Уламки почали пролітати повз отвір, освітлені швидкими спалахами, і ритми в її голові збожеволіли. Вони розривалися, темпи одного зливалися з іншим. Земля тремтіла й стогнала, і Венлі намагалася сховатися глибше в будівлі, подалі від цієї люті. Проте коли проходила повз одвірок, підлога затрусилася, і Венлі впала на землю.
З настільки гучним звуком, що все її тіло завібрувало, ціла частина кам’яної будівлі відірвалася — включно з кімнатою, з якої вона щойно зайшла.
На Венлі полився дощ, її обдало виттям вітру крізь розбиту стіну. Це був кінець. Кінець світу. Крихітна, налякана, вона втиснулася між двома, як їй здалося, міцними уламками скелі, і заплющила очі, не в змозі почути ритми через гуркіт бурі.
Проте вона знала, який ритм почула б, якби могла. Бо там, затиснута між камінням, Венлі нарешті мала визнати, ким була насправді. Визнати правду, яка завжди була поряд, покрита, захована під кремом. Ця правда виходила назовні лише тоді, коли вітри пронизували її до самої душі.
Вона не геній, який торував новий шлях для свого народу. Усе, що вона «відкрила», їй давав чи підказував Улім.
Вона не королева, яка заслуговувала на владу. Вона недбала про свій народ. Тільки про саму себе.
Венлі не була сильною. Вітри й бурі нагадували їй, що хоч би що робила — хоч би як старалася, хоч би як сильно прикидалася, — вона завжди буде маленькою.
Вона прикидалася такою, і, напевно, прикидатиметься знову, як тільки зможе брехати сама собі. Як тільки знову буде в безпеці. Але тут — коли все інше скинуто, а її душа оголена, — Венлі мусила визнати, ким вона є насправді. Ким завжди була.
Боягузкою.
96
Тисяча видів брехні
Я кажу тобі, я пишу тобі. Ви повинні випустити ув’язнену Розстворену. Вона не зникне, як я. Якщо ви покинете її замкненою, вона залишиться в такому стані навічно.
Рлайн знайшов її. Вона плакала.
Венлі могла б порахувати на пальцях, скільки разів вона на своїй пам’яті плакала. Не просто налаштовувалася на Ритм скорботи, а насправді плакала. Сьогодні вона не змогла стриматися. Стояла навколішки у відділеній частині лазарету, дивлячись на велику мапу Розколотих рівнин, яку викрав Рлайн. Вона була сама. Лірін і Гесіна доглядали за пацієнтами в головній кімнаті.
Помітка на мапі підтверджувала те, що сказала Рабоніель: групу кочівників серед пагорбів. Її народ. Вони вижили.
Вона обернулася до Рлайна, який вражено наспівував у Ритмі благоговіння, знайшовши її в такому стані.
— Ми не останні, — прошепотіла Венлі. — Вони живі, Рлайне. Їх тисячі.
— Хто? — він став на коліна. — Про що ти говориш?
Венлі витерла очі — вона не дозволить своїм сльозам знищити цю чудову мапу. Венлі простягнула йому папір, отриманий від Рабоніель, але він, звісно, не міг читати. Тож вона прочитала для нього вголос.
— Ти маєш на увазі... — сказав він, налаштовуючись на Ритм благоговіння. — Їх тисячі?
— Це був Т’юд. Він відмовився від буремної подоби. Так само вчинили й більшість найближчих друзів Ешонай. Я... я тоді не думала... Я б наказала їх убити, але Ешонай відокремила їх і дозволила втекти. В глибині душі вона була проти, тому дала їм шанс, а... А потім...
Бурекляття, на душі такий безлад. Вона знову витерла очі.
— Ти б наказала їх убити? — перепитав Рлайн. — Венлі, я не розумію. Що ти мені не розповіла?
— Усе, — прошепотіла вона в Ритмі благання. — Це тисяча видів брехні, Рлайне.
— Венлі, — він узяв її за руку. — Каладін прокинувся. Тефт теж. У нас є план. Початок плану принаймні. Я прийшов пояснити все Ліріну і Гесіні. Ми спробуємо розбудити Променистих, але нам потрібно вивести з кімнати цих буремноподобних. Якщо ти знаєш, що може допомогти, зараз саме час поговорити.
— Допомогти? — прошепотіла Венлі. — Ніщо, що я роблю, не допомагає. Лише завдає болю.
