Венлі глянула на небо. Вона відчувала, як здіймається вітер.
— Великобуря вже близько. Ми повинні запустити всіх усередину.
Спочатку двоє співунів знову засперечалися, але Венлі заговорила рішучіше. Незабаром ті почали відганяти розчарованих співунів до вежі. Венлі йшла уздовж плато, а Тембр збуджено пульсувала. Вона побачила в цьому можливість.
— Чому ти віриш у мене? — прошепотіла Венлі. — Я не давала тобі жодного приводу. Я зіпсувала все, до чого торкалася. Я егоїстична, безсила, жалюгідна як для слухачки.
Тембр запульсувала. Венлі врятувала її. Венлі врятувала Цуп.
— Так, але мене довелося вмовляти в обох випадках, — відказала Венлі. — Я не героїня. Я — випадковість.
Тембр рішуче наполягала на своєму. Деякі кидалися до мети так швидко, як тільки могли. Інші пленталися. Але не швидкість мала значення.
Мало значення те, куди вони рухалися.
Венлі затрималася біля входу в Урітіру. Вона вагалася, озираючись через плече. Попередня буря досягла шостого рівня. Ця, напевно, огорне майже всю вежу, що було рідкісним явищем, як вважали їхні вчені, їй здавалося, ніби відчуває силу цієї бурі, лють, що насувається на них.
— А що, як, — прошепотіла вона Тембр, — я запропоную використати цей документ, щоб потайки вивезти Буреблагословенного або його родину з Урітіру?
Тембр невпевнено запульсувала. Чи поширюватиметься повноваження наказу так далеко? Венлі подумала, що, можливо, так. Вона не зможе витягнути жодного з непритомних Променистих — за ними надто пильно стежать, і когось посилали б до Рабоніель по підтвердження. А як щодо кількох «випадкових» людей? Це може спрацювати.
Вона знайшла Дула та інших за центральними дверима. Венлі зібрала їх навколо себе, подалі від цікавих вух, і швидко передала папір Мазіш.
— Візьми це, — веліла Венлі. — Якщо я не повернуся, ви зможете використати цей документ, щоб утекти.
— Без тебе? — здивувалася Мазіш. — Венлі...
— Я майже напевно повернуся. Але про всяк випадок візьми й мапу. Вона вам знадобиться, щоб таємно знайти дорогу до інших слухачів.
— Куди це ти? — спитав Дул.
Венлі заспівала в Ритмі згуби:
— Я думаю, ми повинні запропонувати лікарю та його родині включно з їхнім сином, Вітробігуном, — утекти з нами. Допомогти їм вибратися з вежі, потім відвести до нашого народу на Розколоті рівнини.
Вона дивилася на союзників, очікуючи страху, а можливо, осуду. Це поставило б під загрозу їхню безпеку.
Натомість вони всі гуртом заспівали в Ритмі задумливості.
— Якщо Вітробігун буде на нашому боці, це корисно, — сказала Мазіш. — Він точно зміг би допомогти нам швидше дістатися до Розколотих рівнин.
— Так! — вигукнула Шумін, новобранка — усе ще надто нетерпляча, на думку Венлі. — Це чудова ідея!
— Але чи допоможе він нам? — спитав Дул.
— Він добре ставився до Рлайна, — сказала Мазіш. — Навіть тоді, коли думав, що Рлайн — лише черговий паршмен. Мені не подобається те, що робили люди, але якщо цей Вітробігун буде нам винен, чуття підказує, що він нас не зрадить.
Венлі вдивилася в обличчя інших. Співуни з різноманітними візерунками шкіри, які зараз наспівували в різноманітних ритмах. Ніхто з них не наспівував у Ритмі зради, і вони підбадьорливо закивали їй.
— Дуже добре, — мовила Венлі. — Почекайте на мене, доки не закінчиться буря. Якщо я доти не повернуся, вирушайте через Присяжну браму до Холінара з наступною чергою. Я знайду вас там.
Вони замугикали у відповідь на її слова, і Венлі попрямувала до атріуму, сподіваючись, що встигне зупинити Рлайна і втілення його відчайдушного плану. Вона не знала напевно, чи прийме він її пропозицію. Але повинна рухатися саме в цьому напрямку.
Навані стала на коліна на підлозі свого кабінету. Тут ще смерділо димом від учорашнього вибуху.
