Коли вони втекли, ті самі дива миттєво стали загрозою. Уся подорож додому була розмитою сумішшю маршу, сну й пошуком їжі на людських полях.
Ешонай дісталася до ще однієї прірви й стрибнула, намагаючись знову відчути захоплення. Вона прискорилася, зрівнявшись із Т’юдом, і зрештою перегнала його, перш ніж вони зупинилися, щоб дочекатися Рлайна, який сповільнився ще за кілька плато позаду. Він завжди був обережним і, здавалося, краще контролював здібності нової подоби.
Серце Ешонай закалатало, вона за звичкою потягнулася, щоб витерти лоб, але в цій подобі піт на чолі не виділявся, тож не тік в очі. Натомість панцирна броня захоплювала повітря від її руху вперед, а потім направляла його згори вниз, тим самим охолоджуючи шкіру.
Приголомшлива енергія подоби означала, що вона, напевно, могла бігати годинами, перш ніж відчути справжню втому. Можливо, навіть довше. І справді, саме воєнні подоби під час втечі з Алеткару несли їжу для інших і все одно рухалися швидше, ніж робочі подоби.
Однак Ешонай зголодніла. Вона добре пам’ятала, скільки вимагає ця подоба при кожному прийомі їжі.
Т’юд прихилився до високої скелі, поки вони чекали, спостерігаючи, як у повітрі грають спрени вітру. Ешонай шкодувала, що не взяла свій альбом, де малювала мапи Рівнин. Вона знайшла його на людському ринку Холінара — така маленька проста річ. Він коштував дорого за мірками алеті, але дуже дешево за її мірками. Ціла книга паперів? І все це лише за кілька смарагдових шматочків?
Вона також бачила там сталеву зброю. Просто на ринку. На продаж. Слухачі берегли, полірували та шанували кожен предмет зброї, який знаходили на Рівнинах, зберігали поколіннями, передаючи від батьків до дітей. А в людей були цілі крамниці зі зброєю.
— Для нас усе закінчиться погано, правда? — спитав Т’юд.
Ешонай зрозуміла, що наспівує в Ритмі згуби. Вона запнулася, але зустрілася з ним поглядом і збагнула, що він усе зрозумів. Разом вони обійшли кам’яний виступ і подивилися на захід, у бік міст, які століттями були домівками для слухачів. Темний дим наповнив повітря — алеті палили дрова, розкладаючи величезні вогнища й розташовуючись у таборах.
Вони прибули у повному складі. Десятки тисяч вояк. Рої солдатів, десятки Сколкозбройних. Вони прибули, щоб винищити її народ.
— Можливо, ні, — сказала Ешонай. — У воєнній подобі ми сильніші за них. У них є спорядження і вміння, а в нас — сила і витривалість. Якщо нам доведеться битися з ними, ця місцевість буде дуже вигідною для нас.
— Справді потрібно було це робити? — запитав Т’юду Ритмі благання. — Потрібно було його вбивати?
Ешонай уже відповідала на це питання, але не уникала відповідальності. Вона голосувала за те, щоб Ґавілар помер. І вона стала першопричиною того голосування.
— Він збирався повернути, Т’юде, — сказала Ешонай у Ритмі осуду, — наших давніх богів. Я чула, як він це сказав. Він думав, що я буду рада це почути.
— І тому ви його вбили? — запитав Т’юду Ритмі страждання. — А тепер вони вб’ють нас, Ешонай. Чим це краще?
Вона налаштувалася на Ритм напруження. Т’юд, своєю чергою, налаштувався на Ритм примирення. Здавалося, він усвідомлював, що повторювати це знову й знову марно.
— Це зроблено, — сказала Ешонай. — Тож тепер нам потрібно протриматися. Можливо, навіть не доведеться з ними битися. Ми можемо здобувати самоцвіти з великопанцирників і пришвидшувати дозрівання врожаю. Люди не можуть перестрибнути через ці прірви, тому їм буде важко дістатися до нас. Ми будемо в безпеці.
— Ми опинимося в пастці, — відказав Т’юд. — У центрі Рівнин. На місяці, а можливо, роки. Тобі таке подобається, Ешонай?
Нарешті Рлайн наздогнав їх, підбігши й наспівуючи в Ритмі веселощів — можливо, він вважав їх обох дурнями, бо мчали попереду.
