Круглий камінь.
З кварцовими включеннями.
Присяжний камінь.
Сет роками дотримувався закону Присяжного каменя. Багатовікова традиція його народу диктувала, як ставитися до Заблудлих. Вони ставали предметами, а не людьми. Ними можна було володіти.
Тараванджіан хотів Присяжний камінь. Навіщо?
НАВІЩО?
Коли посильна поквапилася геть, Далінар запитав, чи не бажає Сет приєднатися до тренувань з мечем, але той ледве зміг пробурмотіти виправдання і повернувся на своє місце біля дерева, стискаючи в руці маленький дерев’яний меч.
Він повинен дізнатися, що замислив Тараванджіан.
Він повинен зупинити стариганя. Перш ніж той уб’є Далінара.
І-8
Чирі-Чирі
Чирі-Чирі спробувала сховатися у своїй траві. На жаль, вона вже занадто виросла. Вона не була схожа на звичайних крєм’ячків, тих, що снують довкола, крихітних і нікчемних. Вона щось більше. Вона могла думати. Могла рости. І могла літати.
Нічого з цього не допомогло, коли вона випала з горщика з травою на робочий стіл. Тваринка перевернулася й роздратовано клацнула, а потім подивилася на Рисн, яка сиділа, видаючи звуки разом з іншою м’якою істотою. Чирі-Чирі не завжди розуміла звуки з рота цих м’яких. Вони не клацали, і в їхніх звуках не було ритму. Тому іноді їхні звуки просто нагадували шуми.
А іноді й ні. У звуках була закономірність, яку вона дедалі краще розуміла. І в їхніх тонах часом був настрій, майже як ритм. Вона підповзла ближче до столу, намагаючись прислухатися.
Це було важко. Чирі-Чирі не любила слухати. Їй подобалося робити те, що вона вважала потрібним. Спати — правильно. Їсти — правильно. Показати, що вона щаслива, голодна або сумна — теж правильно.
Спілкування має стосуватися настроїв, бажань, потреб. А не оце все ляскання, плескання, неохайні вологі звуки.
Подібні до тих, які зараз видавала Рисн, розмовляючи зі старим м’яким, який був їй як батько. Чирі-Чирі перелізла через стіл у свою коробку. Вона пахла не так живо, як трава, але була гарною, наповненою м’якими речами й покритою лозою. Чирі-Чирі заклацала. Задоволення. Задоволення вона вважала правильним.
— Я не розумію й половини з того, що ти пояснюєш, Рисн, — сказав старий м’який, з яким вони сиділи на кріслах за столом.
Чирі-Чирі зрозуміла деякі слова. І його тихий, але напружений тон. Збентежений. Так, це збентеження. Як коли тебе кусає за хвіст той, кого ти вважаєш щасливим.
— Ти говориш таке... ці Несплячі... всюди навколо нас? Рухаються серед нас? Але вони не... люди?
— Я думаю, вони настільки далекі від людей, наскільки це можливо, — відповіла Риси, сьорбаючи чай.
Чирі-Чирі зрозуміла її краще. Риси не була збентежена. Більш вдумлива. Вона була такою аж із часів... тієї події на батьківщині.
— Я думав, що готував тебе до такого, — сказав м’який старигань, — я ж навчав тебе мистецтва переговорів.
— Ну, тобі ж завжди подобалося подорожувати шляхами, які інші вважали надто складними, — зауважила Рисн. — І ти насолоджувався торгівлею з людьми, яких ігнорували твої конкуренти. Ти бачив можливості в тому, що інші відкидали. Це практично те саме.
— Вибач, Рисн, люба моя доню, але це здається зовсім інакшим.
Обоє замовкли, але це була не та тиша задоволення, як коли хтось щойно поїв.
Чирі-Чирі повернулася, щоб знову загорнутися в ковдру, але відчула вібрацію, що підіймалася крізь землю. Такий собі заклик, своєрідне попередження. Один із ритмів Рошару.
Це нагадало їй панцирі мертвих, яких вона бачила на батьківщині, їхні порожні хітинові оболонки, їхня зяюча порожнеча, така тиха й безшумна. Тиша від тих, що з’їли все, а потім їх самих з’їли.
Чирі-Чирі не вдалося сховатися. Ритм шепотів, що вона не може робити тільки те, що легко. Наставали темні часи, і порожні черепи попереджали про це. І вібрації того місця. Підбадьорливі. Вимогливі. «Стань кращою. Ти повинна стати кращою».
