— Сил! — прохрипів він. — Сил!
Вітер врізався в Каладіна й збив з ніг, підштовхнувши аж до краю прірви. Він хитався на краю, наляканий темрявою внизу, але вітер не давав йому вибору. Він штовхнув його просто в порожнечу.
Падаючи, Каладін перекидався в повітрі, врізаючись у камені на стіні прірви, не маючи спокою навіть під час падіння. Він ударився об дно, в голові щось затріщало, і спалахнуло світло.
«Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу».
Він лежав на дні. Дозволяв вітру сваритися. Дозволяв йому лупцювати себе. Невже настав час? Час нарешті здатися?
Він змусив себе роздивитися довкола. І там — удалині, на дні прірви — побачив щось прекрасне. Чисте біле світло. Жадане тепло. Побачивши світло, Каладін заплакав і закричав, тягнучись до нього.
Щось справжнє. Щось, що не ненавиділо його.
Йому потрібно дістатися до того світла.
Падіння покалічило. Одна рука не працювала, а ноги нестерпно боліли. Він поповз, підтягуючись однією здоровою рукою.
Вітер подвоїв свої зусилля, намагаючись відштовхнути його назад, але тепер, коли Каладін побачив світло, він мусив продовжувати рухатися. Зціпивши зуби від болю, тягнув своє тіло вперед. Дюйм за дюймом. Кидаючи виклик завиванням вітру, не звертаючи уваги на тіні друзів, що вмирали.
«Рухайся. Далі».
Світло наближалося, і Кел прагнув увійти в нього. Там місце тепла, місце спокою. Він почув... якийсь звук. Спокійний тон, не злісний вітер, не шепіт, що звинувачує.
Ближче. Ближче.
Трішки... ще...
Він лише за десять футів. Він зможе...
Раптом Каладін почав тонути. Він відчув, як земля змінилася, стала рідкою. Крем. Скеля чомусь стала кремовою і засмоктувала Кела, руйнуючись під ним.
Він заволав, простягаючи здорову руку до сяйнистої плями світла. Не було на що залізти, за що вчепитися. Він запанікував, занурюючись глибше. Крем покривав його, заливаючи Каладінові рот, коли він кричав, благаючи, простягаючи тремтячу долоню до світла.
Каладін ковзнув під землю і знов опинився в задушливій темряві. Занурившись, зрозумів, що світла ніколи не було там, де він міг до нього дістатися. Це брехня, яка мала на меті дати йому хвилину надії в цьому моторошному, жахливому місці. Щоб відібрати цю надію. Щоб він нарешті.
Зламався.
Осяяна рука занурилася в крем, спалюючи його, наче пару. Хтось схопив Каладіна за перед жилетки, а потім витягнув з бруду. Сяйниста біла постать притягнула його до себе, захищаючи від вітру, і потягнула останні кілька футів до світла.
Каладін притиснувся до незнайомця, відчуваючи тканину, тепло, живий подих. Іще одна людина серед тіней і брехні. Це був... це був Гонор? Сам Усемогутній?
Каладіна витягнули на світло, і рештки крему зникли, залишивши лиш присмак у роті. Незнайомець поклав Каладіна на маленьку скелю, схожу на сидіння. Коли відступив, його фігура забарвилася, світло поблякло, і Каладін побачив....
Дотепника.
Каладін закліпав очима, озираючись. Він був на дні прірви, так, але всередині якоїсь бульбашки світла. Довкола все ще бушував вітер, але не міг дістати до цього місця, до цієї миті спокою.
Кел приклав руку до голови, усвідомивши, що більше не відчуває болю. Справді, тепер він зрозумів, що перебуває в кошмарі. Він спить. Мабуть, упав без свідомості після втечі в бурю.
Бурекляття... Що за лихоманка була в нього, щоб навіювати такі жахливі сни? І чому він міг бачити все зараз так чітко?
Дотепник подивився на бурхливе небо далеко вгорі, за краями прірви.
— Це нечесна гра. Зовсім нечесна...
— Дотепнику? — запитав Каладін. — Як ти тут опинився?
— Я тут не опинявся. І ти теж. Це інша планета, або щось схоже на неї — і не надто приємне місце, зауваж. Тут немає світла. Ні Буресвітла, ні газового освітлення, ні навіть електричного. Це прокляте місце майже позбавлене атмосфери.
