Дотепник сплеснув, і образи зникли. Він вклонився, не встаючи з місця. Ідея опустила свою флейту й знову розпустила візерунок, немов теж вклонившись, по-своєму.
Потім Дотепник узяв свою миску з рагу й продовжив їсти.
— Почекай, — сказав Каладін, підводячись. — Це все?
— А хіба ти не почув слово «кінець» у кінці? — сказала Ідея. — Воно означає, що це кінець.
— Що ж це за закінчення? — здивувався Каладін. — Собака вирішив, що він невдаха?
— Закінчення — це мистецтво, — піднесено промовив Дотепник. — Точне й безсумнівне мистецтво, мостонавіднику. Так, це кінець.
— І нащо ти мені це розказав? — запитав Каладін.
— Ти сам попросив розповісти історію.
— Я хотів корисну історію! — Каладін махнув рукою. — Як та історія про імператора на острові або про Спринта, який усе біг і біг.
— Ти цього не уточнив. Просто сказав, що хочеш історію. Я розказав одну. От і все.
— Це неправильний кінець, — наполягав Каладін. — Цей пес був неймовірним. Він навчився писати. Скільки тварин з усіх світів можуть писати?
— Слід сказати, що небагато, — зазначив Дотепник.
— Він навчився вирощувати рослини й користуватися інструментами, — вів далі Каладін. — Він урятував дитині життя. Цей пес — герой, буря забери.
— Історія не про те, що він намагався стати героєм. Вона про те, що він намагався стати драконом. І в цьому він, очевидно, зазнав невдачі.
— Я ж казала тобі! — радісно промовила Ідея. — Собаки не можуть стати драконами!
— А кого це хвилює? — сказав Каладін, походжаючи туди-сюди. — Дивлячись на дракона та намагаючись стати кращим, він переріс інших собак. Він досяг чогось справді особливого, — чоловік зупинився, а потім, примружившись, глянув на Дотепника, відчуваючи, як гнів змінюється на роздратування. — Ця історія про мене, так? Я казав, що недостатньо хороший. Ти думаєш, що я ставлю нездійсненні цілі й навмисно не звертаю уваги на те, чого вже досяг.
Дотепник показав кудись ложкою:
— Я ж казав тобі, що в цій історії немає сенсу. Ти обіцяв їй не приписувати його.
— Насправді, — зауважила Ідея, — ти не дав йому навіть шансу пообіцяти! Просто продовжував говорити.
Дотепник суворо зиркнув на неї.
— Ляп-ляп-ляп-ляп! — вигукнула вона, хитаючи візерунчастою головою вперед-назад на кожному слові.
— Твої історії завжди мають сенс, — сказав Каладін.
— Я митець. І маю подякувати тобі за те, що ти не принижуєш мене, наполягаючи на тому, що моє мистецтво має на меті чогось досягти. Насправді ти не повинен насолоджуватися мистецтвом. Просто визнай, що воно існує, а потім рухайся далі. Усе інше — прояв зверхності.
Каладін склав руки на грудях і сів. Дотепник знову грає в ігри. Хіба він не може казати все зрозуміло? Чи він ніколи не скаже, що має на увазі? — Будь-який сенс, — тихо мовив Дотепник, — кожен визначає сам, Каладіне. Я просто розповідаю історії. Уже доїв своє рагу? Каладін виявив, що справді з’їв усю миску, слухаючи.
— Боюсь, я не зможу довго підтримувати цю бульбашку, — провадив Дотепник. — Він помітить, якщо я це зроблю, і тоді мене знищить. Я порушив нашу угоду, що наражає мене на його прямі дії. Краще хай мене не вбивають, бо є ще семеро людей, яких я хотів сьогодні образити.
Каладін кивнув, знову підводячись. Він зрозумів, що ця історія якимось чином його запалила. Він почувався сильнішим — не через слова, а більше через те, як розсердився на Дотепника.
Трохи світла, трохи тепла, трохи вогню — і Каладін знову відчув, що готовий вийти назустріч вітру. Але він знав, що темрява повернеться. Так траплялося завжди.
— А можеш розказати мені справжній кінець? — запитав Каладін тихим голосом. — Перед тим як я повернуся туди?
Дотепник підвівся й підійшов, а потім поклав руку на спину Каладіна й нахилився до нього:
— Тієї ночі маленький песик, наївшись від пуза, згорнувся в теплому ліжку біля вогнища, в обіймах дітей фермера. І, зробивши так, собака подумав: «Сумніваюся, що будь-якому дракону коли-небудь було так добре».
