— Буря забирай, ти іноді так розчаровуєш, мене.
У відповідь чоловік ніжно стиснув її руку.
— Вибач, — сказав він м’якше. — Я спробую слухати краще, Гесіно. Обіцяю.
— Не просто слухати краще, — вона витягнула його із завішеної секції та махнула рукою на більше приміщення. Бачити краще. Подивися. Що ти бачиш?
Тут було повно людей, які хотіли піклуватися про Променистих. Гесіна запровадила чергування, щоб кожен отримав такий шанс. Під пильними поглядами двох спостерігачів — Владних у буремних подобах — люди всіх національностей та в різному одязі сновигали серед непритомних лицарів. Приносили їм воду, змінювали простирадла, розчісували волосся.
Гесіна та Лірін покладалися на більш ретельно навчену групу — здебільшого подвижників — для розв’язання таких делікатних питань, як обмивання пацієнтів, але сьогоднішні доглядачі були звичайними мешканцями вежі. Більшість із них темноокі, але на лобі мали намальований гліф «шаш», як у Каладіна.
— Що ти бачиш? — знову прошепотіла Гесіна Ліріну.
— Чесно?
— Так.
— Я бачу дурнів, які відмовляються прийняти правду. Вони чинять опір, проте їх просто розчавлять.
Вона почула слова, які він не промовив: «Як і мене».
Гесіна відтягла його за руку в один бік кімнати, де на табуреті сидів однорукий чоловік і малював гліф на голові молодої дівчини. Вона втекла виконувати свою роботу, коли підійшли Лірін і Гесіна. Чоловік шанобливо підвівся. Бородатий, у застібнутій сорочці й штанях, з трьома родимками на щоці. Він кивнув Гесіні й Лірінові. Майже вклонився. Наскільки це було можливо, не спровокувавши реакцію з боку спостерігачів-Сплавлених, яким не подобалися такі знаки поваги до інших людей.
— Я тебе знаю, — сказав Лірін чоловікові, примружившись. — Ти один із біженців, які прибули до Гартстоуна.
— Я Норіл, сер, — сказав чоловік. — Ви послали мене до подвижників, які спостерігають за потенційними самовбивцями. Дякую, що намагалися допомогти.
— Ну, — сказав Лірін, — тобі, здається, стало краще.
— Залежить від дня, сер. Але я б сказав, що мені зараз краще, ніж тоді, коли ви мене зустріли.
Лірін глянув на Гесіну, а та стиснула його руку і вказала підборіддям на чоло Норіла та гліф.
— Чому ти носиш цей гліф? — спитав Лірін.
— На честь Буреблагословенного, який досі бореться, — Норіл кивнув, наче сам до себе. — Я буду готовий, коли він мене покличе, сер.
— Хіба ти не бачиш у цьому іронії? — спитав Лірін. — Саме війна на твоїй батьківщині змусила тебе втікати, потрапити в усі неприємності, з якими ти зіткнувся. Через війну ти втратив усе. Якби люди припинили цю нісенітницю, мені довелося б лікувати набагато менше солдатів із бойовим шоком, як у тебе.
Норіл вмостився на табуреті й рукою помішав чорну фарбу в чашці, яку тримав між колінами.
— Припустімо, що ви маєте рацію, сер. Не можна сперечатися з лікарем про дурниці, які ми робимо. Але, сер, ви знаєте, чому я встаю кожного дня?
Лірін похитав головою.
— Іноді це важко, — сказав Норіл, здригнувшись. — Прокинутися — означає залишити небуття, розумієте? Згадати біль. Але потім я думаю: «І він же встає».
— Ти маєш на увазі Каладіна? — спитав Лірін.
— Так, сер. У нього всередині така ж погана порожнеча, як і в мене. Я бачу її в ньому. Ми всі бачимо. Але він усе одно встає. Ми тут у пастці, і всі хочемо чимось допомогти. Ми не можемо, але він якось може. І знаєте, я слухав розмови подвижників. Мене штовхали й штурхали. Я застряг у темряві. Ніщо з того не подіяло так добре, як знання про одне, сер. Він усе ще встає. Він досі бореться. Тож я вважаю... вважаю, що теж зможу.
Гесіна знову стиснула руку Ліріна й відтягнула його, усміхаючись і дякуючи Норілу.
— Ти хочеш, щоб я визнав, — прошепотів Лірін, — що те, що робить Каладін, допомагає цьому чоловікові, тимчасом як моє лікування взагалі не допомогло.
