Але Міцна Цілісність не підпорядковувалася звичним законам природи. По внутрішніх стінах можна було ходити. І справді, щоб досягти вершини стіни, Адолін пройшовся вертикально вгору по внутрішньому боці фортечної стіни. Його тілу здавалося, що йде по землі. Проте в кінці шляху він дістався зубців нагорі. Щоб ступити на них, слід було зійти з того, що здавалося краєм землі.
Коли це зробив, сила тяжіння підхопила його ногу, а потім підштовхнула, тож тепер він стояв на самій вершині фортеці. Адолін відчув запаморочення, коли глянув униз, на стіну, яка нещодавно здавалася землею. Насправді він побачив увесь шлях до землі на сотні футів.
Від думок про це в Адоліна розболілася голова, тож він подивився за стіну, на пейзаж. І краєвид... краєвид був дивовижний. Міцна Цілісність височіла над бурхливим морем намистин, освітлених холодним сонцем, тож вони мерехтіли й виблискували, як цілий океан полонених зірок. Величезні хвилі омивали затоку й гучно розбивалися водоспади намистин, що швидко летіли вниз.
Видовище заворожувало, стаючи ще цікавішим завдяки вогням, які скупчувалися й рухалися поблизу. Тукар і люди, які там жили, відображаючись у Царстві пізнання.
В іншому напрямку виднілися свої, менш разючі принади. Скелясті обсидіанові береги поступилися місцем скляним лісам, які росли там, а серед дерев вирували спрени життя. В Гадесмарі вони були більшими, але все ж досить малими, і Адолін не зміг би їх побачити, якби не яскраво-зелене сяйво, яке вони випромінювали.
Ці вогні то спалахували, то гаснули, і така поведінка здавалася унікальною для цього регіону Гадесмару. Спостерігаючи за ними, Адолін міг би поклястися, що їхнє світіння було якось узгоджене. Вони блимали хвилями, синхронно. Неначе в такт.
Він на мить задивився на них. Однак прийшов сюди не насолоджуватися краєвидами. Не лише для цього. Помилувавшись красою, він оглянув сусіднє узбережжя.
Їхній табір усе ще стояв там, у високогір’ї, біля дерев, на відстані короткої прогулянки звідси. Ґодеке, Фелт і Маллі чекали на результати суду. Після деяких переконувань спрени честі дозволили Ґодеке зайти до фортеці, дали йому трохи Буресвітла та дозволили вилікувати рану Адоліна. Невдовзі спрени вигнали Ґодеке, проте дозволили Адолінові спілкуватися з його командою через листування.
З дозволу Адоліна вони обміняли кілька його мечів на їжу та воду у каравана Шукачів, що проходив повз. Непроявлена зброя коштувала в Гадесмарі дорого. Корчака, Зу та решта солдатів Адоліна пішли, щоб повідомити про все його батькові. Хоча спочатку Адолін очікував швидкою та драматичного завершення свого ув’язнення, спрени честі не хотіли негайного суду. Він здогадувався, що педантичні спрени потребували часу, щоб підготуватися.
Хоча деякі аспекти затримки викликали розчарування, очікування стало принцові корисним. Що довше він пробуде серед спренів честі, то більше шансів матиме переконати їх. Теоретично. А поки що спренів цієї фортеці переконати вдавалося не легше, ніж камені.
З цієї височини було видно ще дещо дивне. На узбережжі неподалік зібралася незвичайна група спренів. Усе почалося приблизно два тижні тому з кількох окремих особин, але їхня кількість зростала щодня. Наразі їх було вже дві сотні. Цілими днями вони стояли на узбережжі, нерухомі, безмовні.
Мертвоокі.
— Буря забирай, — промовив Ваю. — Їх так багато.
Ваю був головним тюремником Адоліна під час таких екскурсій. Невисокий спрен честі з густою бородою, підстриженою, яку подвижника. На відміну від багатьох інших спренів, Ваю вважав за краще ходити з оголеними грудьми, одягаючи лише спідницю старого стилю, трохи схожу на алетійську такаму. Зі своїм крилатим списом він нагадував зображення Вісника з якоїсь стародавньої картини.
— Що сталося з тими, кого ви впустили? — запитав Адолін.
— Ми тримаємо їх разом з іншими, — пояснив Ваю. — Усе в них здається нормальним — як для мертвооких. Просто для інших немає місця. Ми ніколи такого не очікували...
