— Коли тебе витягають, мечу-німі, ти намагаєшся висотати з мене життя.
«Нісенітниця. Ти мені подобаєшся. Я б не намагався тебе вбити». Приємний голос зброї розливався у свідомості Сета. Далінару не сподобалося це відчуття, тож тепер меч говорив лише із Сетом.
— Не бачу нічого небезпечного, — сказав Сет, повертаючись на своє місце біля дерева.
Потім знову спробував принаймні набрати розслабленого вигляду. Це було складно, вимагало пильності та відданості, але він не хотів, щоб Далінар знову його налаяв.
«Це добре, правда? Нічого небезпечного?»
— Ні, мечу-німі, — відповів Сет. — Це недобре. Це викликає занепокоєння. У Далінара так багато ворогів, і вони присилатимуть убивць, шпигунів. Якщо я їх не бачу, то, можливо, надто розслаблений або недосвідчений.
«А може, їх тут просто нема, тому ти не можеш їх знайти, — сказав меч. — Вашер теж завжди був параноїком. І він відчував поруч людей. Я казав йому припинити так хвилюватися. Як і ти. Постійно хвилюєшся».
— Це мій обов’язок, — пояснив Сет. — І я добре виконаю його.
Далінар засміявся — його онук високо підняв свій іграшковий меч і проголосив себе Вітробігуном. Хлопчик пережив жахливий досвід у Холінарі й більшу частину часу мовчав. Його переслідували жахи. Ґавінора мучили спрени спустошення, ним маніпулювали Розстворені, а мати нехтувала. Хоча страждання Сета були інакшими, він не міг не відчувати спорідненості з цією дитиною.
Далінару явно подобалося, як дитина ставала відкритішою та захопленішою під час гри. Сет знову згадав власне дитинство, яке він провів, граючись з вівцями. Простий час, до того як його родину віддали Клинкам Честі. До того як його лагідного батька навчили вбивати. Віднімати від світу.
Батько ще був живий, у Шиноварі. Він носив інший меч, інший тягар. Там жила вся Сетова родина. Його сестра, мати. Він уже давно не згадував про них. Зараз дозволив собі це, бо вирішив, що вже не Заблудний. Раніше ж не хотів заплямувати їхні образи своїм розумом.
Час зробити ще один обхід галявини. Дитячий сміх став голоснішим, але Сетові було боляче його чути. Він здригнувся, коли хлопчик застрибнув на камінь, а потім зіскочив до двоюрідного діда, щоб той зловив його. А Сет... якщо він рухався надто швидко, то міг бачити власну слабку душу, неправильно прикріплену до тіла, яка слідувала за його рухами, немов сяйнистий залишковий образ.
«Чому тобі боляче?» — спитав меч.
— Я боюся за хлопчика, — прошепотів Сет. — Він починає весело сміятися. Врешті-решт у нього знову вкрадуть сміх.
«Мені подобається намагатися зрозуміти сміх, — сказав меч. — Мені здається, я це відчуваю. Щастя. Ха! ХА! Вівенні завжди подобалися мої жарти. Навіть погані».
— Сміх хлопчика мене лякає, — сказав Сет. — Тому, що я поруч. І мені... недобре.
Йому не треба охороняти цю дитину, але він не міг змусити себе сказати це Далінару, бо боявся, що Чорношип відішле його геть. Сет знайшов мету в тому, щоб іти за Ідеалом. Довіряти Далінарові Холіну. Він не міг дозволити собі, щоб цей Ідеал похитнувся. Не міг.
Проте... Далінар іноді говорив невпевнено. Був занепокоєний тим, що чинить неправильно. Сет хотів не відчувати слабкості Далінара, його хвилювання. Чорношип мав бути скелею у моральному плані — непохитною, завжди впевненою.
Далінар був кращим за більшість людей. Він був упевнений. Майже завжди. Сет зустрічав лише одну людину, більш упевнену, ніж Далінар, у своїй моральності. Тараванджіан. Тиран. Руйнівник. Той, хто вирушив слідом за Сетом сюди, до цієї віддаленої частини світу. Сет був упевнений, що днями, коли він з Далінаром відвідував Тараванджіана, старий роздивився крізь його ілюзорне маскування.
І він не здавався. Сет відчував його... відчував його... задуми.
Коли Сет повернувся до свого дерева, повітря розкололося, і з’явилася темрява, поцяткована бляклими зірками. Сет одразу ж поклав свій меч біля стовбура дерева.
— Пильнуй, — наказав він мечу, — і закричи до мене, якщо прийде небезпека.
