— Не може бути, щоб ви натякали... — видихнула Навані. — Ви ж не маєте на увазі...
— Сьогодні важливий день, — Рабоніель відпустила її та пішла за слугами, які несли спорядження Навані. — Саме сьогодні ми знайшли спосіб знищити спренів Променистих. Я повідомлю тобі результати експерименту.
Кінець четвертої частини
Інтерлюдії
ГЕСІНА ♦ АДІН ♦ ТАРАВАНДЖІАН
І-10
Гесіна
Гесіна зробила маленький запис у своєму блокноті, ставши на коліна над мапою, яку розгорнула на підлозі. У сховку, який приніс Рлайн, було п’ять мап Алеткару, присвячених різним князівствам. Були там і землі Садеаса з примітками про розміщення військ співунів у певних містах і про все, що бачили розвідники під час огляду місцевості.
Лиш тепер вона зрозуміла, що може перевірити Томат. Біля міста було кілька довгих абзаців спостережень, написаних Вітробігункою Карою. Співуни ремонтували міський мур, що саме по собі неймовірно. Він був зруйнований з часів... невже ще її діда? Якщо вона знову повернеться в місто, то побачить, що сумнозвістий Пролом уже зник.
Вона не могла знайти подробиць про людей, які жили в місті, але не дивно. Зрештою, Вітробігуни не підібралися надто близько. Принаймні повідомлень про згорілі будинки, як у деяких інших містах, не було. Скидалося на те, що місто здалося без зайвого бою, що віщувало хороший рівень виживання місцевих жителів.
Вона записала кожну деталь у свій блокнот, а потім підвела очі — до їхньої відділеної хірургічної палати прослизнув Лірін. Завіси з простирадел упали, тканина зашурхотіла. Він вивчав велику модель Урітіру в глибині лазарету.
— Ти знайшла Томат? — запитав він, поправляючи окуляри й нахиляючись до неї. — Гм. Щось корисне?
— Небагато. Такі самі нотатки, як і для інших міст.
— Ну, ми, напевно, дізнаємося, якщо твій батько помре, — сказав Лірін, випрямляючись, щоб забрати бинти зі столика.
— І як же?
— Очевидно, він переслідуватиме мене після смерті. Житиме тінню в бурях, жадаючи моєї крові. Оскільки я нічого не чув, мушу припустити, що старий монстр ще живий. Гесіна згорнула мапу й кинула на чоловіка байдужий погляд, який він прийняв із усмішкою та блиском в очах.
— Минуло двадцять п’ять років, — сказала вона. — Можливо, він уже пом’якшився щодо тебе.
— Камінь не пом’якшується з часом, люба. Він просто стає крихким. Гадаю, ми радше побачимо, як летить чал, ніж твій батько подобрішає, — мабуть, він помітив, що ця тема природно її хвилює, тому припинив глузування. — Б’юся об заклад, Гесіно, з ним усе гаразд. Деякі люди надто задерикуваті, щоб їх турбувало щось настільки буденне, як вторгнення ворогів.
— Він не покине свою справу так просто, Ліріне. Він упертий, наче світлоокий, — наказав би своїм охоронцям битися, навіть коли всі інші вже здалися.
Лірін узявся до своєї роботи й після короткої паузи сказав:
— Я впевнений, що з ним усе гаразд.
— Ти думаєш, що якщо він підняв меч, то заслужив усе, що отримав.
А її батько точно підняв би меч. Згідно з особливим приписом терпимості від градоправителя, який — навіть три десятиліття тому — звик робити все, до чого його змушував батько Гесіни. Вона зустріла лише одного чоловіка, який наважився кинути йому виклик.
— Думаю, — відказав Лірін, — що моїй дружині потрібен чоловік, який її підтримає, а не надто самовпевнений.
— А наш син? Якого тебе він заслуговує?
Лірін напружився, тримаючи перед собою бинти. Вона відвернулася, намагаючись стримати емоції. Не хотіла огризатися до нього, але... Ну, мабуть, вона не пробачила, що він прогнав Каладіна.
