Рабоніель узяла зі столу папірець і простягнула його Венлі.
— Ось. Оплата твоїх послуг. Мій час у вежі закінчується. Я завершу розстворювати Родича, а потім перейду до інших завдань. Тож зараз я тебе звільняю. Якщо переживеш те, що відбудеться далі, є шанс, що знайдеш власний спокій, Венлі.
Венлі взяла папір, наспівуючи в Ритмі жаги.
— Стародавня, — сказала вона, — я слабка служниця. Через те що я так заплуталася щодо того, чого хочу, я не заслуговую вашої похвали.
— Почасти це правда. Але мені подобається плутанина. Дуже часто ми применшуємо її як незначну Пристрасть. Але плутанина спонукає вченого продовжувати дослідження та розкриття таємниць. Жодного великого відкриття не здійснили вижіночена чи вичоловічений, які були впевнені, що знають усе. Плутанина може означати, що ти усвідомила свої слабкі сторони. Іноді я забуваю про її цінність. Так, плутанина може призвести до зупинки, але й до правди та кращих Пристрастей. Ми уявляємо, що великі завжди були великими, що вони ніколи не сумнівалися. Я думаю, що вони заспівали б у Ритмі насмішки, почувши про цю ідею. Хай там як, візьми цей подарунок і йди собі. Я маю багато чого зробити найближчими годинами.
Венлі кивнула, переглядаючи папір, і підвелася. Вона очікувала, що це наказ про додаткові повноваження, які Сплавлені дають своїм улюбленим слугам, наділяючи їх додатковими привілеями чи ставлячи додаткові вимоги. І справді, на лицьовій стороні було саме це. Але на звороті Венлі побачила нашвидкуруч намальовану мапу. Що це?
— Я сподівалася знайти хороші мапи вежі, — промовила Рабоніель у Ритмі люті. — Але Навані спалила частину з них, а решту кудись поділа, хоча вдає, що нічого не знає. Однак ми отримали повідомлення людського розвідника, який летів уздовж східного краю Розколотих рівнин.
«При ближчому розгляді, — було написано на листку людським жіночим письмом, — виявилося, що група, яку ми вважали мігрантами з Натану, насправді складалася з паршенді. Кількатисячна група з великою кількістю дітей». Венлі прочитала текст іще раз.
— Хтось із твого народу пішов? — неуважно запитала Рабоніель. — До приходу Вічновію?
— Так. Бунтівники, які не бажали нових подоб, разом із дітьми та старими. Вони... втекли у прірви. Незадовго до того, як зіткнулися бурі й почалася повінь. Вони... вони мали загинути...
— «Мали». Яке ненависне слово. Воно завдало мені більше горя, ніж ти можеш собі уявити, — вона почала писати в одному зі своїх записників. — Можливо, це слово поставиться до тебе по-доброму.
Венлі схопила папір і побігла, належно не попрощавшись з Рабоніель.
93
Достатньо сильна
Я відчув, коли це сталося з Джезріеном. Ти гадаєш, що зловив його в пастку, але наш бог Роздроблений, наша Присяга розірвана. Він розчинився за кілька тижнів, і тепер його немає. Зрештою, ви не зможете до нього дотягнутися.
Я мав би вітати те саме щодо себе. Але не роблю цього. Я боюся тебе.
У день останнього суду над Адоліном Безформна прокинулася рано. Настав час. Вона обережно сповзла з ліжка й почала одягатися. На жаль, рухалася надто швидко, тож Адолін закрутився й позіхнув.
— Одяг Вейл, — зауважив він.
Безформна не відповіла, все ще одягаючись.
— Дякую за підтримку Шаллан минулої ночі, — сказав Адолін. — Я потребував її.
— Є деякі речі, які може зробити лише вона, — відповіла Безформна.
Чи не стане це проблемою, адже Шаллан більше не існує?
— Щось сталося, Вейл? — спитав Адолін, сідаючи в ліжку. — Ти здаєшся якоюсь іншою. Безформна надягнула плащ.
— Нічого такого. Я та сама стара добра Вейл.
«Не називайся моїм іменем, — подумала Вейл десь глибоко всередині. — Не смій йому так брехати».
Безформна завмерла. Вона думала, що Вейл замкнена.
