Він не повинен був більше відчувати. Це було йому обіцяно.
Моаш не міг кліпнути. Здавалося, у нього вже не було повік. Він також не міг бачити — його зір вигорів. Лежачи в холоді на схилі гори, він слухав віддалені вигуки, віддалені крики піднесення й радості. Від снігу шкіра задубіла.
Але не душа. Не його нещасна душа.
— Тефте, я...
Він не міг цього сказати. Слова не виходили з рота. Він не шкодував про те, що зробив. Він шкодував лише про те, що ці вчинки викликали в нього почуття.
Він не хотів цього болю. Він заслужив його, так, але не хотів.
Він мав померти, але його знайшли. Кілька Небесних, які були в повітрі, коли вежу відновлювали. Здавалося, вони прокинулися після того, як упали з неба й покинули захист вежі. Вони дали йому Буресвітло, а потім підняли й забрали геть.
Дар Одіозума повернувся, і Моашу стало легше. Блаженно, без почуття вини. Його хребет зцілився. Він уже міг ходити, коли його кинули серед табору небагатьох, яким вдалося втекти з вежі.
Але він не міг їх побачити. Хоч скільки Буресвітла йому давали, його очі не відновлювалися. Він осліп.
112
Умови
Рошар об’єднається заради більшої війни.
Виснажені та збиті з пантелику Далінар і Вітробігуни врешті-решт приземлилися у своєму військовому таборі в Емулі всього за кілька хвилин до того, як мала початися великобуря. Далінар відчув, як вага невдачі тягне його вниз, сильна, як гравітація. Відпустивши Вітробігунів на відпочинок, чоловік ізсутулився.
Він подолав весь цей шлях дарма. Не став ближчим до розуміння своїх сил. Не став ближчим до відвоювання Урітіру. До порятунку Навані.
Напевно, йому слід піти до Ясни й розказати, що вони знайшли, але він був такий утомлений. Плентався табором, тягнучи за собою свою невдачу, наче віз, наповнений виром спренів виснаження.
І саме зараз його знайшли: підбігали жінки з телестилями, що з’єднувалися з вежею і раптом знову запрацювали. Посланці в оточенні спренів слави принесли дивовижні новини. Навані на зв’язку, вежа та Присяжна брама працюють. Далінар слухав усе це ошелешено.
Хороші новини. Нарешті хороші новини.
Він хотів негайно полетіти до Азіміра, щоб зустрітися з Навані, але визнав, що це дурість. Йому потрібен принаймні короткий відпочинок перед тим, як витримати ще один тривалий політ, а ще треба хвилюватися через неминучу великобурю. Він наказав надіслати дружині повідомлення, пообіцявши прибути до неї до кінця дня. Тоді запитав Ясну та Верховного, чи зможе зустрітися з ними після бурі.
Коли посланці залишили його, Далінар нарешті підійшов до невеликої будівлі, яку зробив своєю базою. Було відчуття, ніби повернувся додому. Звичайно, він прожив чималу частину життя в походах, тож слово «дім» набуло розпливчастого визначення. Зазвичай домом вважалося будь-яке місце з м’яким ліжком.
«Урітіру справді зараз у безпеці, Далінаре, — сказав Прародитель бур у його думках. — Я настільки відволікся на мертвих спренів, що спочатку не помітив цього. Родич повністю прокинувся. Ще один Виковувач уз? Наслідки цього...»
Далінар усе ще намагався впоратися з ними сам. Навані зв’язалася узами зі спреном? Це чудово, але в ту мить він був настільки емоційно втомлений, що просто хотів посидіти й подумати. Він штовхнув двері свого будинку і, спотикаючись, потрапив на безкрає золоте поле.
Земля мерехтіла, наче наповнена Буресвітлом. Далінар зупинився й обернувся. Одвірка не стало, ручка дверей зникла з його руки. Небо набуло темно-червонувато-помаранчевого кольору, як під час заходу сонця.
Він був у видінні. Але не чув початку великобурі.
І... ні. Це не було видіння під час великобурі. Це щось інше. Він з трепетом обернувся і поглянув через мерехтливе поле туди, де на вершині сусіднього пагорба стояла постать, одягнена в золоті шати, спиною до Далінара, дивлячись на обрій.
Одіозум.
