Навані відпила, потім покрутила вино в келиху.
— Чому ти хотіла, щоб я наспівала ці ритми? — запитала Рабоніель. — Чого ти сподівалася досягти?
— Я подумала, що, можливо, якщо ми об’єднаємо дві пісні, то зможемо знайти правильну гармонію, яка виникне з поєднання Буресвітла з Пустосвітлом.
— Це непросто. Треба змінити тони, щоб знайти гармонію. Я пробувала вже багато разів, Навані, але мені не вдалося. Пісні Гонора та Одіозума не поєднуються одна з одною.
— Ви вже пробували це з людиною? — спитала Навані.
— Звичайно, ні. Люди, як ми щойно довели, не можуть дотримуватися тону чи ритму.
— Ми нічого не довели, — заперечила Навані. — Лише провели один невдалий експеримент.
Вона поставила келих на стіл, потім перетнула кімнату й пошукала щось у своїх речах. Потім з’явилася з одним зі своїх фабріалів, що надягалися на руку, в який вставила годинник та інші пристрої. Як і інші фабріали на Буресвітлі у вежі, він більше не працював. Але був влаштований так, що містив цілий ряд самоцвітів.
Навані зірвала внутрішню оббивку зі шкіри на фабріалі, потім сіла за стіл, почала порпатися з гвинтами та вставила в нього нові самоцвіти, повні Буресвітла.
— Навіщо це? — спитала Рабоніель.
— Ви можете почути пісні та ритми Рошару. Можливо, просто тому, що у вас кращий слух.
Рабоніель скептично заспівала, але Навані продовжила вставляти самоцвіти.
— Ми чуємо їх, бо ми діти Рошару, а люди — ні.
— Я прожила тут усе життя, — відказала Навані. — Я таке ж дитя цієї планети, як і ви.
— Твої предки прийшли з іншого світу.
— Я не говорю про своїх предків, — Навані пристебнула піхви фабріала так, щоб пласкі частини самоцвітів торкалися її руки. — Я говорю про себе.
Вона поставила експериментальний пристрій на стіл і витягнула нові потоки Буресвітла і Пустосвітла із самоцвітів, змушуючи їх обертатися в центрі навколо порожнього каменя.
— Стародавня, тепер знову заспівайте в тоні та ритмі Гонора, — попросила Навані.
Рабоніель знову сіла на табуретку, але підкорилася. Навані заплющила очі, міцніше затягуючи пристрій на руці. Він був зроблений як фабріал, але її не цікавила ця функція. Вона лише хотіла чогось такого, що могло б утримувати великі самоцвіти та притискати їх до її шкіри.
Тепер жінка відчувала прохолодні камені, які потепліли від її дотику. Заряджені самоцвіти завжди вирували всередині маленькими бурями. А чи був у них якийсь звук? Чи вібрація...
Чи зможе вона почути їх? Тон, ритм? Коли Рабоніель заспівала, вона подумала, що зможе. Заспівала в цьому ж тоні й відчула щось на руці. Самоцвіти відреагували, а точніше, відреагувало Буресвітло всередині каменів.
Тут справді був якийсь такт. Такий, на який лише натякав ритм Рабоніель. Навані могла заспівати цим тоном і відчути реакцію самоцвітів. Немов вправніша співачка стояла поряд і Навані могла підлаштувати свій голос під неї. Саме Буресвітло керувало нею, контролюючи за допомогою такту й ритму.
Навані додала цей ритм своєму тону, зосереджено постукуючи ногою. Вона уявила, що співає примарну пісню, щоб надати йому структуру.
— Так! — вигукнула Сплавлена, обірвавши пісню. — Так, ось воно!
— Тепер у ритмі Одіозума, — сказала Навані в тоні й такті Гонора.
Рабоніель так і зробила, і спів ударив Навані, немов хвиля, і її тон похитнувся. Вона ледь не втратила його, але самоцвіти були її провідниками. Навані заспівала голосніше, намагаючись тримати цей тон.
Своєю чергою Рабоніель заспівала потужніше.
«Ні, — подумала Навані, переводячи подих і продовжуючи співати. — Ні, ми не можемо битися».
Вона взяла Рабоніель за руку, наспівуючи свій тон, але тихіше. Рабоніель теж стишила спів. Тримаючи Сплавлену за руку, Навані відчула, ніби тягнеться до чогось. Її тон трохи змінився.
