Рабоніель заспівала в якомусь ритмі, а тоді взяла фабріал із мідною намоткою. Метал обпік їй пальці, але вона зцілилася.
— Якщо ти не вчена, Навані, то виходить, що я ніколи не зустрічала жодного вченого.
— Я визнаю, що мені важко це прийняти, Стародавня. Хоча й приємно, що я вас обдурила.
— Смиренність — не та Пристрасть, яку заохочує мій народ. Чи легше б тобі було в це повірити, якби я сказала, що більше не потрібно використовувати титули, коли розмовляєш зі мною? Твоїх відкриттів на цю мить достатньо, щоб вважати тебе рівною до мене.
Це здавалося незвичайним привілеєм.
— Мені справді легше, Рабоніель. Дякую вам.
— Не потрібно висловлювати подяку за щось очевидне, — промовила Рабоніель, тримаючи фабріал. — Ти готова?
Навані кивнула. Рабоніель витягнула самоцвіти з котушки й оглянула їх:
— Здається, Пустосвітло не змінилося.
Навані не сказала Рабоніель прямо, що вишукує спосіб отримати анти-Пустосвітло. Вона приховала свої пошуки за багатьма різними експериментами, як-от цей, через який, як вона пояснила Рабоніель, просто хотіла перевірити, чи реагує Світло на вплив блискавки. Однак вона підозрювала, що Рабоніель здогадується, що Навані принаймні все ще заінтригована ідеєю анти-Світла.
Навані посипала трохи чорного піску на стільницю, а потім поклала самоцвіт у центр і виміряла силу Інвеститури всередині каменя. Але оскільки повітря не викривлялося навколо нього, вона таємно дізналася, що її експеримент провалився. Це не було анти-Пустосвітло. Навані зробила запис у своєму журналі. Ще один невдалий експеримент.
Рабоніель наспівувала в ритмі. Їй прикро? Здається, так і є.
— Маю повернутися до своїх обов’язків, — промовила вона, і Навані змогла почути той самий ритм у її голосі. — Глибинні близькі до того, щоб знайти останній вузол.
— Як?
— Знаєш, я не можу тобі цього сказати, Навані, — хоча Рабоніель говорила, що збирається йти, вона так і сиділа на своєму місці. — Я так втомилася від цієї війни. Так втомилася від завоювань, убивств, втрат, смертей.
— Тоді ми повинні покінчити з цим.
— Ні, допоки живий Одіозум.
— Ви справді вбили б його? — спитала Навані. — Якби з’явилася така можливість?
Рабоніель промугикала щось, але відвела погляд.
«Цей спів... означає збентеження? — подумала Навані. — Вона визнає, що збрехала мені, принаймні навмисне. Вона насправді не хоче вбивати Одіозума».
— Коли ви шукали протилежність до Пустосвітла, то не хотіли використовувати його проти нього, — здогадалася Навані. — Ви спокушали мене цією ідеєю, але мета інша.
— Ти навчаєшся читати ритми, — зауважила Рабоніель, підводячись.
— Або ж я просто розумію логіку, — Навані теж встала і взяла Рабоніель за руки. Сплавлена дозволила це. — Вам не потрібно вбивати Родича. Знайдімо інший шлях.
— Я не вбиваю Родича, — відказала Рабоніель. — Я... роблю дещо гірше. Я його розстворюю.
— Тоді знайдімо інший шлях.
— Думаєш, я не шукала?
Рабоніель забрала свої руки з долонь Навані, а потім узяла й простягнула їй спільний записник, у якому вони описували свої експерименти. Вони назвали його «Ритм війни». На знак співпраці Одіозума й Гонора, хоча й недовгої.
— Я провела кілька експериментів зі з’єднаними рубінами, які ти створила, усі різних розмірів, — сказала Рабоніель. — Думаю, тобі сподобаються висновки з того, що я відкрила. Я записала їх тут раніше. Це може полегшити пересування ваших величезних небесних платформ.
— Рабоніель, — мовила Навані, беручи записник. — Домовтеся зі мною, допоможіть мені. Об’єднаймо зусилля. Укладімо угоду, ігноруючи Одіозума.
