— І що тепер?
— Вино, — сказав кухар. — У нас закінчилися і Клавенда, і Рубінова лава.
— Як? — здивувалася вона. — У нас є запаси...
Вони перезирнулися з кухарем, і відповідь була очевидна. Далінар знову знайшов їхній винний погріб. Він навчився досить винахідливо таємно осушувати бочки для себе та друзів. Їй хотілося, щоб він приділяв бодай половину такої уваги потребам королівства.
— У мене ще є приватна колекція, — сказала Навані, дістаючи з кишені нотатник. Вона стиснула його в захищеній руці через тканину рукава і написала записку. — Я зберігаю вино в монастирі у сестри Талани. Покажи їй це, і вона тебе пропустить.
— Спасибі, ваша світлосте, — сказав кухар, приймаючи записку. Але не встиг той вийти за двері, як Навані помітила палацового управителя, сивобородого чоловіка із численними перснями на пальцях, який топтався на сходах, що вели до палацу. Він перебирав персні на лівій руці. Якісь неприємності.
— Що сталося? — запитала вона, наближаючись.
— Ясновельможний лорд Райн Гатам прибув і вимагає аудієнції у короля. Ви пам’ятаєте, його величність обіцяв поговорити з Райном сьогодні ввечері про...
— Про прикордонну суперечку і неправильно намальовані мапи, так, — зітхнула Навані. — А де мій чоловік?
— Не відомо, ваша світлосте, — сказав управитель. — Востаннє його бачили з ясновельможним Амарамом і деякими з тих... незвичних осіб. Це був термін, яким персонал палацу називав нових друзів Ґавілара, тих, хто, здавалося, приїжджав без попередження чи оголошення й рідко називав свої імена.
Навані зціпила зуби, перебираючи в голові місця, куди міг вирушити Ґавілар. Чоловік розсердиться, якщо вона потурбує його. Ну добре. Йому слід було б подбати про своїх гостей, а не сподіватися, що вона сама впорається з усім і всіма.
На жаль, наразі вона... що ж, їй доведеться поратися з усім і всіма. Навані дозволила стривоженому управителю відвести себе до парадного входу, де гостей розважали музикою, напоями та читанням віршів, поки готувався бенкет. Інших старші слуги повели подивитися на паршенді — справжню окрасу цього вечора. Не щодня король Алеткару підписує договір з групою таємничих паршменів, які вміють говорити.
Вона перепросила у ясновельможного Райна за відсутність Ґавілара, запропонувавши самій переглянути мапи. Після цього її зупинила черга нетерплячих чоловіків і жінок, що прийшли до палацу, отримавши обіцянку королівської аудієнції.
Навані запевнила світлооких, що їхні проблеми були почуті, пообіцяла розібратися з несправедливістю. Вона заспокоїла розгублені почуття тих, хто думав, що особисте запрошення від короля означає, наче вони дійсно зможуть побачити його, — рідкісний привілей у наші дні, якщо тільки ви не є однією з «незвичних осіб».
Гості, звичайно ж, досі прибували. Ті, кого не було в оновленому списку, який роздратований Ґавілар надав їй раніше того ж дня.
Золоті ключі Вев! Навані змусила себе виявляти доброзичливість до гостей. Вона всміхалася, сміялася, махала рукою. Позираючи в нотатки та списки, зроблені в блокноті, розпитувала про сім’ї, новонароджених та улюблених сокирогончаків. Вона розпитувала про торгові справи, робила нотатки про те, хто зі світлооких кого уникає. Коротко кажучи, поводилася як королева.
Це була емоційно виснажлива робота, але такий уже її обов’язок. Можливо, коли-небудь вона зможе проводити дні, порпаючись із фабріалами та прикидаючись ученою. Сьогодні вона виконає свою роботу, в глибині душі, однак, почуваючись самозванкою. Яким би знатним не було її походження, внутрішній голос стривожено шепотів, що насправді вона просто сільська дівчина з глушини, вбрана в чужий одяг.