«Буря забирай, — подумав Далінар, слабнучи. — Не зараз. Я не можу зустрітися з ним просто зараз».
Ну що ж, не завжди солдат може вибрати поле бою. Одіозум явився йому вперше за рік. Далінар мав скористатися цим.
Він глибоко вдихнув і подолав утому. Піднявся схилом пагорба і врешті зупинився біля фігури в золоті. Одіозум спирався на маленький скіпетр, схожий на тростину, його рука лежала на вершечку кулі.
Він мав інакший вигляд, ніж тоді, коли Далінар бачив його востаннє. Він, як і раніше, нагадував мудрого старця із сивою бородою, підстриженою до середньої довжини. Батьківський вигляд. Прозорливий, обізнаний, тямущий. Тільки тепер його шкіра подекуди сяяла, ніби стоншилася, і світло всередині прагнуло вирватися. Очі бога стали повністю золотими, ніби шматки металу, вставлені в обличчя статуї.
Коли Одіозум заговорив, у його тоні відчувалася різкість, слова були уривчасті. Він ледве стримував гнів.
— Наш Зв’язок росте, Далінаре, — сказав Одіозум. — З кожним днем стає сильнішим. Тепер я можу зв’язатися з тобою, наче ти з тих, хто належить мені. Ти повинен стати моїм.
— Я завжди буду тільки своїм власним, — сказав Далінар.
— Я знаю, що ти ходив до Ішара. Що він тобі сказав?
Далінар склав руки за спину й використав хитрість старого командира — мовчав і задумливо кудись дивився. Пряма спина. Міцна постава. Удаваний контроль, навіть якщо ти за крок від краху.
— Ти мав стати моїм захисником, Далінаре, — промовив Одіозум. — Тепер я бачу, як ти опирався мені. Ти весь час співпрацював з Ішаром, так? Ось як ти навчився зв’язувати Царства?
— Тобі від цього незручно, так? — спитав Далінар. — Ти не бачиш мого майбутнього. Як це — бути людиною, Одіозуме?
— Гадаєш, я боюся людства? Людство належить мені, Далінаре. Усі емоції належать мені. Ця земля, це Царство, цей народ. Вони живуть для мене. Завжди жили для мене. І так буде завжди.
«І все-таки ти приходиш до мене, — подумав Далінар. — Щоб налаяти? Ти не з’являвся всі ці місяці. Чому саме зараз?»
Відповідь вразила його, як світло сонця, що сходить. Одіозум утратив вежу — Урітіру тепер у безпеці, і там з’явився ще один Виковувач уз. Одіозум знову зазнав невдачі. А тепер думав, що Далінар співпрацював з Ішаром.
Дар Культивації, хоч і знекровив Далінара, дав йому сили кинути виклик Одіозуму. Весь цей час великий князь запитував себе, чого взагалі може боятися бог, але відповідь була очевидною. Одіозум боявся людей, які йому не корилися.
Він боявся Далінара.
— Ішар розповів мені деякі цікаві речі під час останнього візиту, — сказав Далінар. — Він дав мені книгу із секретами. Він не такий божевільний, як я боявся, Одіозуме. Він показав мені мій Зв’язок із тобою та пояснив, наскільки ти обмежений. Потім довів, що звільнений Виковувач уз здатний на неймовірні подвиги, — він подивився на стародавню істоту. — Ти бог. Ти володієш величезними силами, але вони зв’язують тебе так само сильно, як і звільняють. Скажи мені, що ти думаєш про людину, яка несе тягар божої сили, але без обмежень цього бога?
— Зрештою сила зв’яже тебе, як зв’язала мене, — відповів Одіозум. — Ти не розумієш і частки того, на що претендуєш, Далінаре.
«І все ж ти боїшся мене, — подумав Далінар. — Боїшся думки про те, що я можу отримати свої сили повністю. Боїшся, що втратиш контроль над власними планами».
Можливо, подорож Далінара до Тукара не була невдалою. Він не здобув мудрості Ішара, але поки Одіозум думає, що здобув...
«Будь благословенний, Ренаріне, — подумав Далінар. — За те, що зробив моє життя непередбачуваним для цієї істоти. За те, що дозволив мені блефувати».
— Ми уклали угоду, — сказав Одіозум. — Поєдинок захисників. Ми так і не встановили умов.