Вона відчула той самий імпульс, але змогла протистояти. Можливо, завдяки тривалому зв’язку з Улімом? Вона не була впевнена. Венлі поспішила геть, озираючись через плече. Вона не могла зрозуміти багато чого з того, що відбувалося на полі бою. Воно простягалося на численні плато, оповиті туманом і дощем, затінені чорними, як смола, хмарами. Час від часу спалахували червоні блискавки, і Венлі побачила, як б'ються багато слухачів у нових буремних подобах.
Венлі сподівалася, що ті могли контролювати свої сили краще, ніж вона сама. Коли вона вивільнила енергію буремної подоби — очікуючи грандіозних атак, які вразять ворогів, — блискавки почали бити в різних напрямках, непередбачувано. Венлі не думала, що змогла влучити бодай в одну людину, і тепер відчувала себе млявою. Неймовірну енергію було витрачено — і вона повільно відновлювалася.
Венлі сховалася біля великої скелі, яка колись, можливо, була якоюсь будівлею. Позаду неї люди атакували шеренгу слухачів, яких вона залишила. Венлі почула крики, відчула тріск, коли вилетіли блискавки.
Вони більше не співали, але Венлі чула, як люди лаялися й розмовляли своєю грубою мовою, а голоси луною перекривали шум дощу. Ще більше мертвих. Буря наростала, і так, майже біля них. Але скількох слухачів буде вбито, перш ніж прийде Вічновій?
«Напевно, на інших фронтах справи кращі, — подумала вона, заплющивши очі й прислухаючись до Ритму паніки. — Безперечно, слухачі виграють».
А як щодо обіцянок Уліма? Щодо трону Венлі? Вона вдихнула холодне повітря, вода потекла по її обличчю, шкіра заніміла, а панцир став холодним. Тремтячи, притиснулася до каменів. Усе неправильно. Вона не повинна бути тут. Вона мала лишатися в безпеці.
Звук шкрябання чобіт по каменю змусив її розплющити очі — саме вчасно, щоб побачити, як на неї летить спис. Вона кинулася вбік, але зброя вдарила по гребенях на її щоці та носі, відрізавши лише тонкий шматочок шкіри — панцирна маска буремної подоби на її обличчі майже повністю відбила удар.
Вона впала в калюжу й спробувала відповзти, простягнувши руку й благаючи. Над нею нависла людина — жахлива постать, риси якої повністю загубилися в тіні шолома. Ворог підняв спис.
— Ні, ні, — благала Венлі людською мовою в Ритмі прислужництва. — Будь ласка, ні. Я вчена. Без зброї. Будь ласка, ні.
Чоловік змахнув списом, але коли вона зіщулилася, відвернувши обличчя, не завдав удару. Він відійшов, а потім побіг підтюпцем, приєднавшись до кількох товаришів, які вишикувалися навпроти групи із сяйнистими червоними очима, що наближалася.
Венлі помацала подряпину від списа і була вражена тим, якою невеличкою виявилася рана. Потім помацала свою шкіру, одяг. Він... він просто залишив її. Як вона і просила. Венлі подивилася вслід чоловікові, налаштувавшись на Ритм глузування. От дурень, не знав, яку важливу слухачку помилував. Він мав убити її.
Коли вона задумалася, Ритм глузування немов затих. Чи був... це правильний ритм, правильне почуття, яке вона мала відчувати після порятунку? Що відбулося з нею за останні кілька років? Чому вона дозволила такому із собою статися?
На мить замість цього вона почула Ритм вдячності. Почасти вона, здавалося, не хотіла ніжитися у славі нової подоби. Почасти прагнула до знайомого комфорту. Коли була ще слабкою.
«Оце і є сила?» — подумала вона, підводячись із землі, прислухаючись до грому.
Наближалася нова буря. Вона врятує їх, знищивши людей і піднісши слухачів, які вижили. Венлі просто мала переконатися, що буде однією з них. Вона побігла шукати сильнішу групу слухачів, які зможуть захистити її. Вийшла на відкриту ділянку плато, слизьку від води, біля однієї з прірв.
Загони людей і слухачів блукали тут уздовж краю прірви, намагаючись узяти гору один над одним. Загалом бойові дії в цьому районі здавалися жахливішими. Вона силоміць налаштувалася на Ритм пихи й покрокувала по периметру прірви. Пиха. Хороший ритм, аналог Рішучості чи. Впевненості — тільки величніший. Пиха була гордим, потужним ритмом із бурхливими фанфарами швидких, складних і сміливих тактів.
Саме так Венлі мала почуватися. Це її поле бою. Вона створила все це, вона все це об’єднала. Тут не було чого боятися. Це її свято перемоги.
