— Це... нещастя, — промовила Лешві. — Я не співаю в Ритмі радості в таких конфліктах. Але ми робили так раніше і будемо робити знову в ім’я відвоювання нашого світу.
— Хіба ми не можемо стати кращими? — благала Венлі в Ритмі розчарування. — Хіба немає якогось способу?
Лешві подивилася на неї, схиливши голову набік. Венлі знову використала один із неправильних ритмів.
Венлі окинула поглядом кімнату, помітивши спренів гніву та страху. Деякі воїни-співуни не приєдналися до вбивств. Вона помітила Ротана і Малала, солдатів Лешві. Вони вагалися і не приєдналися до бійні. Лешві вибрала кращих воїнів.
«Покажи їй, — запульсувала Тембр. — Покажипокажипокажи». Венлі зібралася з духом. Потім втягла Буресвітло зі сфер у своїй кишені й дозволила собі засяяти.
Лешві негайно заспівала в Ритмі руйнування і міцно схопила Венлі за обличчя.
— Що? — запитала вона. — Що ти зробила?
Каладін опинився у місці, де зупинився час.
Саме тут він зустрів Прародителя бур тієї першої жахливої ночі, коли його підвісили й залишили надворі під час бурі. Тієї ночі, коли Сил так намагалася захистити його.
Цього разу він дрейфував у темряві. Вітер більше не жбурляв його, і повітря стало неймовірно спокійним, неймовірно тихим. Ніби він плив в океані, сам-один.
«Чому ти не кажеш Слова?» — спитав Прародитель бур.
— Я забув їх, — прошепотів Каладін.
«Ти не забув».
— Чи будуть вони бодай щось означати, якщо я їх не відчуваю, Прародителю? Чи можу я збрехати, присягаючись Ідеалом?
Тиша. Чиста, викривальна тиша.
— Він хоче отримати мене, як Моаша, — сказав Каладін. — Якщо він продовжуватиме наполягати, то досягне цього. Тож я мушу йти.
«Це брехня, — сказав Прародитель бур. — Це його остаточна брехня, Сину Гонора. Брехня, яка запевняє, що в тебе немає вибору. Брехня про те, що більше немає шляху, який варто пройти».
Він мав рацію. Десь глибоко в підсвідомості — там, де Каладін не міг брехати собі, — він знав, що це правда.
— А що, як я надто втомився? — прошепотів Каладін. — А що, як не залишиться нічого, щоб віддати? Що, як саме тому я не можу сказати твоїх Слів, Прародителю? А якщо це забагато?
«Ти знову приречеш мою доньку на горе?»
Каладін здригнувся, але це була правда. Чи зможе він вчинити так із Сил?
Він заскреготів зубами, почав боротися. Почав пробиватися крізь небуття. Крізь нездатність мислити. Він боровся з болем, стражданням — усе ще свіжим — від втрати друга.
Він закричав, затремтів, а потім безсило впав.
— Надто слабкий, — прошепотів він.
Йому просто не залишалося нічого, що можна було б віддати.
«Цього недостатньо», — сказав Далінар. Він не міг бачити в цій нескінченній темряві, проте відчував когось у ній. Двох істот. Каладіна та його спренку.
Бурекляття. Їм боляче.
«Потрібно дати їм більше часу», — сказав Далінар.
«Ми не можемо, — відповів Прародитель бур. — Поважай його слабкість і не змушуй мене до цього, Далінаре! Ти можеш зруйнувати речі, яких не розумієш, і наслідки можуть бути катастрофічними».
«У тебе немає співчуття? — запитав Далінар. — У тебе немає серця?»
«Я — буря. Я вибрав шлях бурі».
«То вибирай краще!»
Далінар пошукав у темряві, у безмежжі. Він був сповнений Буресвітла в місці, де воно не мало значення.
У місці, де все Зв’язано. Місці поза Гадесмаром. Місці поза часом. Місці, де...
«Що це? — запитав Далінар. — Те тепло».
«Я нічого не відчуваю».
Далінар притягнув до себе тепло й зрозумів.
«Це місце, де ти створюєш видіння, так? — запитав Далінар. — У них іноді дивно йшов час».
«Так, — відповів Прародитель бур. — Але ти повинен мати Зв’язок для видіння. Ти повинен мати для цього причину. Сенс. Видіння не може показувати будь-що».