«О! добре! Я можу зробити це. Так, можу. Може, ти захочеш залишити мене без піхов. Ну, знаєш, щоб, якщо з’явиться хтось поганий, я справді міг його покарати».
Сет обійшов дерево ззаду, слідом за тріщиною в повітрі. Здавалося, немов хтось розірвав тканину реальності, розрізав шкіру, щоб побачити плоть під нею.
Він став навколішки перед вищим спреном.
— Ти добре вправляєшся, мій послідовнику, — промовив спрен офіційним тоном. — Ти пильний і відданий справі.
— Так і є, — сказав Сет.
— Нам потрібно обговорити твій священний похід. Минув рік від твоєї нинішньої присяги, я задоволений і вражений твоєю відданістю. Ти один з найпильніших і найгідніших людей. Я хотів би, щоб ти заробив свою Сколкозбрую. Ти все ще хочеш очистити свою батьківщину?
Сет кивнув. Позаду засміявся Далінар. Здавалося, він не помітив, як охоронець відійшов.
— Розкажи мені більше про цей запропонований священний похід, — попросив вищий спрен.
Він не розкрив Сетові свого імені, хоча Сет був Променистим, пов’язаним з ним узами.
— Давним-давно мій народ відкинув мої застереження, — сказав Сет. — Мені не повірили, коли я сказав, що ворог скоро повернеться. Вони вигнали мене, вважаючи Заблудлим.
— Я бачу невідповідності в історіях, які ти розповідаєш про ті дні, Сете, — зауважив вищий спрен. — Боюся, що твоя пам’ять, як і пам’ять багатьох смертних, неповна або спотворена плином часу. Я супроводжуватиму тебе у священному поході, щоб судити, де правда.
— Дякую, — тихо промовив Сет.
— Можливо, тобі доведеться битися і знищувати тих, хто порушив власні закони. Ти зможеш це зробити?
— Мені... треба буде запитати Далінара. Він мій Ідеал.
— Якщо ти вдосконалюватимешся як Неболам, то маєш сам стати законом. Щоб досягти свого повного потенціалу, ти повинен сам пізнати правду, а не покладатися на милицю, запропоновану Третім Ідеалом. Пам’ятай про це.
— Пам’ятатиму.
— Поки що продовжуй виконувати свої обов’язки. Але пам’ятай: незабаром прийде час, коли ти повинен будеш залишити їх заради чогось більшого.
Сет стояв на місці, а спрен знову став невидимим. Він завжди був поруч, спостерігав і оцінював його гідність. Сет вийшов на галявину й побачив, що Далінар тихо балакає з жінкою у формі посильної.
Сет відразу насторожився, схопив меч і підійшов, щоб стати позаду Далінара, готовий захистити його.
«Сподіваюся, все гаразд, бо я тебе не покликав! — сказав меч. — Я відчував її, хоча й не бачив, і вона, здається, не зла. Навіть якщо вона не підійшла, щоб підняти мене. Хіба це не грубо? Але грубі люди можуть бути незлими, правда?»
Сет уважно спостерігав за жінкою. Якби хтось хотів убити Далінара, він напевно послав би вбивцю, який здавався б невинним.
— Я не впевнена щодо деяких речей у цьому списку, — казала вона. — Перо і папір? Для чоловіка?
— Тараванджіан уже давно перестав удавати, що не вміє читати, — відповів Далінар.
— Тоді папір дозволить йому записувати змови проти нас.
— Можливо, — сказав Далінар. — Але проявимо милосердя, даючи йому можливість побути наодинці зі словами. Виконай це прохання. Що ще? — Він хоче, щоб йому частіше приносили свіжу їжу, — сказала посильна. — І більше світла.
— Я вже велів принести йому більше світла. Чому доручення не виконано?
Сет пильно спостерігав. Тараванджіан висував вимоги? Вони не повинні йому нічого давати. Він небезпечний. Він...
Сет завмер — маленький Ґавінор підійшов до нього. Він протягнув дерев’яний меч руків’ям до Сета. Хлопчик мав би його боятися, але натомість усміхнувся й помахав мечем.
Сет узяв його вагаючись.
— Камінь — це найдивніше прохання, — продовжила посильна. — Навіщо йому ідеально круглий гладкий камінь? І навіщо саме камінь з кварцовою жилкою?
Серце Сета ледь не зупинилося. Круглий камінь. З кварцовими включеннями?
— Справді дивне прохання, — задумливо сказав Далінар. — Запитай, навіщо йому це, перш ніж виконувати прохання.