— Думаю, що ми знайдемо компроміс, — відповіла Навані. Вона попрямувала до виходу з кімнати з кристалічною колоною. — Ми працюватимемо разом, щоб знайти прийнятний шлях нашого просування вперед.
«Чи буде це схоже на компроміс з Рабоніель, коли ти її обдурила?»
— Це був найкращий компроміс, до якого могли з нею прийти, і ми обидві про це знали, — відповіла Навані. — Ми з тобою можемо придумати щось краще.
«Я хочу тобі вірити, — сказав Родич. — Але поки не вірю. Мені шкода».
— Просто це ще одна проблема, яку потрібно вирішити, — відповіла Навані. — Застосовуючи рівною мірою логіку і надію.
Вона підійшла до розпластаного в коридорі тіла Рабоніель і схилилася над ним.
— Дякую.
Її очі розплющилися.
Навані ахнула:
— Рабоніель?
— Невже ти... вижила. Ну гаразд. — Одна її рука сіпнулася; схоже, Моаш лише поранив її своїм Сколкозбройцем — досить низько, щоб не випалити очі, хоча одна рука й обидві ноги, очевидно, були паралізовані.
Навані піднесла руку до губ.
— Не... не треба... плакати, — прошепотіла Рабоніель. — Я... убила б... тебе... щоб досягти... своєї мети.
— Натомість ти врятувала мене.
Рабоніель неглибоко вдихнула, але більше нічого не сказала.
— Ми ще зустрінемося, — сказала Навані. — Ти ж іще відродишся.
— Ні. Якщо я... помру... я повернуся... вже божевільною. Моя душа... згоріла... майже вся. Не... Не треба... Будь ласка... Будь ласка...
— Що ж тоді? — запитала Навані.
— Це нове Світло... працює. Моя дочка... дійсно померла. Тож я приготувала... ще... анти... анти...
— Анти-Пустосвітло. Де воно?
Рабоніель кивнула головою в бік свого столу, розташованого в коридорі поруч з входом в кімнату з кристалічною колоною. Навані встала і, порившись у шухлядах столу, знайшла чорний мішечок з діамантом, наповненим прекрасним і одночасно жахливим Світлом.
Вона повернулася і прикріпила діамант до кинджала, досі мокрого від крові Моаша. Почистивши кинджал і перевернувши металеву вставку, вона опустилася на коліна поруч із Рабоніель.
— Ти впевнена? — запитала Навані.
Рабоніель кивнула. Її долоня сіпнулася. Навані простягнула руку і стиснула її, що змусило Сплавлену розслабитися.
— Я... Зробила... Що хотіла. Одіозум... стурбований. Він може... дозволити... закінчення.
— Дякую, — тихо сказала Навані.
— Я ніколи... не думала... Що буду в здоровому глузді... перед смертю...
Навані підняла кинджал. І вперше задумалася, чи вистачить у неї сил для цього.
— Я дійсно хотіла б... — мовила Рабоніель. — Почути... ритми... знову...
— Тоді заспівай зі мною, — сказала Навані й заспівала в тоні Гонора.
Сплавлена всміхнулася, потім видала слабке дзижчання в тоні Одіозума. Навані змінила тон, знизивши голос, поки їхній спів востаннє не злився в гармонії.
Навані піднесла кинджал до рани на грудях Рабоніель.
— Покінчи з цим... Навані... — прошепотіла Рабоніель, щойно її пісня припинилася. — Переконайся, що вони дозволили... все закінчити.
— Я зроблю це, — прошепотіла Навані у відповідь.
А потім, наспівуючи щосили, тримаючи руку колись безсмертної, Навані глибоко встромила кинджал. Нерви Рабоніель уже були в основному пошкоджені, тому вона не мала спазмів, як у дочки. Її очі стали скляними, мармурово-білими, а з губ зірвалося останнє зітхання — чорний дим, коли її нутрощі згоріли дотла. Навані продовжувала наспівувати, доки дим не розвіявся.
«Ти зробила добру справу», — озвався Родич.
— Я почуваюся жахливо.
«Це частина нашої доброти».
— Мені шкода, що я відкрила це Світло, — сказала Навані. — Воно дозволить убивати спренів.
«Воно само явилося нам, — сказав Родич. — Наслідки колись переслідували лише людей. Після Ренегатства ці наслідки вплинули й на нас. Ти просто увіковічила цю істину».