Рабоніель відповіла, їхні різні тони наближалися один до одного, крок за кроком, аж доки...
Гармонія.
Ритми вирівнювалися — сплеск хаотичних нот від Рабоніель, обмежених регулярним, упорядкованим пульсом від Навані.
Серцебиття. Барабанний бій. Сигнали. Разом.
Навані простягнула зчеплені руки й поклала на порожній самоцвіт у центрі експериментального пристрою, тримаючи їх там, поки вони деякий час співали в унісон. У тандемі, у чистій гармонії, де ніхто з них не брав гору.
Вони двоє переглянулися, потім замовкли. Потім обережно забрали руки — і побачили діамант, що світився яскравим чорно-синім кольором. Неможливим кольором.
Рабоніель затріпотіла, взявши самоцвіт з місця, а потім підняла його, наспівуючи у Ритмі благоговіння.
— Вони не знищили одне одного, як я припускала. Я підсвідомо на таке сподівалася. Ти мала рацію, Навані. Дивовижно, але це доводить, що я помилялася, — вона покрутила самоцвіт у пальцях. — Я можу назвати цей ритм Ритмом війни. Одіозум і Гонор, змішані разом. Я не знала його до сьогодні, але впізнаю його ім’я, я знаю це так само напевно, як і своє. Кожен ритм несе в собі розуміння його значення.
Сфера, яку вони створили, відрізнялася від сфери Сета — блакитна, а не фіолетова, без дивного викривлення простору навколо. Навані не могла бути певна, але їй здалося, що саме це шукала Рабоніель.
— Стародавня, — звернулася до неї Навані. — Дещо мене бентежить. Чому ви воліли, щоб два Світла знищили одне одного?
Навані здогадувалася чому. Але хотіла побачити, чи спонукає Сплавлену розкрити таємницю.
Рабоніель довго сиділа, тихенько наспівуючи собі підніс і оглядаючи самоцвіт. Здавалося, вона була зачарована рухом усередині. Буресвітло та Пустосвітло змішалися, щоб утворити щось, що скидалося на блискучі шалені шторми, а потім затихло — мирно й тихо — між ними.
— Ти знаєш, як убили Гонора? — нарешті запитала Сплавлена.
— Я... не впевнена, що взагалі визнаю його існування.
— О, він справді існував. Принаймні істота, яку ви називаєте Всемогутнім, істота, яка контролювала Сколок сили Гонора, мертва. І давно. Ти знаєш чому?
— Ні.
— Я теж не знаю. Але мені цікаво.
Навані знову сіла на своє місце.
— Звичайно, якщо це правда — а мій чоловік каже, що справді так, і я визнаю таку можливість, — тоді механізми смерті богів перебувають далеко за межами розуміння як людей, так і Сплавлених.
— А хіба ти не казала мені раніше, що все має свій механізм? Боги дають нам сили. Що це за сили? Гравітація, Сепарація, Трансформація... фундаментальні Сплески, які керують усім. Ти сказала, що нічого просто не існує. Я приймаю це і твою мудрість. Але за цією ж логікою боги — Сколки — мають діяти не на основі таємниць, а на основі знань, — вона покрутила самоцвіт у пальцях, а потім зустрілася поглядом з Навані. — Гонора було вбито за допомогою якогось процесу, який ми поки не розуміємо. З того, що мені розповідали, я припускаю, що було використано щось протилежне, щоб розірвати його силу. Я думала, якщо зможу відкрити це протилежне Світло, то ми отримаємо владу над самими богами. Хіба це не та сила, що здатна припинити війну?
Бурекляття. Саме цього він хотів. Саме цим займався Ґавілар.
Самоцвіти. Пустосвітло. Дивна сфера, яка вибухнула, коли її приєднали до фабріала... і змішали з іншим видом Світла...
Ґавілар Холін — король, її чоловік, а іноді чудовисько — шукав спосіб убити бога.
Раптом ступінь його зарозумілості — і грандіозного планування — склалися для Навані в єдине ціле. Вона знала те, чого не знала Рабоніель. Протилежність Пустосвітлу існувала. Це було не Буресвітло, як і не нове змішане Світло, яке вони створили. Але Навані бачила. Тримала сферу з ним у руках. Її чоловік віддав сферу Сету, а він — їй.
«Заради найсвятішого імені Всемогутнього... — подумала вона. — Це логічно». Але, як і всі великі одкровення, це породило безліч нових питань. Чому? Як?