«Добре», — сказав Далінар, виковуючи узи.
«Що ти робиш?»
«З’єдную його, — відповів Далінар. — Об’єдную його».
Прародитель бур загуркотів:
«З чим?»
108
Миттєвості
Як для таких збентежених, вони якимось чином геніальні.
Каладін здригнувся, збентежено розплющуючи очі. Він лежав у маленькому наметі. Що це, в ім’я Рошару?
Він кліпнув і сів, опинившись поруч із хлопчиком років одинадцяти чи дванадцяти в старомодній формі. Шкіряна спідниця і шолом? Каладін був одягнений так само.
— Як ти думаєш, Деме? — спитав його хлопчик. — Нам треба тікати?
Каладін спантеличено оглянув маленький намет. Потім почув звуки надворі. Поле бою? Так, люди кричать і вмирають. Він підвівся і вийшов на світло, кліпаючи від нього. Якийсь... схил пагорба, на ньому росте кілька вагобрубків. Це не Розколоті рівнини.
«Я знаю це місце, — подумав Каладін. — Кольори Амарама. Люди в шкіряних обладунках».
Буря забирай, він опинився на полі бою з власної юності. Виснаження далося взнаки. У нього були галюцинації. Каладін-лікар захвилювався від цього.
Підійшов командир загону, молодий і виснажений. Бурекляття, йому не більше ніж сімнадцять-вісімнадцять років. Він здавався Каладіну таким юним, хоча Каладін сам був не набагато старшим. Командир сперечався з невисоким солдатом, що стояв поруч.
— Ми не можемо втриматися, — сказав командир. — Це неможливо. Бурекляття, вони збираються для нового наступу.
— Накази зрозумілі, — сказав інший юнак, якому на вигляд ледь було двадцять. — Ясновельможний Шелер каже, що ми маємо триматися тут. Жодного відступу.
— Та хай його Геєна поглине, — вилаявся командир, витираючи спітніле волосся, оточене струменями спренів виснаження.
Каладін одразу відчув спорідненість із цим бідолашним дурнем. Отримувати нездійсненні накази, коли не вистачає ресурсів? Дивлячись уздовж кривої лінії фронту, Каладін здогадався, що цей чоловік по вуха зав’яз у проблемах, а всі військові вищого рангу мертві. Людей ледве вистачило на три загони, і половина з них була поранена.
— Це вина Амарама, — сказав Каладін. — Грає з життями напівнавчених людей у застарілому спорядженні — усе для того, щоб заслужити повагу, і його перевели на Розколоті рівнини.
Молодий командир насуплено глянув на Каладіна, нахмурившись:
— Не можна так говорити, малий, — він знову провів рукою по волоссю. — Якщо великий маршал це почує, тебе можуть повісити, — чоловік важко зітхнув. — Вишикуйте поранених на цьому фланзі. Скажіть усім, щоб приготувалися триматися. А... ти, хлопче-вістовий, хапай свого друга й візьміть списи. Горе, постав їх попереду.
— Попереду? — запитав інший чоловік. — Ти впевнений, Варте?
— Працюйте з тим, що маєте.... — наказав командир і пішов тим шляхом, яким прийшов. «Працюйте з тим, що маєте».
Усе закрутилося навколо Каладіна, і він раптом згадав саме це поле бою. Він знав, де був. Він упізнав обличчя цього командира. Як він не зрозумів відразу?
Каладін уже був тут. Метався по рядах солдатів, шукаючи... Шукаючи...
Він крутнувся на підборах і побачив юнака — надто молодого, — який наближався до Варта. Мав відкрите, привітне обличчя та надто пружинистий крок, коли наближався до командира.
— Я піду з ними, сер, — сказав Тіен.
— Добре. Іди.
Тіен узяв спис. Він забрав іншого вістового з намету й рушив до того місця, де йому було наказано стояти.
— Ні, Тіене, — благав Каладін. — Я не можу дивитися на це. Тільки не знову.
Тіен підійшов і взяв Каладіна за руку, а потім повів його вперед.
— Усе гаразд, — сказав він. — Я знаю, що ти наляканий. Але тут ми всі можемо стояти разом. Троє сильніші за одного, чи не так?