Зробивши це, вона рушила в кінець коридору. Кімната з кристалічною колоною здавалася темнішою, ніж вона пам’ятала. Родич був уже майже повністю спотворений.
Рабоніель стояла, притиснувши долоню до колони, щоб завершити роботу. Навані змусила себе рушити вперед, міцно стискаючи кинджал.
— Тобі слід тікати, Навані, — сказала Рабоніель у спокійному ритмі, її голос відлунював у кімнаті. — На моєму столі в коридорі лежить копія нашого записника разом із твоєю анти-Пустосвітловою пластиною. Візьми їх і тікай.
Навані завмерла на місці, стиснувши руків’я кинджала так міцно, що їй здалося, немов вона ніколи не зможе розігнути пальці.
«Вона знає, що я тут. Вона знала, що зробила, відіславши охоронницю. Логіка, Навані. Що це означає?»
— Ви навмисне мене відпускаєте?
— Оскільки останній вузол знищено, — відповіла Рабоніель, — Вайр скоро повернеться, щоб вимагати обіцяну винагороду. Однак якщо ти втечеш сама... добре, тоді я не порушу своєї угоди з ним.
— Я не можу залишити вас із Родичем.
— А що ти плануєш робити? — запитала Рабоніель. — Битимешся зі мною?
Вона обернулася, така спокійна і зібрана. Зиркнула на кинджал, а потім тихо заспівала в збентеженому ритмі. Вона вже забула про кинджал. Отже, не так контролювала свої дії, як удавала це.
— Ти хочеш закінчити нашу співпрацю? — запитала Рабоніель. — Щоб ми билися, як якісь звірі в пустці? Такі вчені, як ми, — і будемо битися на звичайних клинках? Біжи, Навані. Ти не зможеш перемогти Сплавлену в бою.
У цьому вона мала рацію.
— Я не можу кинути Родича, — сказала Навані. — Моя честь цього не дозволить.
— Зрештою, ми всі діти Одіозума. Діти власних Пристрастей.
— Ви щойно сказали, що ми вчені, — нагадала Навані. — Іншими можуть керувати їхні пристрасті. Ми — дещо більше. Дещо краще, — вона глибоко вдихнула, потім повернула кинджал у руці руків’ям назовні. — Я дам вам його, а потім ми зможемо повернутися до моєї кімнати й чекати разом. Якщо Вайр переможе Буреблагословенного, я підкорюся йому. Якщо ні, ви погодитеся дати Родичу спокій.
— Це дурний ризик, — відказала Рабоніель.
— Ні, компроміс. Ми можемо обговорити все, доки будемо чекати, і якщо знайдемо вигідніші умови, тим краще.
Вона простягнула кинджал.
— Ну добре, — сказала Рабоніель.
Вона взяла кинджал швидким рухом, показуючи, що не повністю довіряє Навані. І не повинна була.
Рабоніель пішла коридором, а Навані відстала на кілька кроків позаду.
— Перейдімо до цього швидко, Навані, — сказала Рабоніель. — Мені слід думати, що ми двоє...
І тут Сплавлена ступила прямо у фабріальну пастку Навані.
106
Сотня дисонантних ритмів
Як для таких різноманітних, вони якимось чином зосереджені.
Каладін вчепився в обм’якле тіло Тефта й відчув, як усе руйнується. Хиткий фасад упевненості, який він збудував, щоб мати змогу боротися. За яким ховався, удаючи, що все добре.
Сил приземлилася на його плече, обхопивши себе руками, і мовчала. А що було говорити?
Усе скінчилося.
Усе просто... скінчилося. Навіщо таке життя, якщо він не зміг захистити того, кого любив?
Колись давно він пообіцяв собі, що спробує востаннє. Спробує врятувати людей з Четвертого мосту. І зазнав невдачі.
Тефт був таким енергійним, таким живим. Таким міцним і таким вірним. Він нарешті переміг власних монстрів, по-справжньому став собою, оволодівши даром Променистого. Він був чудовою, люблячою, дивовижною людиною.
Він залежав від Каладіна. Як і Тіен. Як і сотня інших. Але Каладін не зміг їх урятувати. Не зміг захистити.