Він усміхнувся й зустрівся поглядом з Каладіном.
— Зі мною так не буде, — сказав Каладін. — Ти говорив, що буде гірше.
— Так, але потім стане краще. Потім знову стане гірше. Потім знову краще. Це життя, і я не брехатиму кажучи, що кожен день буде сонячним. Але сонце знову засяє, і це зовсім інша річ. Це правда. Я обіцяю, Каладіне: тобі знову буде тепло.
Каладін кивнув на знак подяки, потім повернувся до ненависних вітрів. Він відчув поштовх у спину, коли Дотепник послав його вперед — і світло зникло разом з усім, що містило в собі.
81
У пастці
СІМ РОКІВ ТОМУ
Ешонай відкинула голову назад, відчуваючи, як вода стікає з панцира на її черепі. Повернення до воєнної подоби після такої тривалої робочої було для неї, немов знову відвідати знайому галявину, приховану серед дерев, яку вона рідко навідує, проте ця галявина завжди чекає на неї. Ешонай справді тішилася цією подобою. І не вважала, що та скидається на в’язницю.
Вона зустріла Т’юда і Рлайна, коли ті з’явилися з ущелин у камені, знову повернувшись до цієї подоби. Багато її друзів ніколи не змінювали воєнну подобу. Вона була зручною з багатьох причин, хоча Ешонай подобалася не так сильно, як робоча подоба. Було щось насторожливе в тій агресії, яку пробуджувала в ній така подоба. Вона хвилювалася, що шукатиме приводів для бійки.
Т’юд потягнувся, наспівуючи в Ритмі радості.
— Почуваюся добре, — сказав він. — Я відчуваю себе живим у цій подобі.
— Занадто живим, — зауважив Рлайн. — Тобі ритми звучать голосніше?
— Та ні.
Ешонай похитала головою. Вона не чула ритмів інакше. Дійсно, їй було цікаво, чи вона, коли знову прийме цю подобу, почує знову чистий тон Рошару, як уперше. Але ні, не почула.
— Ну що, ходімо? — запитала вона, вказуючи на плато, що розкинулися вдалині.
Рлайн рушив до одного з мостів, але Т’юд голосно заспівав у Ритмі веселощів і, кинувшись до сусідньої прірви, стрибнув та злетів над нею з неймовірною силою.
Ешонай кинулася за ним, щоб зробити те саме. Кожна подоба приносила із собою певний рівень інстинктивного розуміння. Коли вона дійшла до краю, її тіло знало, що робити. Вона зробила потужний стрибок, повітря зі свистом пробігло крізь борозни на панцирі, затріпотів просторий одяг, який наділа, щоб вийти в бурю.
Приземлилася з голосним хрускотом, ноги заскреготіли по камінню, і вона ковзнула, перш ніж зупинитися. Ритм упевненості бринів у її вухах, і вона виявила, що всміхається. Ешонай справді сумувала за цим. Рлайн приземлився поруч із нею — кремезна фігура з чорними й червоними лініями на шкірі, що утворювали хитромудрий мармуровий візерунок. Він теж наспівував у Ритмі впевненості.
— Ну ж бо! — гукнув Т’юд звідкись неподалік і перестрибнув через ще одну прірву.
Налаштувавшись на Ритм радості, Ешонай побігла за ним. Вони втрьох ганялися одне за одним і мчали, лазили й ширяли, долали прірви, лазили вгору та через скелі, перебігали через плато. Розколоті рівнини здавалися ігровим майданчиком.
«Напевно, такими є острови й океани», — подумала Ешонай, оглядаючи Рівнини з висоти. Вона чула про них у піснях і завжди уявляла собі океан як величезну мережу потоків, що рухаються між острівцями суші.
Але ні, вона ж бачила мапу Ґавілара. На тому зображенні водойми здавалися широкими, як країни. Вода... і нічого більше не видно, крім води. Вона налаштувалася на Ритм тривоги. І Благоговіння. Ці емоції, за її досвідом, доповнювали одна одну.
Ешонай кинулася зі скелі й приземлилася на плато, а потім поскакала за Т’юдом. Як далеко їй доведеться подорожувати, щоб знайти ці океани? Судячи з мапи, лише кілька тижнів на схід. Колись така відстань настрахала б її, але тепер вона подолала весь шлях до Холінара й назад. Подорож до столиці алеті була однією з найприємніших і найзахопливіших подій у її житті. Так багато нових місць. Так багато чудових людей. Так багато дивних рослин, дивних краєвидів і дивних на смак страв.