— Мені шкода. Але найкращий шанс покласти край цій війні — не враховуючи нашого відкриття, — щоб подібні до мене контролювали Урітіру. Я закінчу свою роботу з Родичем. Зрештою, ми все ще вороги. І я не була б там, де зараз — не могла б обдумувати інше рішення, — якби не була повністю готова робити те, що від мене вимагали. Незалежно від ціни та болю, якого завдавали ці дії.
Навані зібралася з силами.
— Я і не думала інакше, Повелителько Бажань. Хоча мені прикро. З примхи вона спробувала заспівати в Ритмі війни. Не спрацювало — ритм вимагав, щоб двоє співали в гармонії одне з одним.
Однак у відповідь Рабоніель усміхнулася.
— Я хочу тобі дещо дати, — сказала вона і пішла.
Розгублена Навані сиділа за столом, відчуваючи втому. Ці дні бурхливих наукових досліджень давалися взнаки. Чи було егоїстично витрачати стільки часу, прикидаючись ученою? Хіба Урітіру не потребував королеви? Так, було б чудово знайти силу, яку можна використати проти Одіозума, але... невже вона справді думала, що зможе розв’язати таку складну проблему?
Навані спробувала повернутися до своїх дослідів. Через годину визнала, що не має запалу. Попри всі розмови про контроль і організацію, тепер вона виявилася підвладною примхам емоцій. Вона не могла працювати, бо не «відчувала» запалу. Вона назвала б це нісенітницею — звичайно, не прямо, — якби хтось із вчених сказав їй щось подібне.
Вона різко встала, і стілець з гуркотом упав на підлогу. Навані перейняла від Далінара звичку походжати туди-сюди й усвідомила, що крокує вперед-назад маленькою кімнатою. Зрештою у дверях з’явилася Рабоніель у супроводі двох співунок у спритній подобі.
Сплавлена помахала рукою, і вони поспішили до кімнати. Співунки несли дивне спорядження, яке складалося з двох тонких металевих пластин площею приблизно в півтора квадратні фути та менше дюйма завтовшки, з якимись дивними виступами та зубцями, вирізаними на них. Спритноподобні прикріпили їх до столу Навані за допомогою затискачів, і металеві пластини розкинулися горизонтально, по одній з кожного боку, як доповнення до робочого простору столу.
— Це стародавня форма музики мого народу, — сказала Рабоніель. — Спосіб насолодитися ритмами. Як подарунок я вирішила поділитися з тобою нашими піснями.
Вона махнула рукою та щось промугикала двом молодим співункам, вони підскочили, підкоряючись, і кожна витягнула по довгому смичку — як на струнних інструментах. Співунки почали водити смичками уздовж боків металевих пластин, і метал почав вібрувати глибокими тонами, хоча звук мав грубішу структуру. Повну і резонансну.
«Це тони Гонора й Одіозума», — подумала Навані. Тільки змінені версії, які звучали в гармонії одна з одною.
Рабоніель підійшла до Навані. Під акомпанемент до двох тонів вона заграла голосний ритм двома паличками на маленькому барабані. Послідовність ударів ставала то голосною й величною, то тихою й швидкою. Це був не зовсім Ритм війни, але максимально близький, якщо його передати музикою. Він вібрував у Навані, голосно й переможно.
Вони продовжували грати ще доволі довго, аж поки Рабоніель наказала зупинитися, і двоє молодих співунок, спітнілі від енергійної роботи зі звуком, швидко забрали пластини, від’єднавши їх від столу.
— Тобі сподобалося? — запитала Рабоніель.
— Так, — відповіла Навані. — Тони — жахлива какофонія в поєднанні, але водночас чомусь красиві.
— Як ми удвох?
— Як ми удвох.
— Цією музикою, — мовила Рабоніель, — я дарую тобі титул Голосу Світла, Навані Холін. Це моє право.
Рабоніель коротко промугикала, а тоді вклонилася Навані. Без жодних інших слів вона помахала співункам, щоб ті забрали обладнання та пішли. Рабоніель вийшла разом з ними.
Почуваючись приголомшеною, Навані підійшла до розгорнутого записника на своєму столі. Усередині Рабоніель робила записи про їхні досліди жіночим письмом — і її почерк ставав дедалі акуратнішим.
Навані розуміла, яку честь до неї проявили, надавши такий титул. Водночас їй було важко пишатися собою. Яка користь від титулу або поваги однієї зі Сплавлених, якщо вежу досі спотворюють, а чужинці все ще правлять у ній?