Рабоніель підвелася, зовсім не звертаючи уваги на прозріння Навані. Сплавлена сховала самоцвіт, і Навані змусила себе зосередитися на цьому моменті. Цьому відкритті.
— Я була впевнена, що до знищення Гонора призвело щось у природі сили Одіозума, протилежне його силі, — сказала Рабоніель. — Я помилялася, і ти надзвичайно допомогла мені, привівши до цього доказу. Тепер я повинна відмовитися від цих міркувань і зосередитися на своєму справжньому обов’язку — охороні вежі.
— А як же ваша обіцянка, що ви підете, якщо я допоможу знайти це Світло?
— Вибач. Наступного разу спробуй не бути такою довірливою.
— Зрештою, — прошепотіла Навані, — ти належиш йому, а я — Гонору.
— На жаль. Ти можеш залишатися тут і продовжувати будь-які інші дослідження, які забажаєш. Ти заслужила це і мою вдячність. Якщо хочеш замість цього знайти просту роботу у вежі, я це організую. Обміркуй варіанти, а потім скажи про свої бажання, — Рабоніель завагалася. — Рідко буває, щоб Сплавлені ставали боржниками перед людиною.
Сказавши це, вона пішла. Навані, своєю чергою, допила решту вина. Її голова гула від таємних сенсів.
77
Належна законність
СІМ З ПОЛОВИНОЮ РОКІВ ТОМУ
Венлі ухилилася від патруля людських вартових. Сховавшись за дверима, вона налаштувалася на Ритм миру, намагаючись заспокоїти свої емоції. Венлі прибула сюди зі своїми одноплемінниками, щоб підписати угоду, але до підписання — і до свята з нагоди цієї події — залишалося кілька годин. А поки слухачі готувалися, Венлі прокрадалася через заборонені коридори палац у.
Двоє вартових, балакаючи алетійською мовою, продовжували нести службу. Венлі дихала тихо, щосили намагаючись не дозволити величі цієї людської споруди охопити її. Улім запевнив, що її народ колись будував такі ж грандіозні споруди й будуватиме знову. Вони зведуть такі дивовижні витвори, що цей палацу Холінарі порівняно з ними нагадуватиме хижку.
Якби ж вона могла пропустити цей проміжний етап, де їй загрожує така небезпека. Планування разом з Улімом їй подобалося. Подобалася її популярність завдяки відкриттю воєнної подоби. Але зараз вона прокрадається через палац... Вона явно порушила людські правила, прослизнувши в його заборонені частини. Якщо її спіймають...
Вона заплющила очі й слухала Ритм миру. «Ще трохи, — подумала вона. — Доки супутники Уліма не дістануться до нас. Тоді все закінчиться».
Однак тепер, коли Улім покинув її яхонтосерце, вона почала сумніватися більше. Улім говорив про приховану бурю та майбутню війну, про те, що герої з легенд повернуться, щоб битися. Ця розмова крутилася в її голові — і речі, які ще день тому здавалися такими раціональними, тепер бентежили її. Чи це справді найкращий спосіб переконати її людей дослідити подоби сили? Хіба вона не гралася з війною та руйнуванням? Чому Улімові так нетерпеливилося здійснити це?
Щойно вони дісталися до палацу, він наполіг, щоб Венлі допомогла йому забрати мішок самоцвітів, який залишив тут його агент. Багато спренів, подібних до нього, були готові для доставлення вченим Венлі. Це не входило в початковий план. Вона просто хотіла показати своїм одноплемінникам, наскільки небезпечні люди.
Але що їй було робити? Це вона почала скочувати цей валун зі скелі. Якщо спробує зупинити його зараз, він розчавить і її. Тож продовжувала робити те, що велів він. Навіть якщо без нього в яхонтосерці почувалася старою та дурною. Без нього не могла чути нові ритми. Але жадала їх. Світ набував сенсу, коли вона їх слухала.
— Ось ти де, — сказав Улім, чкурнувши в коридор. Він рухався, як блискавка, повзаючи по поверхні каменю, і міг зникнути, щоб його побачили лише ті, кому потрібно. — Чого ти щулишся, наче дитина? Ну ж бо. Ми повинні рухатися.
Венлі визирнула за ріг. Вартові давно пішли далі.
— Я не повинна була цього робити, — прошипіла Венлі на нього. — Не повинна була викривати себе.
