Він завагався, потім вийшов за камені й знову наблизився до неї: — А інші знають, де ми? Ворог знає?
— Я не впевнена. Вас знайшли люди. Одна Сплавлена знала про вас, але зараз вона мертва. Не знаю, кому вона розказала.
— Сплавлена? Хто це?
— Ти багато чого не знаєш, — сказала Венлі. — Наші боги повернулися, і вони жахливі, як і попереджали. Я була значною мірою відповідальна за це, навіть якщо Рлайн каже, що він упевнений, що вони все одно знайшли б дорогу назад.
Т’юд пожвавився, зачувши ім’я Рлайна.
— Нам доведеться щось зробити, щоб захистити себе, — продовжила Венлі. — Щось, щоб усі дали нам спокій. — Коли простягла руку, з трави злетіла маленька спренка у вигляді комети й почала кружляти навколо неї. — Вона новенька в цьому Царстві й трохи розгублена. Але шукає когось, щоб зв’язатися з ним узами й перетворити на Променистого. Такого, як я і мої друзі.
— Минулого разу ти вже приходила до нас зі спреном, який хотів з кимось зв’язатися, — промовив Т’юд у Ритмі осуду. — І що в результаті сталося?
— Тепер буде по-іншому, — сказала Венлі, сяючи Буресвітлом. — Я змінилася. Обіцяю дати тобі стільки часу, скільки знадобиться, щоб перевірити мої слова. Ухвалити рішення без тиску. А зараз, будь ласка, дозволь мені побачитися з мамою.
Нарешті він заспівав у Ритмі вітрів — це був знак для неї йти слідом, і вони попрямували назад до табору. Венлі налаштувалася на Ритм радості.
— Є ще такі спрени, які зроблять слухачів Променистими? — запитав Т’юд.
— Так.
— Скільки їх?
— Сотні.
Ритм радості став голоснішим усередині Венлі, коли вона увійшла до табору, хоча багато з тих, хто бачив її, наспівували в Ритмі тривоги. Але її цікавило лише одне. Стара співунка, що сиділа біля намету, сплетеного з очерету.
Серце Венлі підскочило, і ритми зазвучали чистіше. Яскравіше. Джакслім справді жива. Венлі кинулася вперед і впала перед Джакслім на коліна, відчуваючи себе знову дитиною. У хорошому сенсі.
— Мамо?
Джакслім подивилася на неї. В очах старої слухачки не було впізнавання.
— Без неї, — сказав Т’юд, підходячи до Венлі, — ми втрачаємо пісні. Більше ніхто з тих, хто їх знав, не врятувався...
— Усе гаразд, — Венлі витерла сльози. — Все буде добре.
Тембр усередині Венлі виспівувала славну пісню.
Венлі простягнула руку, і маленький спрен світла повільно злетів у повітря, а потім почав обертатися навколо матері Венлі. Шукачі прагнули знайти тих, хто уособлював би їхній Ідеал — свободу. І слухачі були ідеальним його втіленням.
Однак Променисті узи вимагали волевиявлення, а її мати не могла промовити Ідеали — хоча Шукачі стверджували, що початок процесу створення уз цього не вимагає. Вони також думали, що перетворення на Променисту зцілить її матір, хоча не могли сказати напевно. Душевні рани складні, як вони пояснювали, і зцілення значною мірою залежить від самої особи.
Джакслім усе ще могла цього хотіти, чи не так? Вона ще могла вибирати?
— Послухай, мамо, — благала Венлі в Ритмі миру. — Почуй мене. Будь ласка.
Венлі почала співати Пісню Ранків. Першу пісню, яку вивчила. Материну улюблену. Поки вона співала, слухачі збиралися навколо, опускаючи зброю. Вони почали наспівувати ритми у такт її пісні.
Коли Венлі закінчила, Т’юд став біля неї на коліна. Маленький спрен проскочив у тіло Джакслім, щоб знайти її яхонтосерце, але жодних змін не відбулося. Венлі дістала сферу Буресвітла, але мати не випила її.
— Це було прекрасно, — сказав Т’юд. — Минуло дуже багато часу, відколи я чув пісні.
— Я поверну їх вам, — прошепотіла Венлі, — якщо приймете мене. Я цілком зрозумію, якщо ви цього не зробите, але я привела із собою інших Променистих, моїх друзів. Разом із деякими ворогами, які вирішили втекти й стати слухачами.
