Він передбачав ще одну виснажливу розмову зі спреном честі, який вів його справу, але перед тим як Адолін і Суміш увійшли до будівлі правосуддя, спренка зупинилася й схилила набік голову. Потім помахала йому рукою, щоб він пішов в іншому напрямку, і князь незабаром зрозумів чому. На наземній площині, біля брами в місто, відбувалися якісь заворушення. Мить паніки змусила Адоліна задуматися, чи це не його друзі вирішили врятувати його всупереч його волі, а потім ще більше занепокоївся, що всі ті мертвоокі, котрі стояли за муром, вирішили атакувати фортецю.
Ні перше, ні друге. Хтось прибув, і навколо купчився гурт спренів.
— Верховний Суддя? — здогадався Адолін.
— Так, — сказала Суміш. — Чудово. Ви можете подати йому своє прохання.
Вона пішла в тому напрямку вниз, уздовж західної площини. Адолін попрямував слідом, аж поки не зміг роздивитися того, хто змусив усіх так метушитися.
Виявилося, що Верховний Суддя — людина.
— Людина? — промовила Вейл, зупинившись на місці. — Це неможливо.
Вона примружилася, розглядаючи незнайомця, і їй не потрібно було наближатися, щоб упевнитися, що інтуїція її не підвела. Невисокий алетієць із ріденьким волоссям. Це він — той, на кого вона полювала. Верховним Суддею був Рестарес.
— М-м-м... — сказав Фрактал. — Вони ж казали, що Верховний Суддя — спрен. Можливо, спрени честі збрехали? М-м-м...
Вейл підійшла до невеликого натовпу спренів честі, які зібралися на південній площині, щоб повитріщатися на новоприбулого. Серед них була Лусінтія, спренка честі, яку призначили показати тут усе Вейл у її перший день у фортеці. Лусінтія була невисокою, з волоссям довжиною приблизно до підборіддя. Вона не носила військової форми, проте строга куртка та штани, яким віддавала перевагу, цілком її замінювали.
Вейл, проштовхавшись ліктями через натовп, підійшла до Лусінтії під приголомшеними поглядами спренів честі, які, як правило, не юрмилися так. Фрактал слідував за нею.
— Це не може бути Верховний Суддя, — сказала Вейл, показуючи на нього. — Я спеціально запитала, чи людина він.
— Він не людина, — підтвердила Лусінтія.
— Але...
— Він може мати подобу людини, — пояснила Лусінтія. — Але він — вічний і безсмертний спрен, який благословляє нас своєю присутністю. Це Калак, якого серед твого народу називають Келек’Елін. Вісник Всемогутнього. Він наказав нам не говорити людям, що він тут, особливо наказав не вести мови з людьми від його імені, тому нам не дозволили відповідати на твої запитання, доки ти не побачиш його сама.
Один із Вісників. Геєна!
Чоловік, якого Мрейз послав її відшукати — і, як вона підозрювала, потім убити, — був одним із Вісників.
79
Відкрита рана
Джезріена більше немає. Попри те що я був тут, у Міцній Цілісності, я відчув, як його відривають. Присягу вже розірвали, але Зв’язок залишився. Кожен з нас певною мірою може відчувати інших. І після подальшого розслідування я дізнаюся правду про те, що з ним сталося. Спочатку це було схоже на смерть, і я думаю, що зрештою так і сталося.
Рлайн зайшов до пральні й відчув, як голови всіх буреклятих присутніх там обернулися до нього. Співуни-охоронці біля дверей пожвавилися, один штовхнув іншого й заспівав у Ритмі зацікавлення. Людські жінки, що працювали біля великих корит з мильною водою, озирнулися, продовжуючи прати білизну. Чоловіки, які гарували біля чанів для відбілювання — з довгими жердинами, щоб перемішувати білизну всередині, — зупинилися й витерли лоби. Балаканина стишилася до шепоту.
Рлайн. Зрадник. Покидьок. Дивина.
Він тримав голову високо — не для того пережив Четвертий міст, щоб його налякала тиха кімната та витріщені очі, — але йому все ще здавалося, що він — єдиний у купі самоцвіт, який не світиться. Чомусь, коли співуни вдерлися на Урітіру, він став іще чужішим.
Рлайн пройшов повз чани й корита до сушарки. Деякі первинні фабріали вежі — ліфти, головні колодязі, вентиляційні отвори — переробили, щоб вони працювали на Пустосвітлі. Це означало, що робітники могли поставити великі стелажі для сушіння в цій кімнаті, де з вентиляційних отворів дуло трохи сильніше. Ходили чутки про те, що незабаром Сплавлені запустять інші фабріали у вежі, але Рлайн не був у курсі їхніх часових рамок.
