82
Ніж
Ох... Батьку... Сім тисяч, років.
— Як ти міг не сказати мені цього? — закричала Промениста, ставши на коліна біля куба на підлозі. — Рестарес — не лише Верховний Суддя спренів честі, він один із Вісників, буря забирай.
— Тоді тобі не потрібна була ця інформація, — сказав Мрейз. — Стань Вейл. Вона зрозуміє.
— Вейл ще більше сердиться на тебе, Мрейзе, — сказала Промениста, підводячись. — Ти відправив нас на небезпечне завдання без належної підготовки! Оскільки приховував цю інформацію, ми витратили кілька тижнів, втрьох обшукуючи фортецю, як ідіотки.
— Ми не хотіли, щоб ти питала про Вісника, — сказав Мрейз спокійним голосом, до її розчарування. — Це могло його насторожити. Наскільки нам відомо, він не зрозумів, що ми знаємо, хто він насправді. Можливо, Ґавілар це знав, але ніхто інший із Синів Гонора не підозрював, що вони служили тій самій істоті, яку через наївне невігластво прагнули повернути на Рошар. Досить поетична іронія.
— М-м-м... — мугикнув Фрактал з-за дверей, виглядаючи Адоліна.
— Що? — запитала його Промениста. — Ти тепер теж любиш іронію?
— Іронія приємна на смак. Як ковбаса.
— А ти коли-небудь куштував ковбасу?
— Не думаю, що в мене є відчуття смаку, — сказав Фрактал. — Тож іронія має такий смак, яким я уявляю собі смак ковбаси, коли думаю про смаки.
Промениста потерла чоло, озираючись на куб. Так несправедливо. Вона звикла до того, що може дивитися на своїх солдатів згори вниз, але не можна було дивитися так на людину, яка розмовляє з тобою з якоїсь коробочки.
— Ти сказав, що ми знатимемо, що робити, коли знайдемо Рестареса, — сказала Промениста Мрейзу. — І ось ми зараз тут — і гадки не маємо, як бути далі.
— Що ти зробила, коли це дізналася? — спитав він.
— Прокляла тебе.
— А потім?
— Зв’язалася з тобою напряму, щоб знову проклинати.
— Це був правильний вибір. Бачиш, ти точно знала, що робити. Промениста склала руки на грудях, розпашіла від гніву. Від розчарування. І... треба визнати... збентеження. Вона перетворилася на Вейл, і гнів повернувся.
— Настав час, — сказала вона, — укласти між нами угоду, Мрейзе.
— Угоду? Угоду вже укладено. Ти зробиш те, що я просив, і отримаєш обіцяну винагороду — на додаток до практики та навчання, яке отримуєш під моїм наставництвом.
— Цікаво, — промовила Вейл. — Тому що я бачу це інакше. Я пройшла весь цей шлях попри великі труднощі. Завдяки жертві Адоліна отримала доступ до однієї з найвіддаленіших фортець на Рошарі. Мені вдалося досягти успіху там, де, як ти чітко сказав, інші ваші агенти зазнали невдачі. Тепер, коли я тут, замість «навчання» або «практики», як ти це назвав, виявляю, що ти приховував від мене важливу інформацію. З мого погляду немає жодного стимулу продовжувати цю домовленість, оскільки обіцяна винагорода мене мало цікавить. Навіть Шаллан ставить під сумнів її цінність. Твоя відмова надати мені важливу інформацію змушує розмірковувати, що ще ти приховав. Тепер я сумніваюся, чи те, що я маю тут робити, не суперечить моїм інтересам та інтересам тих, кого я люблю. Тож дозволь запитати прямо. Чому я насправді тут? Чому тебе так цікавить Келек? І чому — я хочу відвертої відповіді — я маю йти далі цим шляхом?
Мрейз відповів не відразу.
— Привіт, Вейл, — сказав він нарешті. — Я радий, що ти з’явилася, щоб поговорити зі мною.
— Відповідай на мої запитання, Мрейзе.
— По-перше, настав час відкрити куб, — сказав він.
Вейл спохмурніла.
— Комунікаційний куб? Ти ж наче казав, що це зіпсує його.
— Якщо ти зламаєш його, то зіпсуєш.. Підніми його. Зваж у руках. Прислухайся до того боку, де мій голос найслабший, коли я наспівую.
Вона знову стала навколішки біля куба й підняла його, прислухаючись до мугикання Мрейза. Так... звук з одного боку був слабшим.
