Спис вислизнув з пальців. Сил щось говорила, але... Але він не чув її. Її голос був як далекий подих вітру...
— Є простий шлях до свободи, — сказав Моаш, простягнувши руку і поклавши її на плече Каладіна — заспокійливий, знайомий жест. — Ти мій найдорожчий друг, Каладіне. Я хочу, щоб ти більше не відчував болю. Хочу, щоб ти був вільний.
— Ні...
— Вихід у тому, щоб перестати існувати, Каладіне. Ти ж завжди це знав, чи не так?
Каладін кліпнув, прибираючи сльози, і десь у глибині його душі маленький хлопчик, який ненавидів дощ і темряву, сховався та згорнувся клубочком. Тому що... Він дійсно хотів більше не відчувати болю.
Він так сильно цього хотів.
— Мені від тебе потрібна одна річ, — сказав Моаш.
— Мені потрібно, щоб ти визнав, що я мав рацію, щоб ти зрозумів. Коли вони все ще вмиратимуть, згадай. Коли ти їх підведеш і біль поглине тебе, пам’ятай, що вихід є! Іди до тієї скелі та стрибни у темряву!
Сил кричала, але це був лише вітер у його вухах. Далекий вітер...
— Але я не битимуся з тобою, Келе, — прошепотів Моаш. — Немає такої битви, в якій можна було б перемогти. Ми програли вже в той момент, коли народилися в цьому проклятому світі, сповненому страждань.
Єдина перемога, яка залишається за нами, — прийняти рішення покінчити з цим. Я знайшов свій шлях! Є інший, відкритий для тебе.
«О Прародителю бур, — подумав Каладін. — О Всемогутній! Я просто... Я просто хочу перестати підводити людей, яких люблю...»
У кімнату увірвалося світло.
Чисте й біле, як сяйво найяскравішого діаманта. Світло сонця. Блискуча, концентрована чистота.
Моаш загарчав, обертаючись і прикриваючи очі від джерела світла, яке струменіло з дверного отвору. Фігура за ним здавалася не більше ніж тінню.
Моаш відсахнувся від світла, але його версія, прозора і тонка, відокремилася і замість цього зробила крок назустріч світлу. Як залишкове зображення. У ньому Каладін побачив того ж Моаша, але чомусь вищого на зріст, одягненого в яскраву синю форму. Цей чоловік упевнено підняв руку, і хоча Каладін не міг їх бачити, він знав, що за цим Моашем зібралися люди. Захищені. У безпеці.
Образ Моаша спалахнув, і в його руках утворився Сколкоспис.
— Ні! — закричав справжній Моаш.
— Ні! Прийми це! Прийми мій біль!
Сповнений люті, він відсахнувся, в його руках з’явився Сколкозброєць — Клинок Убивці в білому. Він замахнувся в порожнечу. Нарешті опустив голову, затуливши обличчя ліктем, відштовхнув осяяну фігуру і кинувся назад до тунелю.
Каладін опустився на коліна, купаючись у цьому теплому світлі. Так тепло. Каладіну стало тепло. Звичайно... якщо божество справді існувало... воно спостерігало за ним із цього світла.
Світло померкло, і довгов’язий юнак з чорно-білявим волоссям кинувся вперед, щоб схопити Каладіна.
— Сер? — запитав Ренарін. — Каладіне, сер? З вами все гаразд? У вас закінчилося Буресвітло?
— Я... — Каладін похитав головою. — Що...
— Ходімо, — сказав Ренарін, підхоплюючи його під руку, щоб допомогти підвестись. — Сплавлені відступили. Корабель готовий до відльоту! Заціпенілий Каладін кивнув і дозволив Ренарінові допомогти йому встати.
9
Суперечності
Клітка з п’ютеру змусить спрена вашого фабріала сповна показати свою силу — спрен полум’я, наприклад, створить тепло. Ми називаємо їх підсилювачами. Вони, як правило, використовують Буресвітло швидше, ніж інші фабріали.
Доки Каладін почав приходити до тями, «Четвертий міст» уже підіймався в повітря. Він стояв біля поручнів, спостерігаючи, як Гартстоун, тепер покинутий, зменшується перед ними. З цієї відстані будинки нагадували купу панцирів крабів, які ті скидали в міру росту. Вони відслужили й тепер купчилися викинутим сміттям.