Біля стелажів для сушіння на нього чекав маленький візок, наповнений чистою постільною білизною. Він перераховував простирадла, а тим часом бригадир — світлоокий чоловік, який, здавалося, завжди стояв поряд, коли приходив Рлайн, — прихилився до стіни неподалік, склавши руки на грудях.
— Отже, — сказав він Рлайну, — на що це схоже? Вештаєшся по вежі. Керуєш цим місцем. Непогано, еге ж?
— Я нічим не керую, — заперечив Рлайн.
— Звичайно, звичайно. Хоча, напевно, це приємно — командувати всіма цими людьми, які раніше володіли тобою.
— Я слухач, — сказав Рлайн у Ритмі невдоволення. — Я ніколи не був рабом алеті, просто шпигував, прикидаючись рабом.
Ну, за винятком Четвертого мосту. Це було схоже на справжнє рабство.
— Але твої одноплемінники зараз нами командують, — продовжив підбурювати чоловік, абсолютно не зрозумівши натяку.
— Вони не мої одноплемінники. Я слухач — отже, зовсім з іншої землі. Я їхній одноплемінник не більше, ніж ти іріалієць.
Зачувши це, чоловік почухав голову. Рлайн зітхнув і покотив візок далі, щоб забрати подушки. Тамтешні жінки зазвичай не розмовляли з ним, тож він міг складати подушки, відчувши на собі лише кілька злих поглядів.
На жаль, він чув їхній шепіт. Чіткіше, ніж вони, напевно, думали.
— Не говори надто голосно, — сказала одна жінка. — Він доповість їм про тебе.
— Він весь час був тут, — прошипіла інша. — Спостерігав за Вітробігунами, планував, коли буде найкраще завдати удару. Це він їх отруїв. — Ширяє над ними, наче мстивий спрен, — промовила третя. — Спостерігає, щоб убити будь-кого, хто прокинеться. Будь-кого, хто...
Вона завищала, коли Рлайн різко розвернувся до трьох жінок. Їхні очі розширилися, і пліткарки відсахнулися. Підійшовши до них, Рлайн відчув їхнє напруження.
— Мені подобається грати в карти, — сказав він.
Троє жінок із жахом дивилися на нього.
— Карти, — повторив Рлайн у Ритмі туги. — Я найкраще граю у «Вежу», але також люблю і «Обхід». Знаєте, я добре граю. Бісіґ каже, це тому, що добре вмію блефувати. І це веселить. Мені це подобається.
Троє жінок перезирнулися, явно збентежені.
— Я вирішив, що вам потрібно дізнатися щось про мене, — провадив Рлайн. — Подумав, що, можливо, якби ви більше знали, то перестали б вигадувати. Він кивнув їм, потім силоміць налаштувався на Ритм миру і повернувся, щоб прив’язати подушки до верхнього борту візка. Коли ж покотив візок далі, шепіт почався знову.
— Ти чула? — прошипіла перша жінка. — Він грає в азартні ігри! Ну аякже. Знаєш, вони ж можуть бачити майбутнє. Мерзенні сили Пустоти. Він любить використовувати тих, хто не надто розумний, щоб зробити ставку проти нього...
Рлайн зітхнув, але продовжував котити візок. Біля дверей уже заздалегідь знав, що потрібно відійти вбік, оскільки один зі співунів охоронців намагався підставити йому підніжку. Їм не набрид той самий старий жахливий трюк, скільки б разів він тут не проходив. Рлайн швидко вийшов за двері, але один з охоронців встиг гукнути до нього в Ритмі осуду:
— До завтра, зраднику!
Рлайн штовхав візок коридорами Урітіру. Зустрічних траплялося багато — як людей, так і співунів. Носити воду з колодязів було штатним обов’язком сотень робітників. Багато жителів переселилися подалі від периметра, де стало занадто холодно. Натомість вони скупчилися у внутрішніх кімнатах.
Люди поступалися йому дорогою. Більшість співунів не дивилися на нього, але ті, хто дивився, зазвичай звертали увагу на татуювання. Їхні ритми змінювалися, а очі стежили за ним. Деякі ненавиділи Рлайна за зраду його предків. Іншим казали, що слухачі були сміливою керівною групою, яка підготувала повернення Одіозума. Вони ставилися до Рлайна з побожною пошаною.