Ешонай відвела погляд від Т’юда й подивився на Рівнини — не на людей, а на океан, Першопочаток. На місця, де вона могла б побувати. Місця, які планувала відвідати. Т’юд знав її надто добре. Він розумів, як боляче їй буде опинитися тут у пастці.
«Вони вдарять всередину, — подумала вона. — Люди не для того подолали весь цей шлях, щоб розвернутися, тому що тут кілька прірв. У них є такі ресурси, які ми можемо лише уявляти, і їх багато. Вони знайдуть спосіб дістатися до нас».
Утекти на інший бік Рівнин теж не варіант. Якщо там до них не дістануться прірводемони, то зрештою це вдасться людям. Втекти — означало покинути природні укріплення Рівнин.
— Я зроблю те, що повинна, Т’юде, — сказала Ешонай у Ритмі рішучості. Я зроблю те, що правильно, за будь-яку ціну. Для нас. Для мене.
— Вони пройшли війни, — зауважив він. — У них є генерали. Великі військові мислителі. У нас — тільки воєнна подоба, і то лише рік.
— Ми навчимося, — сказала Ешонай, — і створимо власних генералів. Наші предки заплатили своїм розумом, щоб принести нам свободу. Якщо люди знайдуть спосіб прийти по нас сюди, ми будемо битися. Аж доки не переконаємо людей, що ціна надто висока. Доки вони не зрозуміють, що ми не підемо покірно в рабство, як жалюгідні істоти, яких вони використовують як слуг. Доки вони не дізнаються, що не можуть отримати нас, наші Сколкозбройці чи наші душі. Ми — вільний народ. Назавжди.
Венлі зібрала своїх друзів, тихенько наспівуючи в Ритмі жаги, і показала самоцвіти, які тримала в руках. Спрени спустошення. П’ятеро, у пастці, як і Улім, якого дали їй.
Всередині її яхонтосерця він наспівував слова підбадьорення. Після подій у людському місті він ставився до неї з набагато більшою повагою. І більше ніколи її не покидав. Що довше він залишався з Венлі, то краще вона чула нові ритми. Ритми сили.
Вона зажадала цю частину Нарака — міста в центрі Рівнин — для своїх учених. Для друзів, яких вони з Улімом відібрали після ретельного обговорення, котрі поділяли її жагу до кращого світу. Таких, що заслуговують довіри, як вона сподівалася. Щойно вони матимуть спренів спустошення в яхонтосерцях, вона буде набагато впевненіша в їхній розсудливості.
— Що це? — спитав Демід, поклавши руку на плече Венлі.
Він був першим і найбільш охочим її слухати. Звичайно, він знав не все, але вона була рада, що він тут. Венлі почувалася сильнішою, коли він був поруч. Хоробрішою за Ешонай. Зрештою, чи могла б Ешонай коли-небудь зважитися на такий крок?
— Камені утримують спренів, — пояснила Венлі. — Коли ви приймете одного з них у своє яхонтосерце, вони збережуть ваших поточних спренів, утримуючи вас у звичній подобі, але ви матимете таємного супутника-помічника. Він скеровуватиме вас. Разом ми розв’яжемо найбільшу проблему, яку коли-небудь знав наш народ.
— Яку? — запитала Туса в Ритмі скептицизму.
— Наш світ пов’язаний з іншим, — пояснила Венлі, даючи по одному самоцвіту кожному зі своїх друзів. — З місцем під назвою Гадесмар. Там живуть сотні спренів, які можуть дати нам здатність приборкати силу бур. Вони пройшли довгий шлях, як частина великої бурі. Однак зайшли так далеко, як змогли самі. Перенесення таких самоцвітів у наш світ вимагає величезних зусиль і не можливе у великих масштабах. Тож нам потрібен інший спосіб перенести цих спренів. Ми його знайдемо, а потім переконаємо решту слухачів приєднатися до нас у прийнятті подоб сили. Ми станемо розумними, і цього разу нами не правитимуть спрени. Ми правитимемо ними. Ешонай та інші безглуздо кинули всіх у небажану війну. Тому ми повинні зробити цей крок. Нас запам’ятають як тих, хто врятував наш народ.