— Хтось має нести самоцвіти, — відказав Улім. — Тож якщо ти не хочеш, щоб я знайшов когось іншого, який стане найвеличнішим серед твого народу, роби те, що кажу.
Ну, гаразд. Венлі скрадалася за ним, хоча останнім часом тон Уліма дедалі більше дратував її. Їй не подобалося його грубе, зневажливе ставлення. Краще б він більше не кидав її. Спрен стверджував, що йому потрібно розвідати дорогу, але Венлі була частково переконана, що він хоче, щоб її виявили.
Улім повів її сходами вгору. Ритм удачі благословляв її, і вона вийшла на верхній поверх, не зустрівши жодної людини, хоча їй довелося сховатися на сходах, коли повз крокували інші вартові.
— Чому ми повинні йти аж сюди?! — прошипіла вона, коли вартові зникли. — Чому твоя подруга не могла принести самоцвіти в підвал, де зараз усі інші слухачі?
— Я... втратив з нею зв’язок, — зізнався Улім.
— Ти... що?
Спрен закрутився на підлозі, а потім піднялася блискавка, і він перетворився на маленьку людиноподібну істоту.
— Я не отримував ніяких звісток від Аксіндвет уже кілька днів. Я впевнений, що все гаразд. У нас є місце зустрічі, де вона залишає мені речі. Там будуть і самоцвіти.
Венлі заспівала в Ритмі зради. Як він міг пропустити таку важливу деталь? Вона пробиралася через людський палац, ставлячи під загрозу угоду, спираючись на неперевірену інформацію? Проте перш ніж встигла зажадати додаткових відповідей, Улім знову перетворився на згусток енергії на підлозі й кинувся вперед.
У Венлі не було іншого вибору, окрім як пробиратися за ним коридором, почуваючись страшенно беззахисною. Треба було привести Деміда. Їй подобалося, як він слухав її слова і завжди мав напоготові комплімент. Йому було б приємно прокрадатися, а вона почувалася б сміливішою з ним.
Вона петляла коридорами, впевнена, що її будь-якої миті викриють. І все ж якимось дивом Улім провів її до маленької кімнати з нічними горщиками, розставленими на підлозі. Вона витягла самоцвіт і помітила дірку в підлозі біля однієї стіни кімнати — схоже, люди скидали сюди відходи, виливаючи їх у якусь смердючу вигрібну яму кількома поверхами нижче.
І це її мета? Відхоже місце? Венлі почало нудити, і вона мусила дихати ротом.
— Ось тут, — вказав Улім, потріскуючи збоку одного з горщиків.
— Ну дивися, — сказала Венлі в Ритмі скептицизму, — якщо я знайду всередині людські відходи...
Вона зняла кришку. На щастя, всередині було чисто й порожньо, за винятком складеного аркуша паперу.
Улім затріпотів у Ритмі торжества. Здавалося, він хвилювався. Венлі розгорнула папірець. Вона досить добре знала алетійське письмо, щоб зрозуміти, що там був список інструкцій з прибирання.
Це шифровка, — пояснив Улім. — Гадаєш, ми настільки дурні, щоб залишати інструкції на виду, аби їх міг прочитати будь-хто? Дозволь мені розтлумачити...
Спрен набув людської подоби, стоячи на столі, повному горщиків. Венлі ненавиділа те, що він приймав подобу людини, а не слухача. Він нахилився вперед, його очі звузилися:
— Капець!
— Що?
— Дай мені подумати, слухачко! — огризнувся він.
— Що вона написала?
— Аксіндвет повідомляє, що її викрили. Вона — дуже специфічний і рідкісний фахівець, подробиці хай тебе не хвилюють, але в палаці, мабуть, є ще хтось такий же, як вона. Агент чужинця. Вони знайшли її й налаштували людського короля проти неї. Вона вирішила вшиватися.
— Вшиватися? Не розумію цього слова.
— Вона покидає це місце! Або вже покинула. Можливо, ще кілька днів тому.
— Покинула палац?
— Планету, ідіотка.
Улім розплився, схожі на панцир шипи прокололи його шкіру, а потім зникли. Здавалося, це відбувалося в такт одному з нових ритмів, можливо, Ритму люті.
Улім так мало їй розказував. Венлі знала, що є спосіб подорожувати з цього світу до місця, яке люди називають Геєною. Це світ спренів спустошення. Багато тисяч спренів чекали там, щоб допомогти її народу, але вони не могли звільнитися без якогось Сплеску або енергії. Без чогось, що... витягнуло б їх через порожнечу між світами.