Навані підвелася й пішла до дверей. Її співунка-охоронниця була новенькою, але не забороняла Навані заглядати в коридор у бік робочого місця Рабоніель біля щита Родича.
Перед Рабоніель стояв чоловік у чорній формі. Акуратне, коротко підстрижене чорне волосся, вузьке обличчя із гачкуватим носом і запалими щоками. Моаш. Убивця.
— Мені ще потрібна королева, — відказала Рабоніель.
— Я отримую накази від самого Одіозума, — промовив Моаш. Якщо голос Сплавленої був надмірно прикрашений ритмами та смислами, то його голос був чимось протилежним. Мертвим. Цей голос нагадував сланець.
— Він наказав тобі прийти до мене, Вайре. І я просила, щоб тебе прислали. Тому сьогодні ти спочатку розберешся з моїми проблемами. У вежі живе черв’як. Він прогризає собі шлях крізь стіни. Стає дедалі більшою проблемою.
— Я попереджав вас про Буреблагословенного, — сказав Моаш. — Вас усіх попереджав. А ви не послухали.
— Ти вб’єш його, — веліла Рабоніель.
— Жоден ворог не може вбити Каладіна Буреблагословенного, — відказав Моаш.
— Ти ж обіцяв, що...
— Жоден ворог не може вбити Буреблагословенного, — повторив Моаш. — Він — сила, схожа на бурю, а бурю вбити не можна, Сплавлена.
Рабоніель простягнула щось Моашу. Маленький кинджал.
— Ти говориш дурниці. Людина — це просто людина, незалежно від того, наскільки вона вміла. Цей кинджал може знищити його спрена. Розсип цей пісок, і він стане ледь білішим, коли над ним пролетить невидимий спрен. Використай пісок, щоб знайти його спрена честі, а потім удар його кинджалом, і цим позбавиш Каладіна сил.
— Я не можу його вбити, — утретє повторив Моаш, забираючи кинджал. — Але обіцяю дещо краще. Ми укладемо угоду, Сплавлена: я знищу Буреблагословенного, зроблю так, щоб він не міг втручатися, а ви доставите мені королеву. Згода?
Навані відчула холод у жилах. Рабоніель навіть не глянула в її бік.
— Гаразд, — сказала Сплавлена. — Але зроби для мене ще дещо. Переслідувача відправили знищити останній вузол, але я думаю, що він зволікає, щоб заохотити Буреблагословенного з’явитися там і битися з ним за вузол. Тож розбий цей вузол сам.
Моаш кивнув і взяв у неї невелику схему, що вказувала, де розташований вузол. Він з військовою точністю розвернувся на підборах і промаршував коридором. Якщо він і побачив Навані, то не сказав цього вголос і майнув повз, як холодний вітер.
— Монстр, — промовила Навані, і біля її ніг з’явилися спрени гніву. — Зрадник! Ти нападеш на власного друга?
Моаш різко зупинився і, дивлячись прямо перед собою, заговорив:
— Де ти була, світлоока, коли твій син прирікав на смерть невинних? — він обернувся, дивлячись на Навані немов неживими очима. — Де ти була, королево, коли твій син послав Рошона до рідного міста Каладіна? Політичний вигнанець, відомий убивця, засланий у маленьке містечко. Де він буцімто не міг завдати шкоди, чи не так? Це Рошон убив Каладінового брата. Ви могли б це зупинити. Якби бодай комусь із вас не було байдуже. Ти ніколи не була моєю королевою, ти для мене — ніщо. Ти для всіх — ніщо. Тому не говори мені про зраду чи дружбу. Ти навіть не уявляєш, чого мені вартуватиме цей день.
Він пішов далі, не маючи жодної видимої зброї, крім кинджала, запхнутого за пояс. Кинджала, призначеного для вбивства спрена. Кинджала, який, по суті, створила Навані. Він дійшов до кінця коридору, спалахнув Буресвітлом — яке в нього чомусь працювало — і злетів у повітря, піднявшись відкритими сходами з підвалу на перший поверх.
Навані важко опустилася на підлогу біля дверей, і заперечення застрягли в її горлі. Вона знала, що Моаш помиляється, але не могла нічого сказати. Щось у цьому чоловікові тривожило її аж до паніки. Він не був людиною. Він був Спустошувачем. Якщо це слово можна застосувати до когось, то це Моаш.
— Що тобі потрібно? — спитала охоронниця. — Тебе годували? — Я... — Навані облизала губи. — Мені потрібна свічка, прошу. Щоб спалити молитви.
