Шаллан не відповіла. Вона скрутилася калачиком глибоко всередині, відмовляючись виринути. Відколи вони виявили, що Фрактал брехав їм, напевно, всі роки, Шаллан ставала все більш замкнутою. Час від часу Вейл могла її вмовити, але останнім часом щось... небезпечне з’являлося разом з нею. Те, що вони називали Безформним.
Вейл не була впевнена, що це нова особистість. Якщо ні, то чи буде ще гірше?
Вейл дозволила взяти гору Променистій. Воїтельку не так бентежила дивна геометрія, і вона пішла стежкою, не відчуваючи запаморочення, хоча іноді навіть у неї виникали проблеми. Найгірше виявилося в дивних проміжних частинах у кутах, де стикалися всі площини, і потрібно було переходити з однієї стіни на іншу. Спренам честі це вдавалося легко, але шлунок Променистої виконував сальто щоразу, коли їй доводилося це робити.
«Шаллан, — подумала Промениста, — тобі варто намалювати це місце. Ми повинні забрати малюнки, коли залишимо це місце».
Шаллан мовчала.
Спрени честі були дуже пунктуальними, тож дзвони сповістили Променистій, що вона встигала, коли повернула на стіну в напрямку до неба, проходячи повз різні групи спренів, які займалися своїми справами. Ця стіна фортеці — південна площина — була найкрасивішою, тут росли сади сотень різних сортів кристалічних рослин.
Тут якимось чином били фонтани — Промениста вперше побачила в Гадесмарі проточну воду. Вона проминула один фонтан, який здіймався і палав потужними струменями, і коли бризки досягали висоти близько п’ятнадцяти футів, вода раптово відхилялася й текла вниз, до справжньої землі, а не назад до площини стіни. Бурекляття, це місце не підкорялося здоровому глузду.
Промениста відвернулася від фонтану і спробувала зосередитися на перехожих, яких минала. Вона не очікувала знайти тут нікого, крім спренів честі, зважаючи на те, наскільки суворою була фортеця щодо правил, але, очевидно, цю ксенофобську політику запровадили лише рік тому. Будь-кому іншому, хто тоді жив у фортеці, дозволялося залишатися, проте їм забороняли повертатися, якщо вони покидали Міцну Цілісність.
Це означало, що посольські делегації інших націй спренів, а також деяких торговців і випадкових мандрівників тримали в суворій ізоляції. Найголовніше, що тут жили сімнадцятеро людей.
Без вказівок Шаллан, і поки спрени честі не поспішали готуватися до суду, Промениста і Вейл досягли компромісу. Вони знайдуть Рестареса — людину, яку велів відшукати Мрейз. Самі не вживатимуть проти нього жодних дій, якщо не змусять Шаллан прийняти рішення, але Промениста була цілком готова знайти його. Цей чоловік, загадковий лідер Синів Гонора, був ключовою частиною всієї головоломки, і її дуже цікавило, чому він знадобився Мрейзу.
За словами Мрейза, Рестарес був людиною чоловічої статі. Промениста носила в кишені його опис, але жоден зі спренів честі, яких запитувала Вейл, не чув цього імені. І, на жаль, опис був досить розпливчастим: невисокий, лисуватий. Мрейз казав, що Рестарес поводився потайно і, напевно, використовував псевдонім, а то й маскування.
Він нібито був параноїком, що здавалося Променистій логічним. Рестарес очолював групу людей, які працювали над поверненням співунів і Сплавлених. Прихід Вічновію призвів до падіння багатьох королівств, загибелі тисяч і поневолення мільйонів. Сини Гонора здавалися жалюгідними, спричинивши таке. Правда, було незрозуміло, чи їхні зусилля справді вплинули на Повернення, але вона могла зрозуміти, чому вони прагнули ховатися.
Коли вона вперше увійшла до фортеці, то попросила познайомити її з іншими людьми, які проживали в цьому місці. У відповідь спрени честі дали їй повний список усіх людей, які жили у фортеці. Оскільки місць для пошуку було небагато, Вейл вважала, що її завдання буде легким. Дійсно, все почалося саме так. Вона познайомилася з найбільшою групою людей — караваном торговців із королівства під назвою Налтіс, місця десь у темряві за межами мани. Вейл довго з ними балакала й з’ясувала, що Азур, яка вже покинула фортецю, походила з того ж краю.
Променистій було важко зрозуміти, як королівства можуть існувати далеко від континенту. Народ Азур живе на островах в океані?
