Рабоніель закліпала й підвелася на ноги.
— Я... вставила діамант, який ми створили, у руків’я кинджала, а потім його кінчиком спробувала витягнути Пустосвітло з іншого самоцвіту, щоб змішати їх. Здавалося, це найкращий спосіб перевірити, чи два Світла знівелюють одне одного. Я думала... думала, реакція буде спокійною, як змішування гарячої та холодної води...
— Гаряча і холодна вода не знищують одна одну відразу, коли зустрічаються, — зауважила Навані. — Крім того, тепло під тиском, як Світло в самоцвіті, — це інша річ.
— Так, — погодилася Рабоніель і кілька разів кліпнула, немов ошелешена. — Якщо використовувати блискавку буремної подоби, щоб запалити щось підтиском, воно завжди вибухає. Можливо, якщо Пустосвітло й анти-Пустосвітло зустрінуться у повітрі, вийде просто ляск. Але вони були всередині самоцвіту. Я вчинила велику дурість.
Інші Сплавлені — Глибинні — просочилися крізь стіни, щоб поглянути, що сталося. Рабоніель відмахнулася від них, поки її рани загоювалися під дією внутрішнього Пустосвітла. Глибинні забрали слугу, і той, на щастя, заворушився, коли його несли.
Стіл був розбитий, на стіні виднілася чорна вм’ятина. Навані відчула запах диму — уламки столу все ще горіли. Отже, вибух викликало нагрівання, а не лише тиск. Рабоніель випровадила охоронця та Сплавлених, а потім почала щось шукати серед уламків столу.
— Жодних залишків кинджала, — сказала вона. — Ще одна неприємність — втрата такої цінної зброї. У мене є й інші, але доведеться врешті-решт переселити тебе із цієї кімнати та зібрати геть усі шматочки райзію. Можливо, ми зможемо його перетопити й заново викувати кинджал.
Навані кивнула.
— А поки що, — промовила Рабоніель, — я хотіла б, щоб ти зробила мені ще один самоцвіт, наповнений цим анти-Пустосвітлом.
— Зараз?
— Будь ласка.
— Ви не хочете переодягтися? Нехай хтось витягне осколки скла з вашої шкіри...
— Ні, — відказала Рабоніель. — Я хочу ще раз побачити цей процес. Прошу, Навані.
Вона промовила ці слова в ритмі, який вказував, що це все одно станеться, незалежно від того, чи «попросили» Навані. Тож королева підготувала вакуумну камеру — на щастя, та була позаду Рабоніель, захищена від вибуху. Поки Навані працювала, Рабоніель послала когось по інший кинджал, що вбиває Вісників. Навіщо їй це? Звичайно, вони не збиралися змішувати різні види Світла після того, що сталося.
Відчувши немов зловісну хмару, що нависла над нею, Навані повторила дослід, цього разу наповнивши самоцвіт трохи менше — про всяк випадок, — перш ніж вийняти його.
Рабоніель узяла його, і хоча цього разу не впустила, проте здригнулася.
— Так дивно, — сказала вона і вставила камінь у другий кинджал.
Потім Рабоніель відкрутила гвинт і витягнула шматок металу, що проходив через центр. Вона перевернула вставку — та мала обидва загострені кінці й отвір для гвинта, — перш ніж вставити в ніж знову.
— Щоб змусити анти-Пустосвітло витікати з каменю вздовж леза? — спитала Навані. — А не втягувати те, до чого торкається кинждал?
— Саме так, — сказала Рабоніель. — Можеш десь заховатися. Потім вона розвернулася, пройшла через кімнату і вдарила доньку ножем у груди.
Навані була надто приголомшена, щоб поворухнутися. Вона стояла серед уламків, роззявивши рота, коли Рабоніель нависла над іншою Сплавленою, встромляючи зброю все глибше. У молодшої Сплавленої почалися судоми, але Рабоніель безжалісно тримала її, проштовхуючи ніж у тіло власної дочки.
Вибуху не було. Можливо, всередині тіла Сплавленої Пустосвітло не перебувало під тиском, як у самоцвіті. Відчувся запах горілого м’яса, а шкіра навколо рани вкрилася пухирями. Молодша Сплавлена здригалася й кричала, вчепившись кігтистими пальцями в руку матері.
Тоді її очі стали молочними, як білий мармур. Сплавлена обм’якла, і Навані здалося, що вона побачила, як щось злетіло з її губ. Дим? Ніби все її нутро вигоріло.
Рабоніель витягла кинджал, а потім відкинула його, як сміття. Вона обійняла тіло доньки, притиснувшись чолом до трупа, горнула його до себе та гойдала вперед-назад.