Сил зарюмсала, зіщулюючись. Каладіну хотілося так само зіщулитися. Можливо, якби він жив так, як хотів батько, то зміг би цього уникнути. Він казав, що б’ється, щоб захистити інших, але зрештою нікого не захистив, чи не так? Він просто знищував. Убивав.
Каладін Буреблагословенний не помер. Його ніколи не існувало.
Каладін Буреблагословенний був брехнею. Завжди був.
Його охопило заціпеніння. Та порожня темрява, набагато гірша за біль. Він не міг думати. Не хотів думати. Нічого не хотів.
Цього разу Адоліна не було поряд, щоб витягнути Каладіна. Змусити його йти далі. Цього разу Каладін отримав саме те, на що заслуговував.
Нічого. І небуття.
Навані завмерла на місці. Рабоніель, раптово вражена неймовірним болем від пастки Навані, впала, упустивши кинджал. Зібравшись із духом, Навані опустилася навкарачки, а потім кинулася вперед, щоб схопити його.
Біль був нестерпний. Але Навані випробувала ці пристрої на собі й знала, на що вони здатні. Вона не відчувала ніг, але зуміла проповзти вперед і встромити кинджал у груди Рабоніель. Навалилася на зброю всією вагою, заганяючи її глибше, і відчула запах смаленого м’яса.
Рабоніель закричала, звиваючись, чіплялася кігтями в Навані. Проте більріал зробив свою справу і не дозволив їй повноцінно відбиватися.
— Мені шкода, — промовила Навані крізь зуби. — Мені... шкода. Але наступного разу... спробуйте... не... бути... такою довірливою.
Заряд більріала незабаром закінчився. Навані встановила його кілька днів тому з невеликим самоцвітом з Пустосвітлом для підживлення. Він і не повинен був працювати дуже довго. Проте Навані була задоволена радіусом дії. Вона спеціально попрацювала над цією функцією.
Навані сіла, потім обхопила себе руками, намагаючись побороти фантомні відчуття болю. Нарешті подивилася на труп Рабоніель.
І побачила, що очі Сплавленої ворушаться, вони не осклянілі й білі, як у її дочки. Навані відсахнулася.
Рабоніель мляво поворухнула руками, потім повернула голову до Навані.
— Як? — запитала Навані. — Чому ви живі?
— Недостатньо... Світла... — прохрипіла Рабоніель. Вона схопила ніж у грудях і витягла його, охнувши. — Боляче. Я... Я... не...
Вона заплющила очі, але продовжувала дихати. Навані обережно подалася вперед.
— Ти повинна забрати... записник... — промовила Рабоніель. — І повинна... тікати. Вайр... повернеться.
— Ви кажете мені тікати після того, як я намагалася вас убити?
— Не... намагалася... Я... не чую ритмів... Моя душа... помирає... — Рабоніель ледь розплющила очі й поглянула на Навані. — Ти... вправно обдурила мене, Навані. Розумно, розумно. Ти... молодець.
— Як ви можете таке говорити? — спитала Навані, глянувши на стіл і папери на ньому.
— Проживи... так довго, як я... і ти зможеш оцінити... що завгодно... що тебе все ще дивує... Іди, Навані. Тікай... Війна повинна... закінчитися.
Навані відчула нудоту лиш тепер, коли все минулося. Несподіваний біль від зради пронизав. Проте вона підійшла до столу і взяла записник.
«Мені потрібно винести його з вежі, — зрозуміла жінка. — Можливо, це навіть важливіше, ніж Родич. Спосіб остаточно вбити Сплавлених. Спосіб...»
Закінчити війну. Якщо спрени Променистих і Сплавлені можуть померти назавжди, війна може закінчитися, правда?
— О Прародителю бур, — прошепотіла вона. — Ось у чому справа.
Рабоніель так чи інакше хотіла закінчити війну. Записник, який тримала Навані, був копією, і вона зрозуміла, що оригінал командири армії співунів доставлять у Холінар — напевно, разом із вакуумною камерою та металевими пластинами.
Навані підійшла до Рабоніель.
— Ви хотіли знайти спосіб покінчити з цим, — сказала вона. — Вам байдуже, хто виграє.
— Мені не байдуже, — прошепотіла Рабоніель. — Я хочу... щоб перемогли співуни. Але якщо переможуть... твої... це краще, ніж... ніж...
— Ніж вічна війна, — закінчила за неї Навані.