Він глянув на Каладіна, потім усміхнувся:
— Ти спиш. Ворог навіює тобі видіння, подібне до тих, що Прародитель бур посилав Далінару. Хоча я не знаю, як Одіозум ізолював тебе. Сколкам важко отак вдиратися в розум, за винятком певних обставин.
Він похитав головою, упершись руками в стегна, ніби розглядаючи халтурно намальовану картину. Тоді сів на табурет біля вогнища, яке Каладін побачив тільки зараз. Теплий спокусливий вогонь, який повністю прогнав холод, просочуючись просто крізь кістки Каладіна до його душі. У багатті стояв казанок з киплячим рагу, Дотепник помішував їжу, і в повітрі линули аромати прянощів.
— Це ж рагу Скелі, — мовив Каладін.
— Старий рогоїдський рецепт.
— Візьми все, що е, і поклади у казан, — сказав Каладін усміхаючись, коли Дотепник простягнув йому миску з паруючим рагу. — Але все це несправжнє. Ти сам щойно сказав.
— Усе несправжнє, — відказав Дотепник. — Принаймні з погляду філософії. Тож насолоджуйся тим, що можеш з’їсти, і не скаржся.
Каладін так і зробив, спробувавши найчудовіше рагу, яке коли-небудь куштував. І все ж складно було не дивитися через сяйнистий бар’єр світла на бурю за ним.
— Як довго я можу залишатися з тобою? — запитав Каладін.
— Боюся, недовго, — відповів Дотепник, накладаючи й собі миску рагу. — Десь хвилин двадцять.
— Я маю повернутися туди?
Дотепник кивнув.
— Боюся, що буде гірше, Каладіне. Мені шкода.
— Гірше, ніж тут?
— На жаль.
— Я недостатньо сильний, Дотепнику, — прошепотів Каладін. — Це все брехня. Я ніколи не був достатньо сильним.
Дотепник відкусив шматочок тушкованого м’яса, а потім кивнув.
— Ти... згоден? — запитав Каладін.
Ти краще за мене знаєш свої межі. Це не така й страшна річ — бути заслабким. Це змушує нас ставати потрібними одне одному. Мені ніколи не варто скаржитися, якщо хтось визнає свої недоліки, хоча я можу позбутися роботи, якщо забагато людей погодяться з твоєю мудрістю, юний мостонавідничку.
А якщо все це буде занадто для мене? — запитав Каладін. — Якщо я не зможу продовжувати битися? Якщо я просто... зупинюся? Здамся?
— Ти близький до цього?
— Так, — прошепотів Каладін.
Тоді краще наминай своє рагу, — Дотепник показав ложкою. — Не годиться, щоб людина отак упала й померла натщесерце.
Каладін чекав на щось більше, на якесь розуміння чи підбадьорення. Дотепник просто їв, тож Каладін спробував зробити те саме. Хоча рагу було ідеальним, він не міг насолоджуватися їжею. Не міг, поки знав, що на нього чекає буря. Що він не вільний від усвідомлення того, що буде ще гірше.
— Дотепнику? — нарешті промовив Каладін. — Чи є в тебе... можливо, якась історія, яку ти зможеш мені розповісти?
Дотепник завмер з ложкою в роті. Він витріщився на Каладіна, опустив руку, а ложка так і лишилася між губами. Потім роззявив рота, немов від подиву, і ложка впала в його підставлену руку.
— Що? Чому ти такий здивований?
— Ну, — відповів Дотепник, отямившись. — Просто... я чекав, доки хтось про це попросить. Але такого ще ніколи не було, — він усміхнувся, потім нахилився вперед і стишив голос до шепоту: — Є одна корчма, яку не знайдеш просто так. На неї можна лише натрапити на туманній вулиці, пізно вночі, коли загубився в чужому місті й не знаєш, куди йти. На дверях там причеплене колесо, але немає таблички з назвою. Якщо знайти це місце і забрести всередину, то побачиш за шинквасом юнака. Він не має імені. Не може його сказати, навіть якби захотів — ім’я в нього забрали. Але він впізнає тебе, як і кожного, хто заходить до корчми. Він вислухає все, що ти захочеш йому розказати, і ти сам захочеш з ним поговорити. І якщо попросиш його розповісти історію, він поділиться нею. Як поділився зі мною. І зараз я поділюся нею з тобою.