І ось Чирі-Чирі вилізла зі своєї коробки й поповзла на підлокітник крісла Рисн. Господарка підхопила її, гадаючи, що тваринка хоче, щоб її почухали біля тієї частини вздовж голови, де панцир стикався зі шкірою. І це було приємно. Так приємно, що Чирі-Чирі забула про порожні черепи та попереджувальні ритми.
— Чому мені здається, — сказав старий м’який, — що тобі не слід було розповідати мені про це? Що більше людей дізнаються, що ти накоїла, Рисн, то небезпечніше це буде ДЛЯ тебе.
— Я усвідомлюю це. Але... бабску... Мені треба було бодай комусь розказати. Зараз я потребую твоєї мудрості більше ніж будь-коли.
— Моя мудрість не поширюється на справи богів, Рисн, — відказав він. — Я просто старий дід, який вважав себе розумним... аж доки його самолюбство ледь не зруйнувало життя та кар’єру його найперспективнішої учениці. Рисн різко сіла, змусивши Чирі-Чирі стрепенутися й куснути її за пальці. Чому Риси перестала її чухати?
Ох. Ці емоції. Чирі-Чирі майже відчувала, як вони бринять у Риси, немов ритми. Вона сумна? Чому сумна? У них достатньо їжі. Їм тепло і безпечно.
Річ у порожнечі? В небезпеці?
— Бабску, — сказала Рисн. — Ти все ще звинувачуєш себе в моїй дурості? Мої дурниці — лише мої.
— Ах, але я знав про твою зухвалість. І моїм обов’язком було перевірити.
Він узяв її за руки, тож Чирі-Чирі злегка їх ущипнула, аж поки Рисн не зиркнула на неї. Ну добре, вони все одно несмачні.
Ці двоє м’яких чимось ділилися. Майже так, як могли б висловлювати емоції за допомогою вібрації чи дзижчання, замість того щоб ляпати губами та ворушити надто розм’яклими обличчями. Це справді було дивно. Чому вся їхня шкіра не відпадає, адже в них немає панцира, який її утримує? Чому вони не дряпаються об усе, на що наштовхуються?
Але так, вони ділилися думками. І нарешті старий кивнув, встаючи:
— Я допоможу тобі впоратися з цим, Рисн. Так, я не повинен скаржитися на власні недоліки. Ти прийшла до мене, виявивши цим велику честь.
— Але ти не повинен нікому казати, — попросила вона. — Навіть королеві. Вибач.
— Я розумію, — мовив він. — Подумаю над тим, що ти мені розказала, а потім побачу, яку пораду — якщо така взагалі є — можу дати щодо цієї унікальної ситуації.
Він узяв капелюха й уже хотів піти, але завагався й промовив лиш одне слово:
— Зоресколки.
Старий якимось чином наповнив це слово змістом. Недовірою та подивом.
Коли він пішов, кілька укусів змусили Рисн знову почухати Чирі-Чирі. Але вона відволікалася, і незабаром Чирі-Чирі більше не могла насолоджуватися чуханням. Не з тими порожніми очима, що говорили до неї. Попереджали її.
Щоб насолоджуватися легкими днями, іноді доводилося спочатку робити складні речі. Рисн активувала своє крісло, і те злетіло на кілька дюймів над землею, хоча в нього не було крил. Чирі-Чирі зіскочила на стіл.
— Мені потрібно щось поїсти, — сказала Рисн. І Чирі-Чирі зосередилася на звуках, а не на втомленому ритмі.
Їсти. Їжа.
— Їззззззти, — Чирі-Чирі намагалася змусити свої мандибули прокладати ці звуки, видихнувши через горло і силуючи свій панцир завібрувати.
Риси усміхнулася:
— Я занадто втомлена. Почулося, наче...
— Ррррризззнн, — промовила Чирі-Чирі. — Їззззти. Їжжжа.
Так, здається, правильно. Вийшли хороші ротові звуки. Принаймні Риси впустила свою чашку чаю й шоковано завібрувала.
Можливо, так буде краще. І не тільки через порожні черепи. Бо якби м’які істоти її розуміли, було б набагато легше попросити почухати себе, коли потрібно.
І-9
Меч
Тараванджіан прокинувся з болем. Останнім часом кожен ранок ставав запеклим змаганням. Що більш боляче — рухатися чи залишатися в ліжку? Рух означав більше болю. Залишатися в ліжку — більше страждань. Зрештою він вибрав біль.