Безформна втягнула трохи Буресвітла, насолоджуючись його відчуттям у венах. Потім створила Світлопрядіння.
Спрацювало. Безформна поєднувала в собі три особи: першу — зі здібностями Шаллан до малювання та Світлопрядіння, другу — з рішучістю Променистої та її здатністю доводити все до кінця, а також третю — зі здатністю Вейл не звертати уваги на біль. Здатністю Вейл бачити правду.
Найкращі риси від кожної з трьох.
«Це брехня, Шаллан, — подумала Вейл. — Бурі. Я мала передбачити це. Я мала знати...»
Вона глянула на себе в дзеркало і впевнилася, що Світлопрядіння ідеальне. Вона мала точно такий вигляд, як Лусінтія, спренка честі. Навіть випромінювала те саме слабке світіння. Усе пройде дуже легко.
Безформна зібрала своє приладдя для малювання на випадок, якщо їй знадобиться швидко зобразити нове обличчя. Світлопрядіння замаскувало її сумку під торбинку з тканини, подібну до тих, які носили спрени честі.
Дзвони знизу повідомили, щодо суду ще близько години. Вона перетнула кімнату, минувши Фрактала, який відійшов у куток. Він стояв у тіні, його візерунок мляво рухався.
— Що відбувається? — спитав він. — З тобою відбувається щось дуже дивне, Шаллан. Я так погано впорався з цим. Я вчора розмовляв з Дотепником, і він...
— Ти все ще з ним розмовляєш? Досі не слухаєшся мене?
Фрактал відійшов далі.
— Ти мене вже дістав, — прошипіла Безформна. — Залишайся тут і прикривай мене, стеж за Адоліном. Ми докладно обговоримо все після суду.
Вона глибоко вдихнула й визирнула на вулицю, щоб переконатися, що ніхто не слідкує — спрени могли щось запідозрити, побачивши Лусінтію в домі Шаллан, — потім вислизнула й пішла через південну площину. У фортеці стояла тиша. Спрени ніколи не спали, але в них були періоди меншої активності. «Вночі» вони збиралися в будинках друзів, і вулиці фортеці залишалися майже без свідків.
Кілька листочків тріпотіли в повітрі між чотирма площинами. Безформна намагалася не дивитися на інші три площини, три міста, які створювали навколо неї неможливу коробку. Вона не надто...
— Вейл, — пролунав голос позаду неї. — Мені потрібно пояснити. Я повинен сказати тобі правду. М-м-м...
Вона загарчала й обернулася. Фрактал слідував за нею, як ледь відлучене від матері цуценя сокирогончої.
— Ти викриєш моє маскування! — гаркнула вона.
Фрактал зупинився, його візерунок сповільнився.
— Ти повинна знати, що сказав Дотепник, — мовив спрен. — Він такий мудрий. Здається, ти йому подобаєшся, а всіх інших він ненавидить. Ха-ха. Він висміяв мене. Це було дуже смішно. Я як курча. Ха-ха.
Безформна заплющила очі й зітхнула.
— Він попросив передати, що ми тобі довіряємо, — продовжив Фрактал. — І любимо тебе. Ще він попросив передати тобі, що ти заслуговуєш на довіру та любов. І це справді так. Вибач мені, що брехав. Дуже довго. Мені дуже шкода. Я не думав, що ти з можеш з цим упоратися.
— Шаллан не змогла б. Повертайся до кімнати й чекай. Розберуся з тобою пізніше.
Вона пішла геть, і, на щастя, Фрактал не рушив слідом. Настав час стати тією жінкою, до образу якої вона прагнула відтоді, як покинула рідний дім, щоб обікрасти Ясну. Безформна нарешті могла приєднатися до Примарокровних. Її не хвилювало минуле Шаллан. Нехай воно спить. Вона могла бути як Вейл, яка не турбувалася про такі речі.
«Ти вдаєш схожу на мене, — подумала Вейл. — Але Дотепник має рацію. Ти заслуговуєш на те, щоб тебе любили, Шаллан. Справді заслуговуєш».
Помешкання Верховного Судді розташовувалося в найвищій частині площини, біля зубців муру. Виявилося важко не звертати уваги на дивну геометрію тут, віддалік від парків та дерев, тому що небо було так близько. Вона хотіла витрачати час на малювання цього, але, звичайно, вже не була такою. Тепер вона має вважати все це оманливим і дивним. Як і Вейл.
Їй допомогло, коли зосередилася на цілі — невеликій будівлі біля кута стіни. Вона проминула кількох спренів честі, але їх виявилося не дуже багато. Помахала тим, хто махав їй, але здебільшого цілеспрямовано крокувала вперед.