— Ні, — відказав Адолін. — Щось справді не так. Стань Шаллан на мить. Я міг би сьогодні отримати вигоду з її оптимізму.
— Шаллан надто слабка, — мовила Безформна.
— Справді?
— Ти ж знаєш, які нестабільні її емоції. Щодня страждає від свого зрадницького розуму.
Вона одягла капелюх.
— Колись я знав однорукого фехтувальника, — сказав Адолін позіхаючи. — Він мав проблеми з тим, щоб битися на дуелях, тому що не міг тримати щит або дворучний меч.
— Це ж очевидно, — мовила Безформна, відвернувшись і нишпорячи у своїй скрині.
— Але скажу тобі, що ніхто не вмів так битися врукопаш, як Доролін. Ніхто.
— І до чого це ти?
— Як ти думаєш, хто сильніший? Людина, яка вільно ходила все життя, чи людина без ніг? Людина, яка змушена відштовхуватися руками, щоб пересуватися?
Вона не відповіла, вовтузячись із комунікаційним кубом, а потім поклала ніж Мрейза до кишені разом із самоцвітом, повним Буресвітла.
— Ми не завжди правильно розуміємо, що таке сила, — продовжив Адолін. — Наприклад, хто кращий плавець? Матрос, який тоне, піддавшись нарешті течії після багатогодинної боротьби, чи писарка, яка жодного разу не заходила у воду?
— Який сенс у цих запитаннях? — огризнулася Безформна, з грюкотом зачинивши свою скриню. — Бо я не бачу жодного.
— Знаю. Вибач, — Адолін скривився. — Я погано пояснюю. Я просто... не думаю, що Шаллан така слабка, як ти кажеш. Розумієш, слабкість не робить когось слабким. А навпаки.
— Це дурість. Лягай спати. Твій суд почнеться за кілька годин, і ти не повинен бути втомленим.
Безформна вийшла у вітальню. Вона сховалася збоку від дверей і чекала — а що, як Адолін піде за нею. Фрактал, що сидів за столом, оживився, але Безформна заспокоїла його суворим поглядом.
Адолін не вийшов. Вона почула, як він голосно зітхнув, проте залишився в ліжку.
Ну й добре. Їй доведеться діяти швидко. Безформній потрібно зробити йому останній дарунок у вигляді перемоги тут, у Міцній Цілісності. Так вона вшанує пам’ять про Шаллан.
«Я знаю, що ти робиш, — прошепотіла Вейл. — Я нарешті зрозуміла».
Безформна завмерла. Вона перевірила Променисту — та сиділа у в’язниці її розуму, намагаючись вирватися, але не могла говорити. То чому Вейл могла?
Що ж, вона могла проігнорувати голос чи два. Безформна сіла за стіл і намалювала план будинку судді. Учора обійшла його, позазирала у вікна. З її талантом просторового сприйняття цей план має бути точним.
«Ти не нова особистість, — подумала Вейл. — Якби була нею, то не змогла б так малювати. Ти можеш брехати собі, але не мені».
Безформна знову завмерла. Чи цього вона хотіла? Чого хотіла насправді? Вона вже ні в чому не була впевнена.
Залишалося так багато питань. Чому Вейл могла говорити? Хто вбив Йалай? Як їй звільнитися від Адоліна, від Променистих? Чи такого життя вона бажала?
Безформна набралася сили, відкинувши всі запитання. Вона приклала руку до чола, глибоко дихаючи.
Фрактал підступив до неї, тож Безформна загорнула альбом і поклала його до своєї сумки.
— Вейл? — окликнув він. — Що ти робиш?
— Це має статися сьогодні, — відповіла Безформна й подивилася на годинник. — Скоро. До того як суддя покине свої покої.
Вона стиснула в руці самоцвіт, який сховала в кишені.
— Вейл, — промовив Фрактал. — Це недуже хороша ідея.
«Його правда, — подумала Вейл. — Він має рацію, Шаллан».
«Я Безформна», — подумала вона у відповідь.
«Ні, Шаллан, це не так».
— Я б не поспішала говорити, що добре, а що ні, Фрактале, — сказала йому Безформна. — Ми досі не розібралися з твоєю зрадою і брехнею. Можливо, ти не найкращий суддя щодо моралі і залишиш цей вибір мені.
Його візерунок сповільнився, плечі опустилися, і він відступив, наче хотів зникнути в тіні.