Останнім часом ця невпевненість посилилася. Спокійно. Спокійно. Це не місце для таких роздумів. Вона обійшла кімнату, із задоволенням зазначивши, що Есудан знайшла Елгокара і нарешті веде розмову з ним, а не з іншими чоловіками. Елгокар справді здавався щасливим, головуючи на бенкеті за відсутності батька. Адолін і Ренарін теж були там, одягнені в строгі мундири: перший причаровував невелику групу молодих жінок, другий же здавався довгов’язим і незграбним поруч із братом.
І... там був Далінар. Стояв струнко на повний зріст. Чомусь був вищим за всіх інших чоловіків у кімнаті. Він ще не сп’янів, і люди оточували його, як багаття холодної ночі потребуючи того, щоб бути поруч, але побоюючись його справжнього жару. Ох, ці його зацьковані очі, що палають пристрастю...
Бурі вогненні! Вона перепросила й швидко піднялася сходами туди, де їй не буде так спекотно. Це погана ідея: не було короля, і неминуче виникнуть питання, якщо королева також зникне. Звичайно ж, усі можуть обійтися без неї якийсь час. Крім того, тут, нагорі, вона може перевірити одне з укриттів Ґавілара.
Навані пробиралася коридорами, схожими на підземелля, і розминулася з паршенді, які несли барабани й розмовляли не зрозумілою їй мовою. Чому в цьому місці не можна додати трохи більше природного освітлення, більше вікон? Вона обговорювала це питання з Ґавіларом, але йому подобалося все як є. Так у нього було більше місць, де можна ховатися.
«Отут, — подумала вона, зупиняючись на перехресті. — Голоси». — ...Можливість перемішувати їх туди-сюди з Брейзу й назад нічого не означає, — сказав один із них. — Це занадто близько, зовсім не та відстань.
— Лише кілька років тому це було неможливо, — промовив низький владний голос. Ґавілар. — Це і є доказ. Зв’язок не розірвався, і ящик дозволяє переміщатися. Поки що не так далеко, як вам хотілося б, але ми ж повинні з чогось почати подорожі.
Навані визирнула з-за рогу. Вона побачила двері в кінці короткого коридору попереду — вони були прочинені, випускаючи голоси назовні. Так, у Ґавілара зустріч саме там, де вона й очікувала, — в кабінеті. Це була затишна кімнатка з красивим вікном, захована в кутку другого поверху. Місце, яке вона рідко відвідувала за браком часу, але там навряд чи стали б шукати Ґавілара.
Вона повільно підійшла й зазирнула всередину через прочинені двері. Ґавілар Холін був достатньо кремезним, щоб заповнити собою цілу кімнату. Він носив бороду, але від того не мав старомодного вигляду, навпаки, це була класика. Немов ожила картина, що зображає мешканця старого Алеткару. Дехто думав, що він може започаткувати моду, але цей образ мало кому пасував.
Крім того, навколо Ґавілара панувала атмосфера... спотворення. Нічого надприродного чи безглуздого. Просто так воно і було... Тобто всі визнавали, що Ґавілар може робити що завгодно, всупереч будь-яким традиціям чи логіці. Для нього це спрацює. Так було завжди.
Король розмовляв з двома чоловіками, яких Навані невиразно пам’ятала. Високий макабакі з родимою плямою на щоці та воринець — нижчий, круглолиций, з маленьким носом. Їх називали послами із Заходу, але не уточнювали, з якого королівства.
Макабакі притулився до книжкової шафи, схрестивши руки на грудях, його обличчя було абсолютно безпристрасним. Воринець заламував руки, нагадуючи Навані палацового управителя, хоча цей чоловік здавався набагато молодшим. Десь... двадцять із хвостиком? Чи, може, трохи за тридцять? Ні, він міг бути й старшим.
На столі між Ґавіларом і чоловіками лежало декілька сфер і самоцвітів. Навані затамувала подих, побачивши їх. Вони були розкладені за кольорами та яскравістю, але деякі здавалися незвичайними — світилися зворотним світлом, ніби маленькі ями фіолетової темряви, що поглинали кольори навколо.
Вона ніколи раніше не бачила нічого подібного, але самоцвіти зі спренами, замкненими всередині, могли мати найрізноманітніші дивні вигляди й ефекти. Ці... вони, мабуть, призначені для фабріалів. Що Ґавілар робить зі сферами, дивним світлом і видатними фабріалірами? І чому він не говорив з нею про...