— Знайшла.
— Добре, — сказав Мрейз. — Поклади руку на цю площину куба і поверни її праворуч.
Вейл відчула, як куб клацнув, коли доторкнулася до нього. Вона підозрювала, що Мрейз зробив щось, щоб розблокувати пристрій, де б він не був. Коли дівчина повернула цю площину куба, та легко піддалася, і відкрився невеликий відсік, у якому містився хитромудрий металевий кинджал із самоцвітом на кінці держака.
— Тож ти хочеш, щоб я його вбила, — мовила вона.
— Вісників не можна вбити, — сказав Мрейз. — Вони безсмертні. Не думай про Келека як про людину. Він вічний спрен, що не старіє, сформований із субстанції та волі Гонора. Він схожий на силу тяжіння або світло. Він сила, а не людина.
— І ти хочеш, щоб я вдарила цю силу цим ножем.
Вейл розв’язала ремінці та вийняла ніж з куба. Порожнина займала лише невеликий простір внутрішньої частини куба, а решту відділяв шар сталі. Голос Мрейза лунав із запечатаної частини. Як він урівноважив куб так, щоб вона не відчула, що одна частина важча?
— Я хочу, щоб ти забрала душу Келека, також відомого як Рестарес. Ніж захопить його сутність у цей самоцвіт.
— Це здається надто жорстоким, — сказала Вейл, розглядаючи зброю.
— А телестилі, якими ти так охоче користуєшся, попри те що всередині спіймані спрени, не здаються тобі жорстокими? Це нічим не відрізняється. Істота на ім’я Келек є вмістилищем неймовірних знань. Ув’язнення в самоцвіті не зашкодить йому, і ми зможемо з ним спілкуватися.
— У нашій вежі є двоє інших вісників, — сказала Вейл. — Я могла б запитати їх про все, що ти хочеш знати.
— Думаєш, вони відповіли б? Наскільки вони стали в пригоді, спілкуючись із Ясною? Таленелат абсолютно божевільний, а Шалаш брехлива й небагатослівна. Вони говорять про свою Присягу, так, і про боротьбу зі Сплавленими, але рідко розкривають щось корисне.
— Це не дуже переконливо, — зауважила Вейл. — Так, я знаю, чого ти хочеш від мене, але підозрювала це із самого початку. Якщо ти хочеш, щоб я це зробила, я повинна знати навіщо. Що конкретно ти очікуєш від нього дізнатися?
— У нашого господаря Тайдакара... недуга, схожа на ту, якою страждають Вісники. Йому потрібен доступ до Вісника, щоб дізнатися більше про свій стан і врятувати себе від найгірших його наслідків.
— Це недостатньо вагома причина. Промениста і Шаллан не дозволять мені виконати твою брудну роботу через таку дрібничку, — Вейл поклала кинджал назад у куб. — Я прибула сюди, щоб повідомити про місцеперебування Рестареса. Шаллан прямо сказала тобі, що ми не вбиватимемо його, і так, я вважаю, що заколоти його цим пристроєм — те саме, що і вбити.
— Ножику, — голос Мрейза пом’якшав, — а навіщо було вбивати Садеаса?
Вона завагалася, все ще тримаючи руку на кинджалі, який намагалася знову прикріпити до ремінців у кубі.
— Ця істота, — продовжив Мрейз, — яку називають Келек, — чудовисько. Разом з іншими вісьмома Вісниками він порушив Присягу й залишив Таленелата — Носія Мук — самого в Геєні, щоб його там піддавали тортурам тисячі років. Ворог повернувся, але чи допомагають Вісники? Ні, у кращому разі вони ховаються. У гіршому — їхнє божевілля спонукає прискорювати знищення світу. Келек став нерішучим до божевілля. І, як більшість із них, він боїться. Хоче уникнути своїх обов’язків. Він співпрацював із Ґавіларом, добре знаючи, що це спричинить повернення Сплавлених і кінець миру, тому що сподівався знайти спосіб утекти з цього світу. Спосіб покинути нас, як уже покинув свої присяги та друзів. Він володіє знаннями, необхідними для нашої боротьби проти загарбників. Однак не поділиться ними добровільно. Він ховається в найвіддаленішій фортеці світу і намагається вдавати, що війни немає, що він ні в чому не винен. А він винен. Єдиний спосіб змусити його виконати свій обов’язок — повернути назад силою, а найкращий і найлегший спосіб зробити це — захопити його душу в пастку.