— Ти сказав, що послухаєш. Запитав, чого я хочу від тебе. Я хочу, щоб ти поговорив з ними, Ліріне. З людьми в цій кімнаті. Не кидай їм виклику. Не сперечайся з ними. Просто запитай їх, чому вони носять цей гліф. І побач їх, Ліріне. Будь ласка.
Гесіна залишила його на тому місці й повернулася до своїх мап. Вірячи в нього, довіряючи йому такому, якого знала.
І-11
Адін
Адін планував коли-небудь стати Вітробігуном.
Він усе прорахував. Так, він був лише сином гончаря і цілими днями навчався перетворювати кремну глину на тарілки. Але сам великий маршал теж колись був темнооким хлопцем із невідомого села. Спрени не обирали лише королів і королев. Вони спостерігали за всіма, шукаючи воїнів.
Тож, слідуючи за своїм батьком через зали Урітіру, Адін шукав можливості злісно зиркати на загарбників. Багато хто міг би сказати, що у свої тринадцять він був ще замалий, щоб стати Променистим. Але він точно знав, що десь є дівчинка, яку обрали, коли вона була ще менша за нього. Він бачив, як вона залишала їжу для старої Гавам, удови, яка іноді забувала забрати свою пайку.
Треба бути сміливими, навіть коли думаєш, що ніхто не спостерігає за тобою. Саме цього хотіли спрени. Їм було байдуже, скільки тобі років, чи темні в тебе очі, чи кособокі миски ти робиш. Вони хотіли, щоб ти був хоробрим.
Сердито зиркати на співунів — не надто хоробрий вчинок. Він знав, що може — і повинен — зробити більше. Коли настане час. І не міг дозволити ворогові застати себе на неслухняності. Тож поки разом із батьком відійшов убік коридору й пропустив велику групу співунів у воєнних подобах. Він слухняно стояв, батько поклав йому руку на плече, обидва схилили голови.
Але щойно вороги пішли, Адін підвів очі. Він сердито дивився їм услід, настільки сердито, як тільки міг.
Адін був не єдиним таким. Він також помітив Шар, доньку швачки, яка так само гнівно дивилася на загарбників. Ну що ж, її дядько був Вітробігуном, тож, можливо, вона подумала, що має кращі шанси, ніж в інших, але, безперечно, спрени більш розбірливі. Шар була настільки зверхньою, що можна було б подумати, що вона світлоока.
«Це не має значення, — нагадав собі Адін. — Спренам байдуже, чи ти зверхній. Вони просто хочуть, щоб ти був хоробрим». Що ж, він зможе витримати невелику конкуренцію з Шар. І коли першим отримає спрена, можливо, зможе дати їй кілька порад.
Батько Адіна, на жаль, помітив його лютий погляд і стиснув плече сина.
— Очі вниз, — прошипів він.
Адін неохоче підкорився: ще одна група солдатів саме пройшла повз, і всі прямували до атріуму. Невже якісь заворушення? Хоч би Адіну не пропустити ще одну появу Буреблагословенного. Він не міг повірити, що задрімав під час останнього бою.
Адін сподівався, що спрени звертають увагу і на батьків, коли обирають собі Променистих. Адже батько Адіна був надзвичайно хоробрим. О, він не дивився злісно на солдатів, що проходили повз, але це йому й не потрібно було. Батько Адіна провів багато днів, доглядаючи за непритомними Променистими. Прямо під пильними поглядами Сплавлених. І щовечора він кудись ходив потайки, щось робив.
Коли солдати пройшли, всі інші продовжили свій шлях. У Адіна трохи боліла кісточка на нозі, але здебільшого вже стало легше після того, як він її поранив. Він навіть більше не шкутильгав. Не хотів, щоб спрен побачив його слабким.
Що відбувається? Адін піднявся навшпиньки, намагаючись оглянути натовп, але батько не дав йому затриматися. Разом вони зайшли на ринок, потім звернули до крамниці майстра Ліґанора. Було так дивно й далі дотримуватися звичайного розпорядку дня. Як вони могли продовжувати виготовляти посуду такий час? Як майстер Ліґанор може відчиняти крамницю, ніби нічого не відбувається? Що ж, це теж частина їхньої хоробрості. Адін це зрозумів.
Вони зайшли через задні двері крамниці й влаштувалися в майстерні. Адін узявся за роботу, знаючи, що вони повинні поводитися як зазвичай, щоб ворог не зрозумів, що щось відбувається. Треба змусити їх почуватися захищено, зручно. Сьогодні Адін забезпечив це, витягнувши своє відро з кремом, потім долив зверху воду та перемішав, доки глина не перетворилася на пасту. Потім розім’яв глину для батька, доки вона не набула потрібної консистенції — трохи м’якшої ніж тісто.