Двері до посту варти загородила чиясь постать. Бородатий солдат підвів очі. Венлі повільно обернулася, налаштовуючись на Ритм тривоги. Прибулий виявився показним чоловіком з темно-коричневою шкірою та блідою плямою на щоці, яка дещо нагадувала малюнки на шкірі слухачів. Одягнений у військову форму, хоча не такого крою, який носили алеті.
Він подивився на Венлі, потім — показово — на Уліма, і спрен застогнав. Потім чоловік нарешті поглянув на солдата.
— Пане посол? — запитав вартовий. — Чого бажаєте?
— Я чув повідомлення, що ви тримаєте тут одну з розумних паршменів, — сказав незнайомець. — Це вона? — Так, — відповів вартовий. — Але... — Прошу відпустити цю бранку під мою опіку.
— Не думаю, що можу це зробити, пане посол, — сказав вартовий, глянувши на писарок у пошуках підтвердження. — Ви... Тобто це дуже незвичне прохання.
— Ця слухачка важлива для подій прийдешньої ночі, — незнайомець ступив уперед і поклав щось на найближчий стіл, за яким сиділа писарка. — Це печатка, що підтверджує мою посаду. Я маю законну юрисдикцію на цих землях, яку надано вашим королем. Ви підтвердите це.
— Я не впевнена... — почала було писарка.
— Ви підтвердите, — повторив чоловік.
Його голос здавався абсолютно порожнім, без емоцій чи ритму. Коли чоловік обернувся до Венлі, вона відчула холодок.
Писарки позаду нього заходилися строчити телестилями. Незнайомець майже повністю затулив Венлі від їхніх очей.
— Привіт, Уліме, — сказав чоловік тихим, рівним голосом.
— Гм... привіт, Нейле, — відповів спрен. — Я... гм... Я не очікував тебе тут побачити... гм... сьогодні. Насправді взагалі не очікував... будь-коли... Як справи... е... у Шалаш?
— Не треба теревень, Уліме, — відказав Нейл. — Ми не друзі. Ти живеш лише тому, що я не можу знищити спрена, — дивний чоловік незмигно подивився на Венлі й мовив: — Слухачко. Ти знаєш, що це?
— Просто якийсь спрен, — відповіла вона.
— Ти мудра, — сказав Нейл. — Справді якийсь спрен, так? Як давно ти його знаєш?
Венлі промовчала і побачила, як Улім задоволено запульсував. Він не хотів, щоб вона відповідала.
— Ясновельможний, — покликала одна з писарок. — Здається, ви маєте рацію. Ви можете реквізувати цю бранку... Ми просто збиралися тримати її, доки...
— Дякую, — Нейл узяв печатку в писарки, а потім вийшов у коридор. — За мною, слухачко.
Улім скочив їй на плече і вчепився у волосся.
— Іди, — прошепотів він. — Але не кажи йому нічого. Я в такій біді... Венлі рушила за дивним чоловіком з приміщення для вартових. Вона ніколи раніше не бачила людини з таким кольором шкіри, хоча це не був справжній оніксовий колір, як візерунки слухачів. Скоріше колір мушлі скелебруньки.
— Скільки їх? — спитав Нейл. — Спренів, схожих на нього? Скільки їх повернулося?
— Ми... — почав було Улім.
— Я хочу почути слухачку, — перервав спрена Нейл.
Венлі рідко бачила, щоб Улім мовчав, і він рідко робив те, що вона просила. Однак почувши докір цього чоловіка, Улім одразу замовк. Улім злякався цієї істоти. Чи означало це, що пісні про них правдиві?
Вісник. Живий.
Улім мав рацію. Повернення почалося. Невдовзі люди підуть нищити її народ. Це був єдиний висновок, який вона могла зробити, спираючись на своє знання пісень. І на зустріч з цією людиною.
Бурекляття. Її народу конче потрібні подоби сили.
І щоб отримати їх, слід було вести цю розмову так, щоб ця істота її не вбила.
— Дай відповідь на моє запитання, — велів Вісник. — Скільки таких спренів, як він? Скільки спренів спустошення повернулося?
— Я бачила тільки цього.
— Неможливо, щоб він залишався на Рошарі всі ці роки, — відказав Нейл. — Минуло... дуже багато часу, я гадаю. Можливо, багато поколінь від останньої справжньої Руйнації?
Як ця істота могла не пам’ятати, скільки часу минуло з моменту завершення Повернень? Можливо, він був настільки величніший за смертних, що не вимірював час, як вони.