Він похитав головою. Біля тих мертвооких не було вогників душ, а отже, це не зібрання Сколкозбройних у Царстві матерії. Мертвоокі рухалися самі собою, піднімаючись із глибини, і стояли тут. Мовчки кудись дивилися.
У фортеці були приміщення для мертвооких. Хоча Адолін не надто любив спренів честі та їхню впертість, він мусив визнати, що в тому, як вони поводилися з полеглими спренами, справді була честь. Спрени честі присвятили себе пошуку та піклуванню про стількох мертвооких, скількох зможуть. Хоча вони забрали Маю та помістили до інших, проте дозволили Адолінові відвідувати її щоранку, щоб разом робити вправи. Хоча мертвооку не відпускали ходити, де вона захоче, проте поводилися з нею досить добре.
Але що вони робитимуть з такою кількістю мертвих спренів? Спрени честі прийняли першу групу, але в міру того як прибувало все більше і більше мертвооких, фортеця неохоче зачинила перед ними свої ворота.
— Це не має сенсу, — сказав Ваю. — Вони всі повинні блукати на дні океанів, а не збиратися тут. Що спровокувало таку поведінку?
— Хтось пробував запитати їх? — поцікавився Адолін.
— Мертвоокі не можуть розмовляти.
Адолін нахилився вперед. Навколо його рук, що опиралися об перила, почав рости рожевий кришталевий пух — гадесмарський вид моху, що розростався через кришталево чистий день.
Відстань була надто великою, щоб принц міг відрізнити одне видряпане обличчя від іншого. Однак він помітив, як один спрен зник у тумані. Це були спрени Сколкозбройців — сотні, Адолін не здогадувався, що їх існує стільки. Коли їхні власники викликали клинки, тіла спренів зникали з Гадесмару. Чому вони тут опинилися? Мертвоокі зазвичай намагалися триматися ближче до своїх власників, блукаючи океаном з намистин.
— Відбувається Зв’язок, — сказав Ваю. — Мертвоокі не можуть думати, але все ще є спренами й прив’язані до духомережі самого Рошару. Вони відчувають, що відбувається в цій фортеці та що справедливість нарешті здійсниться.
— Якщо взагалі можна назвати справедливістю покарання людини за те, що зробили її предки, — зауважив Адолін.
— Ти сам запропонував це, людино, — відказав Ваю. — Ти взяв їхні гріхи на себе. Цей суд ніяк не може виправити тисячі вбивств, але мертвоокі відчувають, що тут відбувається.
Адолін глянув на іншу свою охоронницю, Альветтарен. Вона носила нагрудник і сталевий шолом поверх коротко підстриженого волосся — обладунки, звісно, були частиною її тіла. Як завжди, вона дивилася вперед, зімкнувши губи. Їй рідко було що сказати.
— Настав час сьогоднішньої юридичної підготовки, — оголосив Ваю. — У тебе дуже мало часу, доки повернеться Верховний Суддя і розпочнеться судовий процес. Тобі краще витратити цей час на навчання, а не витріщатися на мертвооких. Ходімо.
Вейл почала по-справжньому ненавидіти цю фортецю. Міцна Цілісність була побудована як буреклятий моноліт — дурнувата будівля-цеглина без вікон. Всередині цих стін не було жодного відчуття, окрім того, немов ти в пастці.
Але це було не найгірше. Найгірше те, що спрени честі зовсім не поважали законів природи. Вейл відчинила двері маленької будівлі, яку ділила з Адоліном, і подивилася на звичайну, здавалося б, вулицю. Доріжка з обробленого каменю вела від вхідних дверей і проходила повз кілька інших невеликих будівель, а потім упиралася в стіну.
Однак, щойно Вейл вийшла на вулицю, її мозок почав панікувати. Замість неба в повітрі над нею висіла інша пласка кам’яна поверхня. Вона теж була забудована спорудами, і жителі, переважно спрени честі, ходили доріжками. Ліворуч і праворуч від неї розташовувались дві інші поверхні, майже такі самі.
Справжнє небо було позаду Вейл. Вона йшла по внутрішній поверхні однієї зі стін фортеці. Від цього її розум немов стиснувся, і дівчина затремтіла. «Шаллан, — подумала Вейл, — ти маєш стати головною зараз. Тобі б сподобався вигляд цього місця».