«Ні, — подумала Вейл. — Ми уникаємо правди, Промениста. Це означає щось інше. Як сказав нам Мрейз. Ті люди прийшли з іншої землі. З іншого світу».
У Променистої запаморочилося в голові від цієї думки. Вона глибоко вдихнула та зупинилася біля групи дерев — справжніх, із Царства матерії, підтримуваних Буресвітлом замість сонячного світла. Вони розташовувалися в центрі парку. Верхівки були такі високі, що коли листя опадало, воно пливло вниз, до справжньої землі, через середину фортеці.
«Шаллан, — подумала Промениста. — Ти можеш вийти й поговорити з людьми з інших світів. Це заскладно для нас із Вейл».
Шаллан ворухнулася, але одразу ж разом із нею заворушилася темрява. Вона швидко відступила.
«Зосередьмося на сьогоднішній місії, Промениста», — сказала Вейл.
Лицарка погодилася і змусила виринути Вейл. Остання могла впоратися з дивною географією — повинна була. Вейл опустила голову й попрямувала далі. Жоден із мандрівників із Налтісу не був схожий на Рестареса, навіть замаскованого. Наступною групою в її списку були рогоїди — очевидно, в Гадесмарі жив їхній клан. Вона сумнівалася, що хтось із них виявиться Рестаресом, але про всяк випадок опитала кожного.
Після цього залишилося ще п’ятеро людей. Четверо виявилися мандрівниками. Ніхто не розповідав відкрито про своє минуле, але протягом кількох тижнів вона зустрічалася з ними по черзі. Після розмови з кожним доповідала Мрейзу. Він заперечив, що будь-хто з них може виявитися Рестаресом.
Тепер у її списку залишилося лише одне ім’я. Ця особа була найбільш відлюдною з усіх, але це чоловік, і його описи, почуті від спренів честі, вказували на те, що він, напевно, і був тим, кого вона шукала. Сьогодні вона нарешті побачить його. Після підтвердження зможе зв’язатися з Мрейзом, дізнатися, яке повідомлення має доставити Рестаресу, а потім завершити цю місію.
Загадковий чоловік називав себе «Шістнадцятим». Він буцімто виходив із дому рівно раз на шістнадцять днів — ця регулярність тішила спренів честі, і вони терпіли дивака через цю незвичність. Ніхто не знав, як він виживав без їжі, і ніхто не повідомляв про жахливий сморід чи щось подібне від нього, хоча він, здається, ніколи не мився і не виносив горщик. Дійсно, що більше Вейл дізнавалася про нього, то більше переконувалася, що цей таємничий чоловік і був тим, кого вона шукала.
Його будинок нагадував маленьку коробку, зведену біля саду статуй. Вейл мала звичку відвідувати цей сад, де намагалася виманити Шаллан малюванням. Час від часу це спрацьовувало, хоча Шаллан зазвичай відступала приблизно після пів години малювання.
Наразі ж Вейл вмостилася на лавці з альбомом для замальовок, загорнувшись у плащ і насунувши капелюх на очі. Сьогодні був день, коли з’явиться Шістнадцятий, якщо слідуватиме своїй звичці. Усе, що їй залишалося зробити, — це чекати й не поводитися підозріло.
«Шаллан, — сказала Вейл, розгортаючи альбом. — Бачиш? Настав час малювати».
Шаллан почала з’являтися. На жаль, слабке дзижчання змусило її запанікувати, і Вейл знову взяла контроль на себе. Вона зітхнула, глянувши вбік, — то був Фрактал, він походжав серед статуй, які, як їй сказали, зображали спренів честі, котрі загинули через Ренегатство. Високі чоловіки та жінки з героїчною статурою та одягом, який, хоч і зроблений з каменю, немов тріпотів на вітрі. Як дивно, що їм поставили пам’ятник, адже справжні спрени все ще були поруч, хоча й мертвоокі.
Фрактал підстрибнув до неї. Його було легко відрізнити від інших Криптиків — він крокував різко, пружно, тоді як інші підкрадалися, рухалися якось злодійкувато.
— Я думала, ти сьогодні спостерігаєш за налтісійцями, — сказала йому Вейл.
— Я так і робив! — Фрактал плюхнувся на лаву біля неї. — Але, Вейл, я не думаю, що хтось із них Рестарес. Вони на нього зовсім не схожі. Навіть на рошарців не схожі. Як ти гадаєш, чому Азур так схожа на алетійку, а в цих зовсім інші риси?