Рлайн заспівав у Ритмі збентеження. Дослухавшись до м’якого заохочення Тембр, Венлі почала розповідати. Вона почала з дивної людської жінки, яка дала їй сферу, аж до моменту, коли Т’юд та інші пішли.
Вона не приховувала своєї участі в цьому. Не прикривала все це Ритмом розради. Вона розповіла все чесно. Усю жахливу історію.
Поки Венлі говорила, Рлайн відсувався все далі й далі від неї. Вираз його обличчя змінився, очі розширилися, ритми змінилися від вражених до гнівних. Як вона й очікувала. Як і хотіла.
Коли закінчила розповідь, вони сиділи мовчки.
— Ти чудовисько, — нарешті промовив Рлайн. — Це ти зробила. Ти відповідальна за це.
Вона замугикала в Ритмі розради.
— Гадаю, ворог усе одно знайшов би інший шлях, — сказав він, — навіть без твоєї допомоги. Попри це, Венлі. Ти... Я хотів сказати...
— Мені потрібно їх знайти, — мовила вона, згортаючи мапу. — Тут є щоденні перенесення в Холінар. Рабоніель звільнила мене від обов’язків тут і дала наказ, який дозволяє реквізувати все, що потрібно. Я зможу знайти вільне місце під час наступного перенесення, а звідти вирушити з кількома Небесними в розвідку на Розколоті рівнини.
— І так приведеш ворогів прямо до нашого народу, — зауважив Рлайн. — Венлі, Рабоніель явно хоче, щоб ти це зробила. Вона знає, що ти збираєшся побігти до них. Ти підіграєш будь-якому її задуму.
Венлі врахувала це. Однак зараз її розум був не найраціональніший.
— Я мушу щось зробити, Рлайне, — прошепотіла вона. — Мені потрібно побачити їх на власні очі, навіть якщо доведеться діставатися туди пішки.
— Я згоден, ми повинні зробити так, щойно це буде доцільно, — Рлайн глянув на завіси, потім заговорив тихіше: — Але зараз іще не час. Ми повинні врятувати Променистих.
— Ти справді хочеш, щоб я була там, коли ви їх рятуватимете, Рлайне? Ти хочеш, щоб я була поруч?
Він замовк, потім заспівав у Ритмі зради.
— Розумно, — сказала вона.
— Я не хочу, щоб ти зараз була поруч, Венлі. Але, буря мене побий, ти нам потрібна. І я вважаю, що ти заслуговуєш довіри. Зрештою, ти мені сама все розповіла. І хто знає, наскільки сильно на те, що ти зробила, вплинули ваші подоби чи ті спрени спустошення? А поки що нумо працювати над порятунком Променистих. Якщо ти щиро шкодуєш про те, що накоїла, то це найкращий спосіб довести це. А потім зможемо шукати наших, не привівши до них Сплавлених.
Вона відвела погляд, потім і сама заспівала в Ритмі зради.
— Ні. Це не моя боротьба, Рлайне. І вона ніколи не була моєю. Я повинна перевірити, чи ця мапа правдива. Я повинна.
— Добре, — гарикнув він. Підвівся, щоб піти, але потім зупинився. — Знаєш, усі ті місяці, коли я бігав з мостами, потім тренувався з Келом та іншими, я ставив собі купу питань. У глибині душі загадувався, чи не був зрадником. Тепер розумію, що не мав жодної нотки розуміння того, що означає бути зрадником.
Він пірнув між завісами. Венлі тихенько засунула мапу Розколотих рівнин у футляр, а потім поклала його під пахву. Їй час іти.
Вона виявила, що Дул і Мазіш піклуються про непритомних Променистих. Венлі відвела їх убік і прошепотіла:
— Час настав. Чи готові ми йти?
— Нарешті, — сказав Дул у Ритмі хвилювання. — Ми крадькома зібрали пайки, фляги з водою, ковдри та трохи зайвого одягу із того, що нам дали для догляду за Променистими. Гарел тримає все це готовим у тюках, захованих серед інших припасів у складській кімнаті, яку нам дали. — Усі наші готові, — повідомила Мазіш. — Вони з нетерпінням чекають. Ми думаємо, що можемо вижити в холоді кілька місяців.
— Нам знадобляться ці припаси, — сказала Венлі, — але, можливо, не доведеться виживати в горах. Дивіться, — вона показала їм документ, який дала їй Рабоніель. — З цим ми зможемо пройти через Присяжну браму без зайвих запитань.