— Я гадав, що для них неможливо подолати відстань між світами, — продовжив Нейл. — Чи могло це бути... Ні. Неможливо. Я був пильним. Обережним. Ти повинна сказати мені! Як ви здійснили його повернення?
Такий холодний голос. Без ритмів, без людських емоцій. Та все ж ті слова... Він верзе маячню. Можливо, річ не в тому, що він вимірював час по-іншому, а в тому, що він несповна розуму? Хоча Венлі спочатку подумала сказати правду, це бажання придушилося його мертвими словами.
Можливо, вона не повністю довіряла Уліму, але цьому Віснику не могла довіряти точно.
— Ми нічого не робили, щоб повернути їх, — сказала вона, ризикнувши відштовхнутися від того, що він сказав раніше. — Це зробив ти.
— Неможливо, — повторив Нейл. — Ішар казав, що лише Зв’язок між світами може відкрити міст. І Талн не здався. Я б дізнався, якби це сталося.
— Не звинувачуй нас у своїй невдачі.
Нейл усе ще дивився перед собою.
— Отже, план Ґавілара працює. Дурень. Він усіх нас знищить, — Нейл посміхнувся під впливом раптового і несподіваного спалаху емоцій. — Цей чоловік — дурень та ідіот. Він заманює нас обіцянками, а потім порушує їх, шукаючи те, що я йому заборонив!. Так. Я почув це сьогодні ввечері. Доказ, який мені потрібен. Я знаю. Я знаю...
«Буря забирай, — подумала Венлі. — Він і справді божевільний».
— Я був пильним, — пишномовно продовжив Вісник. — Але недостатньо пильним. Я повинен про все подбати. Якщо узи почнуть утворюватися знову... якщо ми відкриємо шлях...
Він раптом зупинився в коридорі, змусивши її завмерти біля нього. Його обличчя знову стало пласким. Беземоційним.
— Здається, я повинен запропонувати тобі послугу, слухачко. Король планує зрадити ваш народ.
— Що?
— Ви можете запобігти катастрофі, — сказав Нейл. — Сьогодні ввечері тут, у місті, буде один чоловік. Я стежив за ним через його незвичайні обставини. Він має артефакт, який належав моєму другові. Я поклявся не торкатися цього артефакту через... причини, які для тебе не важливі.
У вухах Венлі забринів Ритм збентеження. Але Улім, що сидів на її плечі, збадьорився.
— Я маю законну юрисдикцію діяти тут від імені короля, — провадив Нейл. — Однак не можу вжити конкретних заходів проти нього. Сьогодні ввечері я знайшов підстави наказати його вбити, але мені знадобляться місяці планування, щоб належно узаконити це. На щастя, я прочитав ваш договір. Існує положення, яке дозволяє одній стороні законно порушити його й напасти на іншу, якщо вони мають докази, що інша сторона задумала зраду. Я точно знаю, що Ґавілар планує використати саме це положення для нападу на твій народу найближчому майбутньому. Я даю тобі цю інформацію під присягою Вісника Всемогутнього. У вас тепер є докази того, що він організовує змови проти вас, і ви можете діяти. Людина, котра може вам допомогти, — це раб, якого продають на ринку. Людина, яка володіє ним, сподівається, що хтось із багатих гостей короля захоче вибрати нових слуг перед святом. У вас залишилося небагато часу. Раб, який вам потрібен, — єдиний шинієць серед натовпу. Самоцвітів, які ваші люди носять як прикраси, буде достатньо, щоб купити його.
— Я не розумію, — сказала Венлі.
Нейл подивився на Уліма, що сидів на її плечі.
— Цей шинієць носить клинок Джезріена. І навчений майстерно ним володіти, — Нейл знову перевів погляд на Венлі. — Я визнаю вас невинуватою в будь-якому злочині, використовуючи вісімдесят сьоме положення алетійського кодексу — помилування злочинця, який має виконати важливіше завдання для загального блага.
Потім пішов геть, залишивши їх у коридорі.
— Це було... — промовив Улім. — Ого. Він далеко зайшов. Усе так само погано, як і в деяких Сплавлених. Але все було добре зроблено, Венлі. Я намагаюся не здаватися надто здивованим. Думаю, ти змогла обдурити того, хто по суті є богом.
— Це стара хитрість, Уліме. Усі — і люди, і слухачі, і, мабуть, боги — в глибині душі підозрюють, що кожна невдача виникає через них самих. Якщо звинуватите їх, більшість вважатиме, що саме вони за це відповідають.