Насилу одягнувшись, він змучено присів перепочити на край ліжка. Глянув на записи, видряпані на боці висунутої шухляди. Він повинен це приховувати? Повинен. Сьогодні слова здавалися йому переплутаними. Йому довелося довго дивитися на них, щоб зрозуміти.
Сьогодні він дурний. Наскільки? Занадто... занадто дурний. Він упізнав це відчуття — його думки рухалися, наче крізь густий сироп. Він встав. Це світло? Так, сонячне світло.
Він почовгав до головної кімнати своєї в’язниці. Сонячне світло, б’є через відчинене вікно. Дивно. Він не залишав вікно відчиненим.
«Усі вікна були забиті дошками, — подумав він. — Хтось виламав одне. Може, буря?»
Ні. Він повільно усвідомив, що це Далінар, мабуть, наказав відчинити вікно. Добрий Далінар. Цей чоловік подобався йому.
Тараванджіан попрямував до сонячного світла. Охоронці стоять надворі. Так, вони спостерігатимуть. Вони знають, що він убивця. Старий усе одно всміхнувся їм, а потім розгорнув маленький згорток на підвіконні. Блокнот, перо і трохи чорнил. Хіба він просив усе це? Він намагався пригадати.
Бурекляття. Він хотів спати. Але не міг проспати ще один день. Він робив це занадто часто.
Тараванджіан повернувся до своєї кімнати й сів, а потім зрозумів, що забув, що хотів зробити. Повернувся, знову подивився на ручку й папір і лише тоді згадав. Він знову пішов до своєї спальні. Витяг шухляду з інструкціями. Повільно прочитав їх. Потім ще раз прочитав.
Він старанно переписав їх у зошит. Це був список речей, які мав сказати, якщо зможе зустрітися з Сетом наодинці. Кілька разів було підкреслено слова «Не розмовляй з Далінаром». У своєму нинішньому стані Тараванджіан не був певний щодо цього. Чому б не поговорити з ним?
Розумніший він був переконаний, що їм слід зробити це самим. Далінару Холіну не можна довіряти плани Тараванджіана. Бо Далінар Холін зробить те, що правильно. Не те, що потрібно.
Тараванджіан змусив себе поїсти. В іншій кімнаті лежав хліб, який уже зачерствів. Він повинен був попросити кращої їжі. Лише пожувавши хліб, він подумав піти подивитися на стіл прямо за дверима, куди йому приносили їжу. Сьогодні день, коли принесли свіжу їжу. І ось вона. Свіжий хліб. В’ялене м’ясо. А варення нема.
Він почувався дурнем. Чому б не пошукати свіжої їжі, перш ніж змусити себе давитися старою? Важко так жити. Припускатися легких помилок. Забувати, що він робить і чому.
Принаймні він сам. До того як з’явилися хороші слуги, люди завжди дуже злилися на нього, коли він був дурним. А оскільки він ставав емоційним, коли був дурним, то часто плакав. Невже вони не розуміли? Він ускладнював їм життя. Але сам жив у труднощах. Він не навмисно створював їм проблеми.
Люди сприймали свій розум як щось належне. Вони вважали себе чудовими через те, якими народилися.
— Зраднику! — гукнули знадвору. — До тебе відвідувач! Тараванджіан відчув сплеск тривоги, його пальці затремтіли, він загорнув і стис блокнот. Відвідувач? Невже прийшов Сет? Посаджене насіння принесло плоди?
Він перевів дух, намагаючись упорядкувати думки. У голові панував безлад, і крик охоронця змусив його підскочити, а потім кинутися на звук. Бранець підготувався до того, що побачить Сета. Цей зацькований погляд. Мертві очі. Натомість біля вікна Тараванджіан побачив юнака з чорним волоссям, в якому вкраплялися білі пасма. Син Чорношипа, Ренарін.
Тараванджіан завагався, хоча охоронці махнули йому, щоб пішов поговорити з хлопцем.
Він не готувався до цього. Ренарін. Їхній тихий порятунок. Чому він прийшов? Тараванджіан не підготував у своєму блокноті відповіді для цієї зустрічі.
Бранець підійшов до вікна, і охоронці відступили, щоб лишити їх віч-на-віч. Тараванджіан чекав, сподіваючись, що Ренарін заговорить першим. Але юнак стояв і мовчав, тримаючись на відстані від вікна, немов гадав, що Тараванджіан простягне долоню та схопить його.
Руки Тараванджіана були холодні. Його живіт закрутило.
— Щось змінилося, — нарешті мовив Ренарін, дивлячись убік, коли говорив. Він уникав зустрічатися з людьми очима. Але чому? — Щось, пов’язане з тобою. Нещодавно. Чому?