Хоча Рабоніель сказала, що хоче очистити кімнату, щоб знайти уламки кинджала, ніхто не прийшов виконати наказ. Вони не повели її до кімнат нагорі. Не принесли їжу. Вони просто дали їй спокій.
Споглядати власну цілковиту невдачу.
Навані заціпеніла. Після попередньої невдачі — коли розкрила розташування вузла ворогам — вона опанувала себе й рушила далі. Цього разу відчула, немов застрягла. Зносилася. Як старе знамено, що занадто довго піддавалося силам стихії. Його рвали бурі. Випалювало сонце. Тепер воно теліпалося, як лахміття, чекаючи, коли зіслизне з флагштока.
«Ми можемо вбити спренів Променистих».
Зрештою, усі розмови Рабоніель про співпрацю виявилися брехнею. Звичайно. Навані знала, що так і буде. Вона планувала це і намагалася приховати те, що знала. Але чи справді очікувала, що її план спрацює? Вона неодноразово запевняла себе, що не може перехитрити Сплавлену. Вони були стародавніми, зі здібностями поза межами людського розуміння, істотами поза часом і... І...
Вона продовжувала дивитися на місце, де померла донька Рабоніель. Де Рабоніель плакала, тримаючи на руках труп своєї дитини. В ту мить вона здавалася такою людяною.
Навані згорнулася калачиком на солом’яному матраці, але не могла заснути всю ніч. Вона годинами слухала, як Сплавлена в коридорі награє ноти на металевих пластинах і пробує нові, доки останній звук не відбився відлунням у кам’яних коридорах. Моторошний, жахливий звук, який був неправильним за всіма ознаками. Рабоніель знайшла цей тон.
Тон, який міг убити спрена.
Чи повинна Навані відчувати гордість? Навіть у час майже божевілля її дослідження були настільки скрупульозними та добре занотованими, що Рабоніель могла стежити за ними. Те, на що Навані знадобилося кілька днів, Сплавлена відтворила за кілька годин, відкривши таємницю, приховану впродовж тисяч років. Це доказ, що Навані все-таки була справжньою вченою?
«Ні, — подумала вона, дивлячись у стелю. — Ні, не смій приписувати собі це звання». Якби вона була вченою, то передбачила б наслідки своєї роботи.
Жінка знову поводилася немов дитина, що грає в переодягання. Фермер може натрапити на нову рослину в пустці. Хіба він тоді стане ботаніком?
Зрештою Навані змусила себе зробити єдине, що, як була переконана, не зможе нічого зіпсувати. Вона знайшла чорнило й папір серед уламків у кімнаті, потім стала на коліна й почала писати молитви, їй мало стати спокійніше від чогось знайомого. Але, буря її забери, вона все ще вірила. Можливо, це так само безглуздо, як і вважати себе вченою. Хто, на її думку, слухає її? Чи вона молилася тільки тому, що боялася? «Так, — подумала вона, продовжуючи писати. — Я боюся. І я маю сподіватися, що хтось десь мене почує. Що в когось є план. Що це все має якесь значення».
Ясна втішалася ідеєю, що немає ніякого плану, що все випадкове. Вона казала, що хаотичний за своєю природою всесвіт вказує, що справді важливі лише ті дії, які вони самі вважають важливими. Це давало людям свободу.
Навані любила дочку, але не могла мати такі ж погляди. Організація та порядок були самою основою сутності світу. Від візерунків на листках до системи сполук і хімічних реакцій. Це все немов шепотіло їй.
Хтось знав, що анти-Пустосвітло можливе.
Хтось знав, що Навані створить його першою.
Хтось усе це побачив, спланував і посадив її сюди. Вона повинна в це вірити. Тому й повинна вірити, що вихід є.
«Будь ласка, — молилася Навані, малюючи гліф, що означав божественне керівництво. — Будь ласка. Я дуже стараюся робити те, що правильно. Будь ласка, направ мене. Що мені робити?»
У коридорі пролунав голос, і, змучена від безсоння, вона спочатку вирішила, що це відповідь їй. А потім... потім почула, що він говорив. — Найкращий спосіб відвернути Виковувача уз — убити його дружину, — промовив голос — грубий, холодний. — Тому я тут, щоб звершити те, від чого ви досі відмовлялися.