— Я вважаю дуже цікавим, що вона віддала б перевагу такій можливості, юначе, — відповів Вісник і знову почав писати в блокноті. — Але це серйозне звинувачення у твій бік, тому що чорнильна спренка захотіла свідчити разом зі спренами честі. Справді вагоме звинувачення...
Келек знову відкусив шматок фрукта, залишивши лише серцевину, яку неуважно поклав на стіл перед собою.
Розчарований цим, Адолін змусив себе заспокоїтися. Суд просувався добре принаймні в одному: спрени честі не намагалися нав’язати йому справжні гріхи Ренегатства, вони використовували більш чесний підхід, доводячи, що люди не змінилися, а узи надто ризиковані.
Адолін із Сумішшю вирішили, що ця тактика безпечніша для нього, адже Келек цілком міг вирішити, що немає причин ув’язнювати його за вчинки давніх людей. Водночас Адолін втрачав підтримку глядачів. Яке значення матиме його «виграш» у суді, якщо спрени ще більше переконаються, що не повинні допомагати людям у конфлікті?
Він оглянув натовп, але побачив переважно обурені обличчя. Бурекляття. Невже він справді думав, що зможе щось їм довести? Ким із десяти дурнів був Адолін, що все це почав?
«Ні, я не дурень, — подумав він. — Просто оптиміст. Як вони можуть не розуміти? Як вони можуть сидіти тут і судити мене, коли люди гинуть, а інші спрени воюють?»
Він зрозумів, що великі князі діяли так само, довго граючись життями солдатів на Розколотих рівнинах. Так само будь-яка людина може відвернутися від злодіяння, якщо переконає себе, що це не її справа. Люди й спрени нічим не відрізнялися. Суміш намагалася довести це Адолінові, і тепер він побачив це на власні очі.
— Третій і останній свідок, — промовив спрен-чиновик, — це Нотум, колишній капітан корабля «Шлях Гонора».
Адолін відчув, як закрутило в животі, коли Нотум — він мав значно кращий вигляд, ніж востаннє, коли принц бачив його, — з’явився на верхніх рядах Форуму, де група спренів честі, що стояли там, досі затуляла його від очей підсудного. І все ж Адолін був приголомшений. Нотуму було заборонено входити до Міцної Цілісності, попри його рани, і він залишився разом з іншими за стінами, хоча спрени честі з вежі доставили йому трохи Буресвітла, щоб допомогти зцілитися. Ґодеке повідомив, що Нотум зрештою повернувся до патрулювання.
Тепер він був тут — у військовій формі, що показово. Нотум також не зустрічався поглядом з Адоліном, коли спускався на арену Форуму. Спрени могли претендувати на морально вище становище, адже вони стверджували, що їх створили із самої честі. Але вони також визначали, що таке честь. Як і люди.
— Вони запропонували скасувати твоє вигнання, правда, Нотуме? — тихо запитав Адолін. — В обмін на невеличкий удар у спину?
Нотум продовжував уникати його погляду, замість цього вклонився Келеку, а потім дістав із кишені аркуш паперу, розгорнув і почав читати: — Мене попросили розповісти про дивну поведінку цього чоловіка та його супутників, які я спостерігав. Як багато хто з вас знає, я вперше зіткнувся з цією групою, коли вони втекли від Сплавлених у Селебрант понад рік тому. Вони використовували підступи, щоб...
Нотум замовк і подивився на Адоліна.
«Подивися на нього поглядом батька», — подумав Адолін. Суворим, від якого хочеться зіщулитися всередині, думаючи про все, що зробив не так. Поглядом генерала.
Адолінові ніколи не вдавався такий погляд.
— Продовжуй, — сказав він натомість. — Ми втягли тебе в неприємності, Нотуме. Справедливо, що ти отримав можливість висловитися. Я не можу вимагати від тебе нічого, крім чесності.
— Я... — Нотум знову зустрівся з ним поглядом.
— Продовжуй.
Нотум опустив листок, а потім гучним голосом сказав:
— Гонор, бог честі, не вмер, доки честь живе в серцях людей!
Адолін ніколи раніше не чув цієї заяви, але вона, здавалося, завела натовп спренів честі — вони почали вставати з місць і кричати від обурення, а іноді в підтримку. Адолін відступив, вражений раптовим спалахом емоцій у зазвичай стоїчних спренів.
Кілька чиновників кинулися на арену Форуму й потягли Нотума геть, а він усе вигукував свої слова:
— Гонор, бог честі, не вмер, доки честь живе в серцях людей! Гонор не...
