Далінар поводився обережно з місцевими генералами. Він не хотів, щоб вони бачили, як сильно його гнітить смерть. Командир не міг дозволити собі зневажати справу, якою займався. Воїни не ставали поганими людьми, коли пишалися своєю перемогою або насолоджувалися тактикою та стратегією. Війська Далінара не просунулися б так далеко під проводом польових генералів-пацифістів.
Але буря забирай... відтоді як Далінар переміг Запал і відправив його глибоко в океан, він виявив, що ненавидить ці запахи, ці видовища. Це ставало його найглибшою таємницею: Чорношип нарешті набув тих рис, у яких люди звинувачували його роками. Він став солдатом, який утратив бажання вбивати.
Він обійшов поле битви, залишивши мертвих позаду, натомість наблизився до рот, які раділи перемозі й бенкетували в тіні бійні. Він привітав їх, поводячись відповідно до ролі, яку створив для себе. Здавалося, серед усіх, кого він зустрів, тільки Норка помітив правду. Далінар не без причини так старанно вишукував для себе заміну.
Невисокий гердазієць крокував трохи позаду Далінара.
— Війна в Емулі закінчилася цією битвою, — промовив Норка. — Решта — зачистка. Якщо ворог не поповнить свої тутешні війська серйозними ресурсами, що нині є неймовірно марнотратним, ми заволодіємо Емулом протягом місяця.
— Ворогу більше не цікава ця земля, — сказав Далінар.
— Я б використав виразніший термін, — зауважив Норка. — Вони билися. Хотіли втримати територію. Водночас знали, що зараз не можуть перемістити сили подалі від Я-Кеведу. Там це може призвести до дестабілізації, й, можливо, ми зможемо заявити на нього права в найближчі місяці. Добре, що вороги хочуть окупувати та панувати, а не просто знищувати. Вони могли б кинути достатньо військ, щоб покінчити з нами на цьому фронті, але це призвело б до краху решти їхніх військових зусиль. Вони точно знали, скільки військ переправити в Емул, щоб заманити нас досить великими силами, але також усвідомлювали, що потрібно скоротити свої втрати, якщо бій обернеться проти них.
— Ти дуже допоміг, — сказав Далінар.
— Просто пам’ятай свою обіцянку. Наступний — Алеткар, потім — Гердаз.
— Спочатку Урітіру. Але я даю слово. Жодних операцій проти іріалі, жодних спроб захопити Я-Кевед, доки твій народ не буде вільним.
Норці, напевно, не потрібна була ця обіцянка — як хитра людина, він легко зрозумів, що якщо Далінар колись поверне Алеткар, це буде найкраща стратегія для остаточного відвоювання батьківщини Норки. Щойно Я-Кевед захопив ворог, тактична важливість Гердазу різко зросла.
Норка пішов, щоб насолодитися святкуванням перемоги зі своїм особистим загоном гердазійських борців за свободу. Далінар опинився в маленькому командному наметі на полі бою біля кубка, повного рубінів. Ну чому саме цей колір?
Бурекляття. Уже давно бій так не гнітив його.
«Я немов дрейфую в океані, — подумав він. — Ми сьогодні перемогли, але Навані все ще в пастці». Якщо він не зможе відвоювати Урітіру, все зруйнується. Втрата вежі була величезною невдачею на шляху до його справжньої мети — змусити Одіозума злякатися настільки сильно, щоб укласти угоду.
Тож він з полегшенням скочив на ноги, коли увійшов Вітробігун Сиґзіл разом із двома членами його команди та Прядильником світла Старгайлом — красивим чоловіком зі статурою воїна, який постійно всміхався. Старгайл — ім’я незвичне, і Далінар сумнівався, що воно було дане від народження, але той мав репутацію дружнього чоловіка, і світлоокі жінки при дворі, безсумнівно, були про нього високої думки.
Як і інші Прядильники світла, цей чоловік відмовлявся носити форму. Буцімто не надто добре почувався, коли знову вдягав її. І справді, Старгайл вклонився Далінару, а не віддав честь.
— Доповідай мені хороші новини, Променистий Сиґзіле, — попросив Далінар. — Будь ласка.
— Старгайле? — звернувся Сиґзіл до Прядильника.
— Гаразд.