Колись він уявляв, що повернеться сюди з тріумфом. Натомість це повернення зрештою поклало край місту. Здивувався, коли зрозумів, що майже не жалкував, знаючи, що, ймовірно, відвідав місце свого народження востаннє.
Проте місто не було для Каладіна домом уже багато років. Несвідомо він шукав поглядом воїнів з Четвертого мосту. Ті змішалися з іншими Вітробігунами та зброєносцями на верхній палубі, скупчилися навколо, говорячи про щось нерозбірливо.
Група стала такою великою. Сотні Вітробігунів — забагато, щоб діяти як згуртований загін, який він сформував в армії Садеаса. Стогін вирвався з уст, і він звинуватив у цьому власну втому.
Каладін сів на палубу і притулився спиною до поручнів. Один із подвижників приніс йому чашку чогось теплого, яку він узяв із вдячністю, аж тут зрозумів, що напої роздають городянам і біженцям, а не іншим воїнам. Невже в нього настільки поганий вигляд?
«Так», — подумав Каладін, глянувши на свою закривавлену й обпалену форму. Він невиразно пам’ятав, як, спотикаючись, дістався до корабля з допомогою Ренаріна, потім гаркнув на юрбу Вітробігунів, які підійшли, щоб прислужити йому. Вони пропонували йому Буресвітло, але він і так мав його багато. Тепер воно текло в його венах, але цього разу додаткова енергія, яку воно давало, немов... потьмяніла. Згасла.
«Припини, — переконував він себе.
— Ти тримався і під час сильніших вітрів, ніж цей, Каладіне. Дихай глибоко. Усе завжди минає». Він сьорбнув свій напій, який виявився бульйоном. Зрадів теплу, тим паче, що корабель набирав висоту. Багато містян зібралося біля бортів, і спрени благоговіння кружляли довкола. Каладін видавив усмішку, заплющивши очі й відкинув голову назад, намагаючись повернути собі чудове відчуття під час перших кількох польотів.
Замість цього він виявив, що переживає інші, темні часи. Коли Тіен помер, і коли він підвів Елгокара. Хоча це й нерозумно, друга рана болить майже так само, як і перша. Йому не дуже подобався король. Але побачити, як Елгокар помирає, не встигши промовити перший Ідеал Променистих...
Каладін розплющив очі — Сил саме літала вгорі у вигляді мініатюрного «Четвертого мосту». Вона часто приймала форму природних речей, але ця здавалася дивною. Вона не належала небу. Можна було стверджувати, що Каладін теж.
Вона знову набула подоби молодої жінки, одягнутої в дорогу сукню, і приземлилася на рівні його очей. Сил махнула в бік Вітробігунів, що зібралися поряд:
— Вони вітають Ларан, — пояснила Сил. — Вона промовила Третій Ідеал, коли ми були в тій будівлі, що горіла.
— Добре їй, — буркнув Каладін.
— А ти збираєшся її привітати?
— Пізніше. Не хочу штовхатися через натовп.
Він зітхнув, знову прихиливши голову до поручнів.
«Чому я не вбив його? — подумав він. — Я вбиваю паршменів і Сплавлених лише за те, що вони існують, але коли зустрів Моаша, то ніби заціпенів. Чому?»
Він почувався дурнем. Як ним стало так легко маніпулювати? Чому просто не пробив списом надто впевнене обличчя Моаша і не врятував світ від сили-силенної клопоту? Принаймні це стулило б йому рота. Зупинило б слова, які крапали звідти, наче багно... «Вони помруть... Усі, кого ти любиш, усі, кого, як тобі здається, можеш захистити. Усі вони все одно помруть. Нічого з цим не вдієш».
«Я можу вгамувати біль...»
Каладін насилу розплющив очі й виявив, що Сил стоїть перед ним у більш звичному вбранні — струмистому, дівочому. Воно плавно розчинялося в тумані навколо її колін. Сил здавалася меншою ніж зазвичай.
— Я не знаю, що робити, щоб допомогти тобі, — тихо сказала вона. Він опустив очі.
— Темрява в тобі іноді більша, іноді менша, — продовжила Сил. — Але останнім часом... вона переросла в щось інше. У тебе такий втомлений вигляд.