Він витягнув свій спис, і інший хлопець, який плакав, зробив те саме.
— Тіене, — сказав Каладін. — Чому ти це зробив? Тобі слід було лишатися в безпеці. Тіен обернувся до брата, потім усміхнувся:
— Вони лишилися б самі. Їм був потрібен хтось, хто б допоміг їм почуватися сміливими.
— Їх повбивали, — сказав Каладін. — І тебе теж.
— Тоді добре, що хтось був поруч, щоб допомогти їм не почуватися такими самотніми, коли це сталося.
— Ти перелякався. Я бачив твої очі.
— Звичайно ж перелякався, — Тіен подивився на нього, тут почався наступ, і ворог просунувся на схил пагорба. — А хто б не боявся? Це не змінює того, що мені потрібно бути тут. Заради них.
Каладін згадав, як отримав ножове поранення на цьому полі бою... як сам убив людину. А потім мусив спостерігати, як помирає Тіен. Він зіщулився, передчуваючи ту смерть, але все потемніло. Ліс, намет, фігури — усе зникло.
За винятком Тіена.
Каладін упав на коліна. Тоді Тіен, бідолашний маленький Тіен, обняв Каладіна й так тримав.
— Усе гаразд, — прошепотів він. — Я тут. Щоб допомогти тобі почуватися сміливим.
— Я не та дитина, яку ти бачиш, — прошепотів Каладін.
— Я знаю, хто ти, Келе.
Каладін подивився на брата. Якимось чином у ту мить Тіен став цілком дорослим. А Каладін був дитиною, що пригорнулася до нього. Трималася за нього, коли полилися сльози, і він дозволив собі оплакати смерть Тефта.
— Це неправильно, — сказав Каладін. — Це я повинен тримати тебе. Захищати тебе.
— І ти це зробив. А я допоміг тобі, — він міцно обійняв Каладіна. — Чому ми б’ємося, Келе? Чому ми продовжуємо наш шлях?
— Не знаю, — прошепотів Каладін. — Я забув.
— Для того, щоб бути один з одним.
— Вони всі помирають, Тіене. Всі помирають.
— Так і є, хіба ні?
— Це означає, що все не має значення, — сказав Каладін. — Нічого не має значення.
— Бачиш, це неправильний погляд, — Тіен міцніше обійняв його. — Оскільки ми всі зрештою потрапляємо в одне й те саме місце, миттєвості, які ми провели одне з одним, — єдине, що має значення. Тоді, коли допомагали одне одному.
Каладін затремтів.
— Поглянь на це, Келе, — тихо сказав Тіен. — Подивися на кольори. Якщо ти вважаєш, що допустити смерть Тефта — це невдача, і всі моменти, коли ти його підтримував, безглузді, тоді не дивно, що тобі завжди боляче. Натомість якщо пригадаєш, як вам обом щастило, що ви могли допомагати один одному, коли були разом, тоді це видається набагато приємнішим, правда?
— Я недостатньо сильний, — прошепотів Каладін.
— Як на мене, ти достатньо сильний.
— Я недостатньо хороший.
— Як на мене, достатньо.
— Мене там не було.
Тіен усміхнувся:
— Ти тут, біля мене, Келе. Ти тут, біля всіх нас.
— А... — промовив Каладін зі сльозами на щоках, — якщо я знову зазнаю невдачі?
— Не зазнаєш. Доки розумієш, — він міцно притис Каладіна до себе, а той притулив голову до грудей Тіена, витираючи сльози тканиною сорочки. — Тефт вірить у тебе. Ворог думає, що вже переміг. Але я хочу побачити його обличчя, коли він усвідомить правду. А ти хочеш? Це буде чудово.
Каладін несподівано для себе всміхнуся.
— Якщо він уб’є нас, — сказав Тіен, — то просто висадить туди, куди ми збиралися. Ми не повинні прискорювати події, і це сумно. Але бачиш, він не може забрати наші миттєвості, наш Зв’язок, Каладіне. І це речі, які дійсно важливі.
Каладін заплющив очі, дозволяючи собі насолодитися цією миттю.
