— Поки що, — сказав Каладін, — ми чекатимемо. Якщо доведеться, увірвемося і врятуємо Променистих. Але спочатку потрібно відновити сили, спланувати все й знайти спосіб зв’язатися з королевою. Мені хотілося б, щоб вона допомогла нам.
— Можливо, я зможу потрапити до неї, — запропонував Рлайн. — У них є слуги, які носять їжу та воду їй та її вченим. Цю роботу часто доручають підопічним Венлі, тож я міг би приховати своє татуювання й замінити когось із них.
— Хороша ідея, — сказав Каладін. — Було б чудово. А поки що чекаємо, не робимо нічого необдуманого. Домовилися?
Інші кивнули, навіть Цуп і Даббід. Тефт також, хоча тепер була не та ситуація, коли вони могли б дозволити собі таку розкіш, як продумування ідеального плану. Тефт вирішив, що йому просто потрібно бути готовим діяти. Готовим зробити наступний буреклятий крок. Не можна змінити минуле — лише майбутнє.
Коли розмова перейшла на легші теми, він їв свій суп і виявив, що всміхається. Усміхається, тому що вони досі разом. Тому що прийняв правильне рішення залишитися у вежі, коли Кел потребував його. Тому що так довго прожив без вогнемоху і питва, зміг прокинутися та побачити кольори у світі.
Усміхається, тому що, як би все не було погано, деякі речі все одно лишалися хорошими.
Тефт поворухнувся, коли Фендорана штовхнула його ліктем. Він озирнувся й помітив її усмішку.
— Добре, — пробурмотів він. — Ти мала рацію, буря забирай. Ти завжди маєш рацію.
Тефт був вартий порятунку.
92
Подарунок
Узи — це те, що тримає нас живими. Якщо розірвати їх, ми повільно розпадемося на звичайні душі — без дійсного Зв’язку з Царствами матерії чи духу. Якщо ув’язнити когось із нас у ваших ножах, ви не отримаєте спрена в банці, дурні. Ви залишитеся з істотою, яка з часом зникне в Потойбіччі.
Венлі слухняно стояла біля Рабоніель, виконуючи роль її Голосу під час щоденних звітів підопічних. Переважно Венлі повинна була перекладати. Хоча Рабоніель досить добре вивчила алетійську — вона стверджувала, що завжди була здібною у мовах, — багато хто з їхньої нинішньої групи Владних розмовляли азірською, оскільки були рабами-паршменами в тому регіоні.
Сьогодні Рабоніель приймала звіти, сидячи на троні біля входу в коридор із кахлями. Це означало, що вони були внизу сходів, які вели на перший поверх. Венлі не могла не згадати про людей, які загинули в останній безнадійній спробі дістатися до кристалічної колони. Ці спогади були пронизані запахом горілої плоті та звуками ударів тіл об землю.
Венлі глянула на нещодавно спішно відбудовану частину сходів, з риштуваннями внизу, що заміняли частину, зруйновану під час бою. Потім налаштувалася на Ритм байдужості — ритм Одіозума. Вона мала бути впевнена, що ні ритми й надалі підкреслюють її слова, хоча останнім часом через них почувалася так, немов набрала в рот олії.
— Повелителька Бажань слухає твій звіт, — сказала Венлі черговій Владній, яка стояла перед ними, схилившись у поклоні. — І хвалить тебе за Пристрасть до пошуку, але каже, що ти помиляєшся. Вітробігун живий. Ви повинні подвоїти зусилля.
Владна, що мала витончену подобу, відому як вістова, — її часто носили розвідники — вклонилася нижче, а потім пішла сходами.
— Гадаю, це була остання з них, Стародавня, — сказала Венлі до Рабоніель.
Рабоніель кивнула й підвелася з трону, а потім пішла в коридор, що вів до двох кімнат для вчених. Її спеціально пошита сукня в алетійському стилі розвівалася при ходьбі, підкреслюючи вузькі тонкі пластини панцирної броні вздовж рук і грудей.
Венлі крокувала за нею — Сплавлена не казала, що їй слід залишитися. Хоча Рабоніель мала робоче місце та стіл у кінці коридору, вона завжди воліла приймати звіти біля сходів. Складалося враження, ніби Рабоніель жила тут двома різними життями. Генерал-командувачка армій співунів здавалася такою інакшою, ніж учені, яких зовсім не хвилювала війна. Друга Рабоніель була правдивіша, як думала Венлі.