Навані підійшла ближче, прислухаючись до скорботного ритму Рабоніель. Хоча пучок її волосся розсипався по обличчю, Навані побачила, як сльози течуть по червоно-чорних щоках.
Навані не була впевнена, чи коли-небудь бачила, щоб співуни плакали. Це була зовсім не безжалісність. Це щось інше.
— Ви вбили її, — прошепотіла Навані.
Рабоніель продовжувала колисати труп і наспівувати, тримаючи його міцніше і тремтячи.
— Ох, Елітанатіль, — прошепотіла Навані десяте ім’я Всемогутнього. — Ви вбили її назавжди, так?
— Більше ніяких перероджень, — прошепотіла Рабоніель. — Більше ніяких Повернень. Нарешті ти вільна, моя донечко. Вільна.
Навані притисла долоню до грудей. Той біль... вона знала його. Саме так вона почувалася, почувши про смерть Елгокара від рук мостонавідника-зрадника.
Однак Рабоніель сама здійснила це вбивство. Сама! Але ж... справжня смерть сталася давно? Багато століть тому? Як це — жити з дитиною, чиє тіло постійно поверталося до життя довгий час після того, як розум покинув її?
— Ось навіщо все це, — промовила Навані, ставши навколішки біля них. — Ваш бог натякнув, що анти-Пустосвітло можливе, і ви підозрювали, що можна зробити за його допомогою. Ви захопили вежу, ув’язнили мене, змусили працювати і, можливо, затримали спотворення Родича. Тому що сподівалися віднайти це анти-Пустосвітло. Не тому, що хотіли отримати зброю проти Одіозума. Атому, що хотіли проявити милосердя до своєї дочки.
— Ми ніколи не зможемо створити достатньо цього антисвітла, щоб загрожувати Одіозуму, — прошепотіла Рабоніель. — Це була ще одна брехня, Навані. Мені шкода. Але ти здійснила мою мрію. Коли я відмовилася, ти наполягала. Можна було б подумати, що саме безсмертна істота продовжить втілювати ідею до кінця, але це була ти.
Навані опустилася навколішки, поклавши руки на коліна й відчуваючи, ніби стала свідком чогось надто особистого. Тож дала Рабоніель час на скорботу.
А та справді горювала. Безсмертні руйнівники, міфічні вороги всього живого горювали. Горе Рабоніель здавалося таким самим, як горе людської матері, яка втратила дитину.
Зрештою Рабоніель поклала тіло на землю, а потім закрила рану тканиною з кишені. Вона витерла очі й підвелася, потім покликала охоронця, щоб той привів слуг.
— Що тепер? — запитала Навані.
— Тепер я переконаюся, що ця смерть була справді остаточною, — відповіла Рабоніель, — поспілкувавшись із душами на Брейзі. Якщо Ессу справді померла остаточно, тоді будемо знати, що ми з тобою досягли своєї мети. І... — вона замовкла, потім заспівала в ритмі.
— Що?
— Наш записник.
Рабоніель подивилася на те місце на підлозі, де він лежав. Навані поклала його туди, коли створювала другий самоцвіт з анти-Пустосвітлом.
Рабоніель заспівала в іншому ритмі, коли увійшли слуги, і віддала короткі накази. Вона послала кількох спалити труп доньки та надіслати почесті та прах родині, яка пожертвувала тілом когось із рідних для її дочки. Інших попросила забрати вакуумну трубку та металеві пластини, які Навані використовувала для експериментів.
Навані ступила вперед, щоб зупинити їх, але Рабоніель стримала її рукою, спокійно, проте твердо. Сплавлена забрала записник з рук Навані.
— Я зроблю копію для тебе, — пообіцяла Рабоніель. — Наразі мені потрібен цей, щоб відновити процес твоєї роботи.
— Ви ж бачили, як я все робила, Рабоніель.
— Так, але мені потрібно створити нову пластину, новий тон. Для Буресвітла.
Навані спробувала вирватися, але Рабоніель міцно тримала її. Вона заспівала в небезпечному ритмі, змушуючи Навані зустрітися з нею поглядом. Очі, які щойно плакали, тепер дивилися твердо й непохитно.
— Стільки ваших слів про спільну роботу, — сказала Навані. — І ви посміли натякнути, що я помилялася, коли намагалася щось від вас приховати.
— Я закінчу війну. Цю обіцянку я виконаю, адже сьогодні ми знайшли спосіб. Нарешті. Спосіб переконатися в тому, що Променисті більше не зможуть битися. Бачиш, їхні здібності функціонують так само, як і у Сплавлених. Якщо ми вб’ємо людину, народиться інший Променистий. Боротьба стає вічною, бо обидві сторони безсмертні. Сьогодні ми покінчимо з цим. Недарма я зберегла Променистих у вежі. Для випробування анти-Буресвітла знадобляться піддослідні.