Старгайл вдихнув Буресвітло зі сфер у мішечку на поясі та почав малювати пальцями в повітрі. Кожен Прядильник робив це по-різному: Шаллан пояснювала, що кожному потрібна певна зосередженість, щоб працювало Приборкування Сплесків. Її ілюзії нагадували малюнки олівцем. А Старгайл, очевидно, використовував інший метод, щось більше схоже на живопис.
Світлопрядіння створило вид зверху на берегову лінію. Вздовж берега отаборилося військо, хоча солдати не надто дотримувалися дисципліни. Великі групи сиділи навколо вогнищ, ніякої справжньої форми. Різноманітна зброя. Проте війська Ішара, здавалося, були численні й добре оснащені. Їхній успіх на полях битв у цьому регіоні не дозволяв Далінарові недооцінювати їх. Можливо, вони не мали нормальної форми, але це були загартовані в боях ветерани.
— Отут, ясновельможний, — промовив Старгайл, і зображення почало рухатися, наче в реальному житті. — Я можу тримати все це в голові, доки зосереджуюсь на кольорах.
— Кольорах? — перепитав Далінар.
— Я ріс у родині фарбівника, ясновельможний. Завжди сприймав світ через кольори. Трохи примружте очі — і все виявиться лише кольором і формою.
Далінар оглянув рухому ілюзію. Вона зображала весь табір, а що найцікавіше — велике шатро в центрі. Воно було розмальоване кільчастими візерунками, схожими на браслети, які Далінар бачив у тукарі. Він гадав, що ці речі мають релігійне значення, хоча мало знав про цей край. Тукарі були відомі своїми найманцями, парфумами і начебто коштовностями.
Коли Далінар підійшов ближче, ілюзія вкрилася брижами. Перед шатром стояла одна людина. Не одягнена в такий одяг, як солдати, і не тримала зброї.
— За секунду ми поглянемо ближче, сер, — сказав Сиґзіл. — Ви повинні звернути увагу на людину попереду.
— Я бачу, — Далінар нахилився вперед.
І справді, незабаром образ наблизився до шатра, і постать стала чіткішою. Старий чоловік. Не схожий ні на тукарі, ні на алеті. Так... він, напевно, шинієць, як, за словами Дотепника, і мав бути Ішар. Старий шиніець з білою бородою та блідою шкірою. Тукар був названий на честь Тука, як тут називали Вісника Таленелата, але тепер ними правив не Талн. Це був інший Вісник.
Ішар носив просту темно-синю мантію. Він розвів руки, й іній кристалізувався на каменях навколо нього, утворюючи лінії.
Гліф. Символ таємниці, питання.
Здавалося, послання було саме для Далінара. Без сумніву, це саме та людина. Далінарові не потрібно звірятися із зображеннями, які дав Дотепник.
Він почув шипіння збоку й здивовано побачив, що Сет залишив свій пост біля входу до намету. Він приєднався до Далінара і стояв дуже близько до ілюзії.
— Один із моїх... — Сет запнувся, мабуть, згадавши, що носив образ алетійця. — Кров моїх праотців, — сказав натомість, — ця людина — шинієць?
— Напевно, — відповів Далінар, — він із народу, який давно оселився в Шиноварі й потім став шинійцями. Вісники існували до того, як утворилися наші народи.
Сет, здавалося, був приголомшений, ніби ніколи не думав, що одним із Вісників може бути шинієць. Далінар зрозумів, що бачив багато зображень усіх десяти Вісників, і зазвичай усі вони були намальовані як алетійці. Доведеться пошукати шедеври давніших епох, щоб знайти зображення Вісників, які представляють усі народи Рошару.
Ілюзія відсунулася від Ішара, коли Вітробігуни закінчили розвідку території, піднявши Старґайла вище, туди, куди не дострілювали луки. Світлопрядіння розпалося.
— Це все, що ми бачили, ясновельможний, — сказав Старгайл. — Можу показати це ще раз, якщо хочете.
— Не треба, — сказав Далінар. — Ми його знайшли... і він чекає на мене.
— Чекає на вас, сер? — запитав Сиґзіл, глянувши на Лин і Лейтена.
— Так, — сказав Далінар. — Променистий Сиґзіле, проведи ще одну розвідку та доповіси про те, що знайдеш. Я хочу спершу порадитися з Ясною, але ми збираємося зустрітися з тим чоловіком і довідатися, що він знає.
99
Без обмежень
