ешонай у Ритмі невдоволення. — Мені просто подобається сама ідея бути вільною. Не замкненою в одному місці. Поки ми не знаємо, що там далі, нас легко можна захопити зненацька. Скажіть, чи намагалися б ми зараз навести порядок серед свого народу, якби просто досліджували довкілля? Ми могли б готуватися до зустрічі з людьми протягом багатьох поколінь, якби не були такі боягузливі.
Побратими заспівали в Ритмі розради, розуміючи її. Чому раніше Ешонай було так важко переконувати інших? Чи ця нинішня легкість виникла завдяки зв’язку, який вона відчувала з цими слухачами, першими воєнними подобами?
З цієї подоби можна було багато чому навчитися, поекспериментувати. Ешонай відчула пружність у власних кроках. Можливо, це краща подоба для досліджень — вона зможе перестрибувати перешкоди, бігати швидше. З’явилося так багато можливостей.
Вони увійшли до міста, а воїни її сім’ї, які кидали списи за муром, риссю бігли з ними, негайно визнавши владу слухачів у воєнних подобах. Коли вони минали хатину Шарефела, Ешонай знову побачила Венлі, яка ховалася в тіні. Це була її перемога, бо саме вона запровадила «моду» на нові подоби.
Ешонай, напевно, мала піти її привітати, але не змогла змусити себе це зробити. Венлі не потребувала більше пісень, які б вихваляли її. У неї вже досить велике его.
Натомість Ешонай привела групу до протибуряного укриття, звідки виходили решта членів їхньої родини. Кожен заслуговував на те, щоб побачити нову подобу зблизька.
69
Чисті тони Рошару
Тепер я залишаю тебе наодинці.
Навані вдарила по камертону й торкнулася ним сяйнистого діаманта. Коли відтягнула його від самоцвіту, за ним звилася тоненька лінія Буресвітла — і коли вона торкнулася камертоном порожнього діаманта, Буресвітло затекло в нього. Це тривало доти, доки камертон змушував вібрувати другий діамант.
«Іноді я думаю про Світло як про газ, — зауважила вона, роблячи замітки про швидкість потоку. — А іноді — як про рідину. Постійно вагаюся між цими двома станами, намагаючись визначити правильний, але жоден варіант не може бути істинним. Буресвітло — це щось інше, з певними властивостями як рідини, так і газу».
Після завершення цього контрольного експерименту — і вимірювання швидкості перетікання Буресвітла — вона влаштувала справжній експеримент у великому сталевому ящику, виготовленому її вченими для небезпечних експериментів. Він був створений Душезаклиначем у певній формі, з товстим скляним віконцем на одному боці. Вона змусила ворогів притягнути його з коридору, а потім поставити на її стіл.
Навані сумнівалася, що ящик врятує її від можливого вибуху, але оскільки в ньому не було верху, руйнівна сила мала спрямуватися вгору — і поки вчена залишалася нижче й дивилася у віконце, то мала б лишатися захищеною.