Лірін тихенько підійшов, сів на підлогу поруч із нею, відклавши бинти. Потім підняв руки.
— Чого ти хочеш від мене, Гесіно? Хочеш, щоб я відмовився від своїх переконань?
— Я хочу, щоб ти цінував нашого неймовірного сина.
— Він мав би досягти більшого. Він мав стати кращим, ніж... ніж я. — Ліріне, — тихо сказала вона. — Ти не можеш продовжувати звинувачувати себе в смерті Тіена.
— Чи був би він мертвий, якби я не провів усі ці роки, кидаючи виклик Рошону? Якби я не бився з ним?
— Ми не можемо змінити минулого. Але якщо ти продовжуватимеш так, то втратиш іще одного сина. Він підвів очі, але потім одразу ж відвернувся, зустрівшись з холодним поглядом Гесіни.
— Я б не дозволив йому померти, — сказав Лірін. — Якби вони не звільнили ту Вістрехідку, я б пішов до Каладіна, як вони просили.
— Я знаю. Але чи наполягав би ти на тому, щоб принести його сюди?
— Можливо. Йому міг знадобитися тривалий догляд, Гесіно. Чи не краще принести його сюди, де я зможу за ним наглядати? Це краще, ніж дозволити йому й далі битися в неможливій битві, щоб він та інші загинули в цій дурній війні.
— А ти б зробив так само з іншим солдатом? — тиснула вона далі. — Припустімо, що поранений не твій син. Чи приніс би ти того хлопця сюди, ризикуючи, що його ув’язнять, а можливо, і стратять? Раніше ти лікував солдатів, відправляючи їх і далі воювати. Це завжди було твоїм переконанням. Ти лікував будь-кого, без жодних обмежень, незалежно від обставин.
— Можливо, мені потрібно переглянути ці принципи. Крім того, Каладін багато разів казав мені, що він більше не мій син.
— Чудово. Я рада, що ми потеревенили, і я змогла переконати тебе стати ще впертішим. Я ж бачу, що твої думки й почуття щодо цього розвиваються, а оскільки ти такий, яким є, вони змінюються у зовсім хибному напрямку.
Лірін зітхнув. Він підвівся й схопив стос бинтів, а потім повернувся, щоб покинути їхню маленьку завішену кімнатку.
Буря забирай, вона ще не закінчила. Гесіна підвелася, здивована глибиною свого розчарування.
— Куди це ти?! — гаркнула вона, змусивши його зупинитися біля завісок.
— Гесіно, — сказав він утомлено. — Чого ти від мене хочеш?
Вона підійшла до нього, показуючи пальцем:
— Я залишила все заради тебе, Ліріне. Ти знаєш чому?
— Тому що ти вірила в мене.
— Тому що кохала тебе. І досі кохаю.
— Кохання не може змінити реалії нашої ситуації.
— Так, але воно може змінити людей, — вона схопила його руку — не жестом для втішання, а радше вимагаючи, щоб він залишився з нею, аби вони могли протистояти біді разом. — Я знаю, який ти стривожений. Я теж це відчуваю — відчуваю, немов мене зараз розчавить. Але не дозволю тобі продовжувати вдавати, ніби Каладін не твій син.
— Син, якого я виховав, ніколи б не вчинив убивства в моїй операційній.
— Твій син — солдат, Ліріне. Солдат, який успадкував від батька рішучість, майстерність і співчуття. От скажи мені чесно. З ким би ти волів битися? З якимось божевільним убивцею, якому це подобається, чи з хлопцем, якого ти навчив піклуватися?
Він завагався, потім розтулив рота.
— Перш ніж скажеш, що не хочеш, щоб будь-хто воював, — перебила його Гесіна, — знай, що я визнаю це брехнею. Ми обоє знаємо: ти визнав, що людям іноді потрібно битися. Ти просто не хочеш, щоб бився твій син, попри те що він, мабуть, найкраща людина на цю роль.
— Ти, очевидно, знаєш, яких відповідей хочеш від мене. То навіщо мені взагалі говорити?
Гесіна застогнала, закинувши голову назад.