Дивно, але охоронниця принесла свічку. Взявши її й тремтячи, Навані прикрила вогонь долонею й підійшла до свого матраца. Там стала на коліна й почала спалювати гліфи по одному.
Якщо існує Бог, якщо Всемогутній ще десь тут, то хіба він створив Моаша? Чому? Навіщо являти світові таке творіння?
«Будь ласка, — благала вона, поки охоронний гліф зморщувався, а її молитви перетворювалися на дим і розчинялися в повітрі. — Будь ласка. Скажи мені, що робити. Покажи мені щось. Дай знати, що ти тут».
Коли остання молитва відлетіла до Ідилічних покоїв, Навані сіла на п’ятки й застигла, прагнучи згорнутися калачиком і забути про свої проблеми. Але щойно вона посунулася, як у світлі свічки помітила щось, що блищало серед уламків від її столу. Ніби в трансі, Навані підвелася і підійшла туди. Охоронниця не стежила за нею.
Навані розчистила попіл і знайшла металевий кинджал із діамантом, прикріпленим до навершя. Вона розгублено подивилася на зброю. Хіба кинджал не знищило вибухом?
«Ні, це інший. Той, яким Рабоніель убила дочку. Вона відкинула його вбік, ніби зненавиділа, коли зробила цей вчинок».
Дорогоцінна, неоціненна зброя, а Сплавлена викинула її. Як довго Рабоніель не спала? Чи почувалася вона, як Навані — виснаженою, доведеною до межі? Чи забувала важливі деталі?
Адже в самоцвіті мерехтіло фіолетово-чорне світло. Не повністю використане під час попереднього вбивства.
Невеликий заряд анти-Пустосвітла.
Каладін повільно спускався сходами. Неквапливо прямував до пастки. Якийсь імпульс підштовхнув його вперед. Ніби майбутні його дії були Душезакляті на камінь, і їх уже не можна змінити. Здавалося, позаду нього виросла гора, блокуючи шлях до відступу.
Уперед. Тільки вперед. Крок за кроком.
Він вийшов зі сходового маршу на перший поверх. Двоє Владних вартових у жахливій подобі стояли на шляху, але відступили — їхні руки лежали на мечах, і вони несамовито наспівували. Каладін не звернув на них уваги й повернув до атріуму. Він поклав спис на плече й попрямував центральним коридором.
Більше не треба ховатися. Він був надто втомлений, щоб ховатися. Занадто вичавлений для тактики та стратегії. Переслідувач хотів спіймати його? Ну що ж, він отримає Каладіна таким, яким його завжди бачили. Одягнений в однострій, він крокує на поле бою, високо піднявши голову.
І люди, і співуни розступалися перед ним. Каладін побачив, як багато людей носили позначки, описані Рлайном, — гліфи «шаш», намальовані на лобах. Буря їх побий, вони в нього вірили. Носили символ його ганьби, його поразки та ув’язнення. І перетворили його на щось краще.
Він не міг позбутися відчуття, що це кінець. Він востаннє одягнув форму, і це був його останній вчинок у складі Четвертого мосту. Так чи інакше, доведеться відійти від життя, за яке він так чіплявся, від простого загону солдатів, які стали серцем цього життя.
Усі ці люди вірили в того Каладіна, який уже помер. У великого маршала Каладіна Буреблагословенного. Доблесного воїна, ватажка Вітробігунів, стійкого й непохитного. Як і невинний юнак Кел, командир Каладін, солдат армії Амарама і Каладін-раб... великий маршал Буреблагословенний уже помер. Каладін став кимось новим, тим, хто не міг зрівнятися з легендою.
Але заради всіх цих людей, які вірять у нього — йдуть позаду, шепочуться з надією й передчуттям, — можливо, він зможе воскресити Буреблагословенного для останньої битви.
Він не хвилювався, що викриває себе. Тікати було нікуди. Солдати, Владні та прості співуни збиралися купками, слідували за ним і роздратовано перешіптувалися, але, напевно, хотіли, щоб з Променистим розібралися Сплавлені.
Однак інші Сплавлені про все знали. На Каладіна вже претендували. Він належав Переслідувачу.
Коли Каладін наблизився до Розриву — коридор праворуч зливався з великим відкритим простором, де розмішувався ринок, — він нарешті відчув її. Різко зупинився, дивлячись у той бік. Десятки людей, що йшли за ним, затихли, коли він пильно поглянув кудись і підняв праву руку в напрямку ринку.
«Сил, я тут. Знайди мене».