— Остання зі Слухачів, — задумливо мовила Рабоніель. — Більше не остання. Твій народ був єдиною групою співунів, яка успішно відкинула правління Сплавлених і створила власне королівство.
— А були... ще якісь невдалі спроби? — наважилася запитати Венлі в Ритмі жаги.
— Багато, — відповіла Рабоніель у Ритмі насмішки. — Не роби такої ж помилки, як люди, припускаючи, що співуни завжди дотримувалися однієї думки. Так, подоби іноді змінюють наше мислення, але вони лише покращують те, що всередині. Вони виявляють різні аспекти нашої особистості. Люди завжди намагалися стверджувати, що ми не що інше, як нерозумні істоти, якими керує Одіозум. Їм подобається ця брехня, тому що вони почуваються легше, коли нас убивають. Цікаво, чи це пом’якшило їхню провину в той день, коли вони вкрали розум тих, кого поневолили.
Стіл Рабоніель притулився прямо до щита, який, колись яскраво-синій, став темно-фіолетовим.
Рабоніель сіла й почала переглядати свої записи.
— Чи шкодуєш ти про те, що зробила особисто, Остання зі Слухачів? — запитала в Ритмі злості. — Ти ненавидиш себе за зраду свого народу?
Тембр запульсувала. Венлі повинна збрехати.
— Так, Стародавня, — відповіла вона натомість.
— Це добре, — мовила Рабоніель. — Ми всі дорого платимо за свій вибір, і біль довго залишається, коли ти безсмертна. Підозрюю, що ти все ще жадаєш шансу стати Сплавленою. Але я знайшла в тобі Другу Душу, сповнену жалю. Приємно, що я її виявила. Не тому, що захоплююся тими, хто шкодує про свою службу, — а ти повинна знати, що Одіозум не ставиться прихильно до сумнівів. Однак я подумала, що ти схожа на багатьох інших — приземлена у своїх бажаннях, занадто честолюбна.
— Я була такою, — прошепотіла Венлі. — Колись.
Рабоніель різко глянула на неї, і Венлі зрозуміла свою помилку. Вона сказала це в Ритмі згуби. В одному зі старих ритмів, які Владні не мали чути.
Рабоніель наспівувала в Ритмі злості, примруживши очі.
— А яка ти зараз?
— Збентежена, — відповіла Венлі, теж у Ритмі злості. — Засоромлена. Раніше я знала, чого хочу, і це здавалося таким простим. А потім...
— Що потім?
— Вони всі померли, Стародавня. Ті, кого... я щиро любила, не усвідомлюючи глибини своїх почуттів. Моя сестра. Мій колишній шлюбувальник. Моя мати. Усі просто... зникли. Через мене.
Тембр заспокійливо запульсувала. Але в ту мить Венлі не хотіла ні заспокоєння, ні прощення.
— Я розумію, — мовила Рабоніель.
Венлі підійшла ближче, а потім стала на коліна біля столу.
— Чому ми б’ємося? — спитала вона в Ритмі жаги. — Стародавня, якщо це має таку високу ціну, то навіщо битися? Навіщо так страждати, щоб отримати землю, якою ми не зможемо насолоджуватися, тому що всі, кого ми любимо, помруть?
— Ми б’ємося не за себе. Ми руйнуємо не для свого комфорту, а для тих, хто прийде після нас. Ми співаємо в Ритмах болю, щоб вони могли знати Ритми миру.
— А він коли-небудь дозволить нам співати в Ритмі миру?
Рабоніель не відповіла. Вона перебрала кілька паперів на столі.
— Ти мені добре послужила, — сказала вона. — Мабуть, трохи розгублено. Я пояснюю це твоєю справжньою відданістю Лешві, а твоє звітування їй перешкоджає виконанню обов’язків переді мною.
— Вибачте, Стародавня.
Рабоніель заспівала в Ритмі байдужості:
— Я мала організувати для вас регулярні зустрічі, щоб ти передавала їй свої шпигунські звіти. Можливо, могла б писати їх для тебе, щоб заощадити час. Зрештою, я не можу звинувачувати тебе у вірності їй.
— Вона... недолюблює вас, Стародавня.
— Вона боїться мене, бо сама короткозора. Але Лешві — одна з найкращих із тих, хто в нас є, тому що їй вдалося не лише згадати, чому ми боремося, але й відчути. Я люблю Лешві. Вона змушує мене вважати, що як тільки ми переможемо, з’являться якісь Сплавлені, які зможуть правити ефективно. Навіть якщо вона надто м’якосерда у своїй жорстокості, яку ми зараз повинні увічнити.