Його витягли з Форуму, але переполох тривав. Адолін невпевнено поклав руку на меч. Чи не завершиться все це чимось жахливим?
Келек зіщулився на своєму кріслі. Він, здавалося, був у паніці й затуляв вуха долонями. Вісник тихо заскиглив, зворушливо й жалібно, і почав труситися. Спрени честі, що сиділи біля нього, закликали натовп до порядку, кричачи, що вони завдають болю Святому.
Багатьох спренів, здавалося, обурили слова Нотума, але значна кількість підтримала його заклик — і їх почали виштовхувати з Форуму. У цьому суспільстві вже існувала напруга, якої Адолін раніше не бачив. Спрени честі не були монолітом, тож розбіжності й напруженість вирували тут, у глибоких водах, — далеко під поверхнею, але все ще потужні.
Чиновники очистили Форум — прогнали навіть Шаллан і Фрактала. Усі фактично ігнорували Адоліна. Коли трибуни нарешті спорожніли і залишилося лише кілька чиновників, Адолін піднявся кількома сходинками Форуму до крісла Верховного Судді. Келек розвалився на своєму сидінні, наче й забув про те, що ще кілька хвилин тому лежав калачиком на підлозі й тремтів.
— Що це було? — запитав його Адолін.
— Гм-м-м? — буркнув Келек. — О, нічого особливого. Старі суперечки спренів. Твоя поява роз’ятрила багатовікові рани, юначе. Потішно, чи не так?
— Потішно? І це все?
Келек почав свистіти, пишучи щось у своєму блокноті.
«Та вони всі божевільні, — подумав Адолін. — Аш казала так. Ось що роблять з розумом тисячі років тортур».
Можливо, краще не тиснути на рану, яка ще не загоїлася.
— Сьогодні для мене все пройшло добре, чи не так? — запитав Адолін. — Гм-м? — озвався Келек.
— Перша свідчиця не змогла спростувати моєї позиції щодо мого батька, — промовив Адолін. — Друга навела доказ на мою користь, зазначивши, що якщо вони виступлять проти Променистих, то фактично служитимуть Одіозуму. А потім Нотум поставив свою честь вище за власний добробут. Для мене все пройшло добре.
— А це важливо? — запитав Келек.— Звичайно, так. Ось чому я тут.
— Розумію, — сказав Вісник. — А стародавні Променисті зрадили своїх спренів, убивши їх?
— Ну, так, — підтвердив Адолін. — Але питання не в цьому. Питання в тому, чи можна звинувачувати сучасних людей.
Келек продовжував писати.
— Ваша чесносте? — гукнув Адолін.
— Ти хоч знаєш, скільки мені років, юначе?
Келек зустрівся поглядом з Адоліном. В очах вісника було дещо. Глибина, через яку він спочатку здався зовсім не схожим на людину. Ті очі здавалися нескінченними дірами. Вони немов пронизували час.
— Я, — тихо мовив Келек, — знавав багатьох, дуже багатьох людей. Я знав найкращих із тих, хто коли-небудь жив. Зараз вони всі зламані або мертві. Найкращі з нас неминуче ламалися. О бурі... Цього разу... коли цього разу настало Повернення, я втік, бо знав, що це означає. Навіть Талн... Навіть Талн...
— Він не зламався, — відказав Адолін.
— Ворог тут, значить, таки зламався, — твердо мовив Келек. Він махнув рукою в бік спренів честі. — Вони заслуговують на краще, ніж ти, синку. Вони заслуговують на краще, ніж я. Я ніколи не міг би судити їх за відмову зв’язуватися узами з людьми. Як я міг? Я ніколи не зможу наказати їм повернутися на ту війну, назад у ту яму. Зробити це — означало б... відмовитися від тієї маленької честі, яка в мене ще залишилася...
Адолін глибоко вдихнув, потім кивнув.
— Я щойно сказав тобі, що твоя справа безнадійна, — продовжив Келек, повертаючись до своїх записів. — Здається, тебе це не турбує.
— Ну як, ваша чесносте. Я погодився на цей суд — навіть попри те, що Секейр наполягав, щоб мене звинуватили в злодіяннях моїх предків, — тому що це був єдиний спосіб отримати нагоду поговорити зі спренами честі. Можливо, ви винесете рішення проти мене, але поки я маю шанс висловитися, цього буде достатньо. Якщо я переконаю хоча б одного чи двох приєднатися до бою, я переможу.