Вона пройшла повз одного з мертвих людських коней, судячи з розміру, ришадіума. Його вбило блискавкою, тож виходить, що принаймні деякі з її народу були здатні контролювати нові здібності. Попереду — осяяні розсіяним світлом крізь шпаринку в хмарах — виблискували дві постаті, що билися на краю прірви. Сколкозбройні.
Венлі не знала людини, але слухачкою була Ешонай. Остання з їхніх Сколкозбройних. Її Збруя вирізняла Ешонай серед інших, навіть коли нова подоба... змінила її. Важко було повірити, що сувора воєначальниця, якою стала Ешонай, була тією глибокодумною вижіноченою слухачкою, яка так наполегливо намагалася знайти вихід із війни.
Венлі зупинилася біля зламаного скельного шпиля й пригнулася, спостерігаючи крізь дощ за їхньою сутичкою. Ешонай, особливо вдосконалена Ешонай, могла виграти дуель сама. Венлі просто заважала б їй.
Вона могла повторювати собі це і вірити у свої слова, аж доки супротивник не зіштовхнув Ешонай з краю прірви. Якусь мить тому вона билася проти людини. Наступної миті зникла. Поринула в безодню.
Венлі спостерігала з відчуттям відчуженості. У Сколкозбруї Ешонай зможе пережити таке падіння. Напевно. Тепер у небезпеці опинилася Венлі, адже неподалік людський Сколкозбройний. Нові ритми бриніли в ній, шепочучи про силу. Підсилюючи емоції. Венлі була сама собою, не надто піддаючись впливу подоби. Вона контролює. Не рабиня.
І все ж вона не відчувала... нічого. Для подоби, яка здавалася такою живою від емоцій, це було неправильно. Чи могла та колишня Венлі спостерігати без Ритму скорботи, як її сестра падає і, можливо, гине? Дивно. Чому вона не хвилюється? Що з нею відбувається?
Венлі відійшла. Вона... вона піде шукати Ешонай пізніше. Допоможе їй вилізти з прірви. Вони зможуть разом налаштуватися на Ритм веселощів, уявивши, як Венлі — проста вчена — робить усе можливе, щоб допомогти сестрі в битві між двома Сколкозбройними.
Битва ставала ще жахливішою, поки Венлі шукала сховок. Крики. Удари блискавок. Вона бачила в цьому дещо страшніше, ніж просто сутичку за майбутнє двох народів. Вона побачила те, що насолоджувалося вбивствами. Силу, яка, здавалося, зростала разом із новою бурею, силу, яка любила пристрасть, гнів — будь-які емоції, але особливо ті, що з’являлися, коли воїни б’ються.
Не буває сильніших емоцій, ніж коли хтось помирає. Ця сила шукала, жадала цього. Венлі відчула її, немов наростальні міазми, гнітючіші, ніж дощові хмари чи буря. Вона проповзла поміж великих скель. Руїни, що колись були будівлями, тепер вкрилися густим шаром крему. Венлі не була впевнена, де зараз перебуває відносно центру Нарака.
На щастя, вона знайшла вузьку тріщину між давніми будівлями. Протиснулася в неї, мокра й приголомшена наростальним відчуттям. Щось наближалося, щось неймовірне. Щось жахливе.
Прийшла нова буря.
Венлі дозволила собі налаштуватися на ритм своїх справжніх емоцій — дикий, шалений такт Ритму паніки. Лютішу версію Ритму жахів. Усе потемніло, кілька останніх проблисків сонячного світла поглинула вага цієї нової бурі. Потім спалахнула червона блискавка, наелектризовувала небо, і Венлі зіщулилася. Ні. Вона все ще була занадто вразливою.
Венлі знала з раптовою, незрозумілою впевненістю, що якщо буря побачить її, то знищить.
Між спалахами блискавок вона висунулася зі щілини між скелями й навпомацки пробралася вздовж кам’яної будівлі. Почали завивати вітри. Наближалося... щось інше. Великобуря?
Паніка майже охопила її. Потім — яке неймовірне полегшення — пальці Венлі щось намацали. Дірку, пробиту в одній із будівель, вкритих кремною глиною. Вона була свіжа, з неприродно гладкими краями — тут побував Сколкозбройний.
Вона передчувала знайти схованку всередині, намагаючись відігнати Ритм паніки, замінити його чимось іншим. Почали бити вітри. Венлі притиснулася до задньої стінки маленької порожньої кімнати, освітленої дедалі сильнішими спалахами блискавок з вулиці. Спочатку червоний спалах. Потім білий. Потім дві блискавки переплуталися, наче билися великопанцирники, розламуючи землю навколо себе, коли схопилися.