Рлайна не здивувала їхня безмежність. Він бував там і як слухач, і як мостонавідник. Літав разом з Вітробігунами. Він розумів масштаби Розколотих рівнин і був готовий до того, що Нарак здасться мініатюрним порівняно з простором плато, що простягаються в усіх напрямках. Але він не був готовий до того, наскільки тепер це місце здавалося симетричним, коли він міг побачити все одночасно.
Так, Рівнини напевно розтріскалися за якоюсь закономірністю. Він наспівував у Ритмі зацікавлення, придивляючись до мапи ближче, і помітив якісь нерозбірливі написи на далекому східному боці Рівнин — там, де плато не так вивітрилися. Саме в тому напрямку мігрували прірводемони після розмноження або заляльковування. Небезпечна територія, повна великопанцирників, стадних тварин і хижаків завбільшки з будинок.
— Гесіно? — Рлайн повернув мапу до неї. — Чи можеш ти прочитати, що написано тут?
Вона нахилилася.
— Звіт розвідника. Здається, там знайшли якийсь табір. Якийсь великий караван або групу кочівників. Може, натанці? Велика частина цієї території ще не досліджена, Рлайне.
Він наспівував собі під ніс, думаючи, чи варто навчитися читати. Сиґзіл завжди говорив, наскільки це корисно, хоча Рлайну не подобалася ідея покладатися на написані слова, у яких немає життя, замість пісень. Аркуш паперу можна спалити чи загубити, його може знищити буря — проте цілий народ і його пісні знищити не так просто...
Він запнувся. Цілий народ. Його знову вразило, що він лишився один.
«Ні, Венлі тут», — подумав Рлайн. Їх двоє. Він ніколи особливо не любив Венлі, але принаймні не лишився єдиним слухачем. Це змусило його задуматися. Чи повинні вони... спробувати відновити народ? Ця ідея викликала в нього нудоту з кількох причин. Перш за все, коли він сам пробував набути шлюбної подоби, усе йшло не так, як він — чи насправді хтось інший — очікував.
Лірін різко відсахнувся від завісок. Його рух був настільки раптовим, що Гесіна сприйняла це як попередження, негайно схопила простирадло і накрила ним мапи. Потім поклала на нього кілька бинтів, удаючи, наче розстелила простирадло на підлозі, щоб бинти залишалися чистими, коли вона їх скручує. Вийшло б чудове прикриття — однак Рлайн усе зіпсував, бо запізно сховав мапу Розколотих рівнин.
— Річ не в мапах, — сказав Лірін, схопивши Рлайна за плече. — Поглянь. Здається, я впізнав одного з робітників.
Лірін показав Рлайну крізь завіси на невисокого чоловіка. У нього була мітка на лобі, але не гліф «шаш», намальований чорнилами. Татуювання Четвертого мосту, як і в Рлайна. Даббід не підіймав очей, походжаючи із властивим йому відчуттям німої покори.
— Гадаю, що той чоловік був одним із друзів Каладіна, — сказав Лірін. — Так?
Рлайн кивнув, потім тихенько заспівав у Ритмі тривоги й вийшов до головної кімнати. Йому та Даббіду часто доводилося працювати разом, оскільки вони були єдиними членами Четвертого мосту, які не здобули здібностей Вітробігунів. Побачивши Даббіда, Рлайн ніби відчув, що рана відкрилася, і він насилу заспівав у Ритмі миру.
Це не його провина, що спрени такі ж расисти, як і люди. Або як співуни. Як усі народи.
Він тихо взяв Даббіда за руку, відводячи його подалі від Владних.
— Буря забери, як я радий тебе бачити, — прошепотів Рлайн. — Я хвилювався за тебе, Даббіде. Де ти був? Ти перелякався? Ось, допоможи мені принести води іншим. Це схоже на роботу, яку ми виконували раніше, пам’ятаєш?
Він уявив бідного німого, що ховається в кутку й плаче, поки вороги захоплюють вежу. Даббід став своєрідним талісманом Четвертого мосту. Одним із перших, кого врятував Каладін. Даббід уособлював те, що зробили з ними всіма, а ще той факт, що вони це пережили. Були поранені, проте вижили.
Даббід упирався, коли Рлайн потягнув його до корита з водою. Низенький мостовик нахилився до нього, а потім — яке диво! — заговорив:
— Рлайне, будь ласка, допоможи. Каладін спить і не прокидається. Я думаю... я думаю, що він помирає.
80
Собака і дракон
Спочатку співуни замкнули Джезріена в самоцвіті. Вони думають, що розумні, бо відкрили, що можна нас так ув'язнити. І на це відкриття їм знадобилося лише сім тисяч років.