Т’юд замугикав у Ритмі скептицизму.
— Знову ж таки, якщо ви не приймете мене, це зрозуміло, — сказала Венлі. — Але хоча б послухайте моїх друзів. Вам знадобляться союзники, щоб вижити в цьому новому світі, світі Приборкувачів Сплесків. Ми не можемо вижити самі, як раніше.
— Ми не самі. Думаю, ти побачиш, що для нас усе змінилося, як і для вас.
Венлі заспівала в Ритмі задумливості. А потім почула шкрябання, наче камінь терся об камінь. Чи... кігті об камінь?
На Венлі впала тінь, і вона здригнулася, побачивши міцну довгу шию, що завершувалася моторошною головою у формі наконечника стріли. Прірводемон. Тут. І ніхто не панікував.
Буря забирай!
— Так ось... — прошепотіла вона. — Ось як ви вибралися з прірви тієї ночі, під час бурі?
Т’юд прогудів у Ритмі впевненості.
Перш ніж вона встигла вимагати відповіді, її перервало щось інше. Голос.
— Венлі? Венлі, це ти?
Венлі опустила голову й побачила, що очі матері зосередилися, побачивши її.
«Твої Слова, Венлі, — сказав далекий вижіночений голос у її голові, — тепер прийнято».
116
Милосердя
Так само я з нетерпінням чекаю того, щоб служити тобі, новий Одіозуме. Той, хто ще так нещодавно був одним із них. Ти розумієш. Ти один з тих, кому я очікував поклонятися.
Приблизно через чотири години після похорону Тефта Каладін пішов шукати Далінара. Чорношип повернувся минулої ночі, але того вечора Каладін був надто виснажений, щоб зробити щось більше, ніж віддати йому честь і піти спати.
Тож він перепросив, покинув святкування у винарні Джора й полетів до вершини вежі. Було так приємно ширяти самостійно. Тут, як повідомив посланець, який приніс йому вістку, Каладін і Сил знайшли Виковувача уз... ну, Виковувача уз Прародителя бур... який приймав звіти від Навані. Іншої Виковувачки уз. До цього потрібно звикнути.
Каладін і Сил мали намір зачекати поза невеликою кімнатою для нарад, доки Далінар не закінчить свою зустріч, але, щойно побачивши їх, він перервав її й швидко підійшов.
— Каладіне. Я хотів поговорити з тобою.
— Ви були зайняті, сер, — Каладін опустив погляд на свою форму. — Мабуть, не треба було її надягати.
Далінар аж почервонів. Яке дивовижне видовище.
— Щодо цього, — сказав він, — мені слід було знати, що я не зможу — і не повинен — намагатися відправити у відставку когось, як ти...
— Сер, — перебив Каладін. Він глянув на Сил, і та кивнула. Потім повернувся до Далінара. — Сер, ви мали рацію. Мені ще багато чого потрібно зцілити, перш ніж я знову зможу командувати.
— Навіть зараз? — спитав Далінар, глянувши на чоло Каладіна, на якому більше не було тавра. — Після того, чого ти досяг? Після присяги Четвертого Ідеалу?
— Ідеали не виправляють нас, сер, — сказав Каладін. — Ви ж це знаєте. Ми повинні самі себе виправити. Можливо, з невеликою допомогою. — Він віддав честь. — Ви були на правильному шляху, так вчинивши зі мною, сер. Мені потрібно на деякий час відволіктися від бою. Можливо, знадобиться стільки часу, що я ніколи не повернуся до повноцінного командування. У мене є робота — допомагати таким людям, як я та Даббід. Я хотів би попросити вашого дозволу продовжити свою справу.
— Добре. Ти виріс, солдате. Небагато людей мають мудрість зрозуміти, коли їм потрібна допомога. Іще менше мають сили піти й отримати її. Молодець! Дуже добре зроблено.
— Дякую, сер.
Далінар завагався — здавалося, його щось непокоїло. Він заклав руки за спину, спостерігаючи за Каладіном. Усі інші святкували. Але не Далінар.
— Що сталося, сер? — запитав Каладін.
— Я ще не оприлюднив цієї новини, але ми з Одіозумом призначили час для нашого поєдинку захисників.
— Чудово. І коли це відбудеться? — За десять днів.
— Десять... днів?