Прибувши до місця призначення, Безформна почала тинятися біля будинку, озираючись навколо, аж доки не переконалася, що ніхто не спостерігає. Це виявилося важко, тому що вона мусила спостерігати за кількома площинами. Принаймні план був простий. Підійти до дверей. Душезаклясти дверну ручку на дим, щоб знищити замок. Прокрастися всередину, до задньої кімнати — кабінету Верховного Судді. Вдарити його ножем, перш ніж він зреагує, а потім зайняти його місце на суді.
Це був її останній крок. Кінець.
«Я... — промовила Промениста віддаленим голосом. — Це я вбила Йалай».
Безформна завмерла на місці.
«Я бачила... — прошепотіла Промениста, — що ти збираєшся це зробити. Що у твоїй сумці була захована отрута. Тому я втрутилася. Щоб захистити тебе. Щоб тобі... не довелося цього робити. Щоб запобігти... тому, що відбувається з тобою зараз... Шаллан...»
Вона міцно заплющила очі. Ні. Ні, вона не відступить. Вона повинна це зробити. Щоб покінчити з усім цим. Щоб припинити вагання.
Розплющивши очі, вона підійшла до дверей і взялася за ручку вільною рукою. Ручка зникла від дотику. Душезаклинання в цьому світі справді було легшим. Ручку майже не хвилювало, що вона попросила її змінитися.
Дівчина штовхнула двері. Кімната була заповнена різними речами. Меблі, складені одне на одне. Згорнуті в рулони гобелени. Дрібнички й сувеніри, як-от маленьке скляне курча на підвіконні та купа запилюжених листів на столі.
Безформна тихо зачинила двері. Через вікна лилося достатньо світла, і вона помітила світло від свічок з-під дверей іншої кімнати, тих, що вели в кабінет Верховного Судді. Келек був тут. Вона дістала ніж Мрейза, а потім ступила вперед.
Зробивши це, відчула холод — немов різкий вітерець. Буресвітло витекло з неї. Безформна застигла, потім озирнулася через плече.
Позаду стояла Вейл.
— Я знаю, чому ти це робиш, Шаллан, — сказала Вейл. — Четвертої особистості не існує. Ще не існує. Ти взяла собі інше ім’я, щоб заховати біль. Зробиш цей крок — і все стане реальним.
— Це та, ким я хочу бути, — відповіла Безформна. — Облиш мне.
— Ти знову тікаєш, — продовжила Вейл. — Ти думаєш, що не заслуговуєш ні на Адоліна, ні на своє місце серед Променистих. Боїшся, що твої друзі дізнаються, хто ти насправді, і відвернуться від тебе. Покинуть тебе. Тому збираєшся кинути їх першою. Ось чому продовжувала проводити час з Примарокровними. Ось чому ти тут. Ти сприймаєш це як вихід зі свого життя. Вважаєш, що якщо станеш тою мерзенною людиною, про яку шепоче темрява, тоді все вирішиться. Немає шляху назад. Рішення прийнято.
Безформна... Безформна...
Була просто Шаллан.
І Шаллан хотіла це зробити. Вона хотіла показати їм, ким є насправді. Щоб покінчити з усім.
— Я не можу бути Шаллан, — прошепотіла вона. — Шаллан слабка.
Шаллан затулила очі долонями й затремтіла. Вейл відчула її емоції — раптову хвилю болю, розчарування, сорому й розгубленості. Вони також змусили її затремтіти.
— Хто кращий плавець? — прошепотіла Вейл. — Це матрос, який плавав усе життя, навіть якщо стикається з бурхливим морем, що кидає йому виклик. Хто сильніший? Це людина, яка пересувалася за допомогою рук. І той однорукий фехтувальник... Він був, мабуть, найкращим у своїй майстерності. Він не міг перемогти через свої недоліки, але не був слабшим за інших.
Шаллан застигла.
— Адолін має рацію, — промовила Вейл. — Він завжди мав рацію щодо тебе. От скажи мені. Хто найсильніший духом? Жінка, яка завжди контролює емоції? Чи жінка, чиї думки зраджують її? Ти вела цю боротьбу кожен день свого життя, Шаллан. Тому ти не слабка.
— Справді? — запитала Шаллан, обертаючись. — Я вбила рідного батька! Я задушила його своїми руками!
Слова глибоко ранили її, немов шип встромився у серце. Вейл помітно здригнулася. Але цей поріз у серці якимось чином впустив тепло, і воно потекло крізь неї.