Каладін опинився в якомусь місці, де його ненавидів сам вітер.
Він пам’ятав, як бився на ринку, потім плив через колодязь. Він невиразно пам’ятав, як вибіг у бурю — хотів кинути все і впасти вниз.
Але ні, він не міг здатися. Піднявся на зовнішню стіну вежі. Бо знав, що якщо втече, то залишить Даббіда й Тефта самих. Якщо втече, то залишить Сил — можливо, назавжди. Тож він піднявся і...
Що це, голос Прародителя бур?
Ні, голос Далінара.
Це сталося... кілька днів тому? Кілька тижнів? Він не знав, що з ним сталося. Блукав у місці, де постійно дули вітри. Обличчя тих, кого він любив, з’являлися серед примарних тіней, і кожне благало про допомогу. Спалахи світла обпікали його шкіру, засліплювали. Світло було злим. І хоча Каладін прагнув утекти з цієї темряви, кожен новий спалах змушував його все більше боятися світла.
Найгіршим був вітер. Вітер, що ненавидів його. Він здирав з нього шкіру, бив об каміння, коли Каладін намагався знайти схованку, щоб урятуватися.
«Ненавиджу, — шепотів цей вітер. — Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу».
Щоразу, коли вітер говорив, він ламав щось усередині Кела. Відколи той себе пам’ятав — ще з дитинства, — він завжди любив вітер. Відчуття вітру на шкірі означало, що він вільний. Означало, що він живий. Вітер приносив нові запахи, чисті та свіжі. Вітер завжди був поруч, немов Каладінів друг, супутник, союзник. Аж поки одного разу не ожив і не заговорив з ним.
Його ненависть розчавила Каладіна. Змусила тремтіти. Він кричав, кличучи Сил, але потім згадав, що покинув її. Він не пам’ятав, як потрапив у це жахливе місце, але пам’ятав це. Чітко, немов кинджал у грудях.
Каладін покинув Сил саму, і вона загубилася, бо він надто віддалився. Він покинув вітер.
Вітер врізався в Каладіна, притискаючи до чогось твердого. Скеля? Він був... десь серед пустки. У спалахах моторошного світла не було видно жодних слідів скелебруньок чи лоз. Лише нескінченні голі скелясті стрімчаки. Це місце нагадало йому Розколоті рівнини, але з набагато більшою різноманітністю висот. Вершини й урвища, усе червоно-сіре.
Стільки ям і тунелів. Напевно, є де сховатися. «Будь ласка. Просто дай мені відпочити. На хвилинку».
Він пробирався вперед, тримаючись за кам’яну стіну й намагаючись не спіткнутися. Він повинен боротися з вітром. З жахливим вітром.
«Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу».
Спалахнула блискавка, засліпивши його. Він притиснувся до скелі, а вітер подув сильніше. Коли знову почав рухатися, міг усе роздивитися трохи краще. Іноді довкола стояла суцільна темрява. Іноді він міг щось трохи роздивитися, хоча не помітив жодного джерела світла. Просто постійне світло, що линуло незрозуміло звідки. Немов... немов у ще одному місці, яке він не міг пригадати.
Сховатися. Треба сховатися.
Кел відштовхнувся від стіни, борючись з вітром. З’явилися фігури. Тефт з благанням запитував, чому Кел не врятував його. Моаш молив допомогти захистити його дідуся та бабусю. Лірін помирав — Рошон страчував його.
Кел намагався не звертати на них уваги, але коли міцно заплющував очі, їхні крики голоснішали. Тож він змусив себе рухатися вперед, шукаючи, де заховатися. Насилу піднявся на невисокий схил, але щойно досяг вершини, як вітер подув у протилежному напрямку і штовхнув його ззаду, скинувши на інший бік. Кел упав на плече і подряпав руку об камінь.
«Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу».
Кел насилу підвівся на коліна. Він... він не здався. Він... не та людина, якій дозволено здаватися. Правильно? Йому було важко... важко згадати. Кел підвівся, рука мляво звисала збоку, але він продовжував іти. Знову проти вітру. «Продовжуй рухатися. Не дозволяй цьому зупинити тебе. Знайди місце. Місце, де можна сховатися». Виснажений, він ішов уперед спотикаючись. Скільки часу минуло відтоді, як він спав? По-справжньому спав? Кел роками шкандибав від одного кошмару до іншого. Він жив лише силою волі. Але що станеться, коли сили вичерпаються? Що станеться, коли він просто... не зможе?