— Це все насправді? — запитав він нарешті. — Ти справжній? Або це щось створене Прародителем бурі, Дотепником чи ще кимось?
Тіен усміхнувся, а потім поклав щось у долоню Каладіна. Маленького дерев’яного коника.
— Цього разу спробуй стежити за ним, Келе. Я старанно робив його.
І тут Каладін раптово впав, і дерев’яний коник випарувався в його руці під час падіння.
Він пошукав навколо в нескінченній темряві.
— Сил? — покликав він.
Маленький вогник закрутився навколо нього. Але це була не вона.
— СИЛ!
Ще вогник. І ще один.
Але це не вона. Вона там. Він потягнувся в темряву, схопив її руку і притягнув до себе. Вона схопилася за нього — тут Сил стала матеріальною та завбільшки з Каладіна.
Вона трималася за нього й, тремтячи, промовила:
— Я забула Слова. Я мала б тобі допомогти, але не можу. Я...
— Ти допомагаєш, — сказав Каладін, — тим, що ти тут.
Він заплющив очі, відчуваючи бурю, коли вони прорвалися крізь простір поза часом й увійшли в реальний світ.
— Крім того, — прошепотів він, — я знаю Слова.
«Скажи їх», — прошепотів Тіен.
— Я завжди знав ці Слова.
«Скажи їх, хлопче! Нумо!»
— Я визнаю це, Прародителю бур! Я визнаю, що будуть ті, кого я не зможу захистити!
Буря загуркотіла, і Каладін відчув тепло навколо себе, Світло, що наповнювало його. Він почув ахання Сил і знайомий голос, але не Прародителя бур:
— Ці Слова прийняті.
— Ми не змогли врятувати Тефта, Сил, — прошепотів Каладін. — Ми не змогли врятувати Тіена. Але можемо врятувати мого батька.
І коли він розплющив очі, небо спалахнуло тисячею чистих вогнів.
109
Емульгатор
Як для таких заплямованих, вони якимось чином обнадіяні.
Лешві впала на коліна перед Венлі, не злетіла, не ширяла в повітрі.
Впала на коліна. Венлі також опустилася на коліна, хоча Лешві все ще тримала її за обличчя, але хватка пом’якшилася.
Прохолодне, прекрасне світло проникало крізь вікно позаду. Як застигла блискавка, яскравіша за будь-яку сферу. Яскрава, як сонце.
— Що ти зробила, Венлі? — спитала Лешві. — Що ти зробила?
— Я... я присягнула Першому Ідеалу Променистих, — відповіла Венлі. — Мені шкода.
— Шкода... — навколо Лешві виникли спрени радості, прекрасні, як синя буря. — Шкода? Венлі, вони повернулися до нас! Вони пробачили нам.
«Що?»
— Будь ласка, — попросила Лешві в Ритмі туги, — запитай свого спрена, чи знає він спренку честі, на ім’я Ріа? Колись вона була моєю подругою. Цінною для мене.
Лешві... мала друзів? Серед спренів?
Бурекляття. Лешві жила ще до війни, коли люди та співуни були союзниками. Гонор був богом співців зорі.
Тембр запульсувала.
— Вона... не знає Ріа, — сказала Венлі. — Але вона знає небагатьох спренів честі. Вона... не думає, що хтось зі старих спренів пережив людську зраду.
Лешві кивнула, тихо наспівуючи... один зі старих ритмів.
— Однак у моєї спренки, — промовила Венлі. — У неї... є друзі, які, можливо, готові спробувати ще раз. З нами.
— Моя душа занадто довго належала комусь іншому, щоб це зробити, — сказала Лешві.
Венлі глянула на бій. Раптове світло не зупинило їх. Навпаки, солдати Переслідувача стали атакувати рішучіше. Здавалося, вони насолоджувалися компанією спренів гніву та болю. Дехто з людей захопив зброю, але більшість із них билися неозброєними, відчайдушно намагаючись уберегти Променистих.
— Я не знаю, що робити, — прошепотіла Венлі. — Я постійно коливаюся між двома світами. Я надто слабка, володарко.
Лешві піднялася в повітря, а потім різко витягла меч із піхов.
— Усе гаразд, Голосе. Я знаю відповідь.