— Не знаю, ясновельможний, — сказав Тараванджіан, хоча від цієї брехні його лоб укрився потом.
— Ти завдав болю моєму батькові, — продовжив Ренарін. — Думаю, ще донедавна він гадав, що зможе змінити тебе. Не знаю, чи бачив я його коли-небудь таким похмурим, як тоді, коли він говорив про тебе.
— Я б... — Тараванджіан спробував думати. Слова. Які слова? — Я б хотів, щоб він змінив мене, ясновельможний. Я б хотів, щоб мене змінили.
— Я вірю в це, — сказав Ренарін. — Я бачу твоє майбутнє, Тараванджіане. Воно темне. Не схоже ні на що, що я бачив раніше. Проте в темряві мерехтить цятка світла. Я хвилююся, що станеться, якщо воно згасне.
— Я б теж хвилювався.
— Я можу помилятися, — Ренарін завагався, а потім заплющив очі, ніби ретельно обдумуючи наступні слова. — Ти в темряві, Тараванджіане, і мій батько вважає, що ти заблукав. Я пережив його повернення і завдяки цьому зрозумів, що жодна людина не може заблукати так далеко, щоб не знайти шляху назад. Ти не самотній.
Юнак розплющив очі, зробив крок уперед, підняв руку й простягнув Тараванджіану. Цей жест здався незграбним. Наче Ренарін був не зовсім упевнений, що робить.
«Він хоче, щоб я взяв його за руку».
Тараванджіан цього не зробив. Побачивши це, він захотів розплакатися, але стримався.
Ренарін забрав руку й кивнув:
— Я дам тобі знати, якщо побачу щось, що може допомогти тобі прийняти рішення.
З цими словами хлопець пішов у супроводі одного з охоронців — того, який раніше кричав на Тараванджіана.
Залишився ще один охоронець, невисокий, непоказний алетієць, і він підійшов до вікна, щоб поглянути на Тараванджіана. Бранець спостерігав, як Ренарін відходить від в’язниці, шкодуючи, що не має сміливості покликати хлопця.
Дурні емоції. Тараванджіан не заблукав у темряві. Він сам обрав цей шлях і чітко знав, куди йде. Хіба ні?
— Він помиляється, — сказав охоронець. — Не всі ми можемо повернутися з темряви. Є деякі минулі вчинки, які завжди псуватимуть людину.
Тараванджіан насупився. В охоронця був дивний акцент. Мабуть, він жив у Шиноварі.
— Чому ти попросив Присяжний камінь? — наполегливо запитав охоронець. — Яка твоя мета? Ти хочеш мене спокусити чи обдурити?
— Я навіть не знаю тебе.
Чоловік незмигно дивився на нього. Ці очі, немов у мерця... і Тараванджіан нарешті зрозумів те, що в будь-який інший день помітив би відразу. Сьогодні охоронець накинув іншу ілюзію.
— Сет, — прошепотів Тараванджіан.
— Чому? Чому ти шукаєш Присяжний камінь? Я більше не виконуватиму твоїх наказів. Я стаю вільною людиною.
— У тебе є меч? — запитав Тараванджіан.
Він простяг руку, хоч це було безглуздо, і спробував схопити Сета. Той легким рухом відступив, і Тараванджіан хапнув повітря.
— Меч. Ти приніс його?
— Я не служитиму тобі, — сказав Сет.
— Послухай мене. Ти мусиш... меч... Зачекай хвилинку.
Він почав люто гортати блокнот у пошуках слів, які переписав із шухляди столу.
— «Меч, — прочитав він, — це те, чого ми не очікували. На Діаграмі його ніде не було. Але Одіозум боїться цього. Ти розумієш? Він боїться його. Я думаю, що меч може зашкодити йому. Ми атакуємо його цим мечем».
— Я не служитиму тобі, — повторив Сет. — Ти більше не зможеш мною маніпулювати. Мій камінь... завжди був просто каменем... Батько сказав...
— Твій батько помер, Сете, — перебив його Тараванджіан. — Послухай мене. Послухай, — він знову зачитав із зошита: — «На щастя, я вважаю, що його здатність бачити нас тут обмежена. Тому ми можемо говорити вільно. Сумніваюся, що ти зможеш нашкодити Одіозуму безпосередньо, якщо не потрапиш в одне з його видінь. Ти повинен потрапити в одне з цих видінь. Зможеш це зробити?»
У блокноті були ще записи про те, як маніпулювати Сетом. Тараванджіан прочитав їх, і ці слова завдали йому болю. Хіба цей чоловік і так недостатньо всього пережив?