Навані притиснулася лобом до чола Рабоніель, як це зробила Сплавлена з дочкою. Потім вона піднялася, оточена спренами виснаження. Бурекляття! Без Вежесвітла, що наповнювало її, до неї повернулася втома. Скільки часу минуло відтоді, як вона востаннє спала?
Занадто багато. Але сьогодні їй потрібно знову стати королевою. Вона сховала кинджал — занадто цінний, щоб просто покинути його. І поклала свій екземпляр «Ритму війни» під пахву.
Вона залишила записку на трупі Рабоніель, просто про всяк випадок: «Не позбавляйтеся тіла цієї героїні, попередньо не порадившись з королевою».
Потім вирушила наводити ладу хаосі вежі, що раптово звільнилася від ворогів.
Тараванджіан прокинувся пізно вдень. Він ледве пам’ятав, як заснув. Він ледве... міг...
Ледве міг думати.
Він знову був дурний. Дурніший, ніж будь-коли раніше.
Це змусило його заплакати. Дурний плач. Він усе плакав і плакав, переповнений почуттями, оточений спренами сорому. Відчуттям невдачі. Злістю на самого себе. Він лежав, доки голод не змусив його встати.
Думки були схожі на крем. Густий. Повільно стікаючий. Спотикаючись, він підійшов до вікна, де йому залишили кошик з їжею. Тремтячи, схопив кошик, плачучи від голоду. Голод здавався таким сильним. Бурекляття, він приваблював так багато спренів, коли був дурним.
Він сидів біля свого штучного вогнища і відчайдушно прагнув, щоб Далінар опинився зараз поруч з ним. Як це було б чудово! Мати друга. Справжнього друга, який би розумів його. Він здригнувся від цієї думки й почав ритися в кошику.
Тараванджіан зупинився, натрапивши на записку. Написана Ренаріном Холіном, скріплена його печаткою. Тараванджіан вимовив уголос кожен гліф. Пройшла ціла вічність, доки він, привабивши спренів зосередження, немов брижі в повітрі, розібрав, що там написано.
Два слова. «Мені шкода». До записки були додані два самоцвіти, які яскраво світилися. Що це?
«Мені шкода». Навіщо це писати? Що ж побачив хлопчина? Він знав, що його передбаченню майбутнього не можна довіряти. Інші спрени розбіглися, і тільки спрени страху крутилися біля нього, поки він читав ці слова. Йому потрібно кудись сховатися! Він зліз зі стільця і відповз у куток.
Тремтів, доки не відчув, що занадто зголоднів. Він підповз до столу й почав гризти корж з кошика. Потім якесь фіолетове азірське овочеве пюре, яке їв руками. Воно здалося таким смачним. Чи їв ще коли-небудь щось таке ж чудове? Він заплакав.
Самоцвіти продовжували світитися. Великі. І в них щось рухалося. Хіба... хіба йому не казали остерігатися подібного?
У небі загуркотів грім, і Тараванджіан підняв голову. Це Вічновій? Ні. Ні, це просто великобуря. Він і не припускав, що вона прийде сьогодні. Від грому затряслися віконниці, і він впустив хліб на підлогу. Знову сховався в кутку з грудками тремтячих спренів страху.
Грім звучав сердито.
«Він знає, — подумав Тараванджіан. — Ворог знає, що я зробив». Ні. Ні, це не та буря.
Йому потрібен спосіб викликати Одіозума. Ці самоцвіти. Ось для чого вони потрібні!
Це повинно статися сьогодні.
Сьогодні він помре. Сьогодні все закінчиться.
Двері в його хатину з гуркотом відчинилися, зірвавшись із завіс. Охоронці на вулиці відсахнулися від фігури, силует якої вимальовувався на тлі темного неба. Буря вже майже почалася.
І разом з нею прийшов Сет.
Тараванджіан з жахом ахнув, бо це була не та смерть, яку він передбачав. Він так довго чекав того чудового дня, коли знову стане надзвичайно розумним. Він ніколи не замислювався про протилежне. Про день, коли він буде сповнений почуттів. День, коли думки не ворушитимуться в його мозку, а спрени роїтимуться навколо, жадібно харчуючись його пристрастями.
Сет стояв спокійно, його ілюзія зникла, лиса голова — свіжовиголена — відбивала світло сфер, що висипалися з кошика.
— Як ти дізнався? — нарешті запитав шинієць. — І як давно ти про це знаєш?