Далінар кивнув.
Сил ахнула, а Каладін відчув сплеск тривоги. Він завжди думав... Він провів цей рік, припускаючи, що...
— Сер, я не можу...
— Знаю, синку, — тихо вимовив Далінар. — Ти все одно не підійшов би на роль захисника. Це мені треба зробити самому.
По шкірі Каладіна пробіг холодок. Десять днів.
— Війна... Це означає... що вона закінчиться?
— Так чи інакше, вона закінчиться, — сказав Далінар. — Умови наберуть чинності через десять днів після поєдинку. Він вирішить долю Алеткару серед... решти питань. Незважаючи на це, військові дії триватимуть до того дня, тому ми повинні залишатися пильними. Я очікую, що ворог намагатиметься захопити те, що зможе, до того, як договір остаточно визначить кордони. Можливо, тут я прорахувався. Попри це, кінець уже видно. Але мені знадобиться чиясь допомога до початку цього поєдинку. Це не просто бій на мечах — я не можу пояснити, що саме там буде. Я теж не впевнений, що сам розумію, але все більше переконуюся, що мені потрібно досконаліше оволодіти своїми силами.
— Не знаю, чи зможу допомогти з цим, сер, — сказав Каладін. — Хоча в нас спільний Сплеск, наші здібності здаються дуже різними.
— Так, але є дехто, хто може мені допомогти. На жаль, він божевільний. А тому, Каладіне, ти зараз не потрібен мені як солдат. Ти потрібен мені як лікар. Ти з тих небагатьох, хто особисто розуміє, що означає, коли власний розум зраджує тебе. Чи хочеш ти вирушити на завдання — відновити його розум та знайти спосіб допомогти йому, щоб він зміг допомогти мені?
— Звичайно, сер. Хто він?
— Вісник Іші. Творець Присяги, Вісник Істини й той, хто колись зв’язав Сплавлених.
Сил тихо свиснула.
— Сер, — сказав Каладін, відчуваючи збентеження. — Десяти днів недостатньо, щоб допомогти людині навіть зі звичайним бойовим шоком. На це знадобляться роки, якщо ми взагалі зможемо знайти дієві методи. Щоб допомогти Віснику... Що ж, сер, їхні проблеми, здається, набагато серйозніші за мої.
— Я знаю, солдате. Але думаю, що недуга Ішара має надприродний характер, і він дав мені підказки, як допомогти йому одужати. Усе, що мені зараз потрібно від тебе, — це згода допомогти. І бажання вирушити до Шиновару в дещо... дивній компанії.
— Сер?
— Поясню пізніше, — сказав Далінар. — Мені потрібен час, щоб обдумати все й вирішити, що я справді хочу зробити.
Каладін кивнув, але глянув на Сил, і та знову свиснула.
— Десять днів? — перепитала вона. — Гадаю, що все відбувається...
Далінар повернувся до кімнати для нарад, потім зупинився й потягнувся рукою до чогось на сусідньому столі. Це флейта?
Дотепникова флейта.
— Забрав її в Цуп, — пояснив Далінар, передаючи флейту Каладіну. — Вона сказала, що Даббід упізнав цю річ — вона твоя.
— Так, — сказав Каладін із благоговінням. — До речі, як там Цуп?
— Мій обід зник. Тож я б сказав, що з нею все добре. Ми знайшли її спрена, коли вежа відновилася, і вони з якоїсь причини вирішили ходити повсюди з яскраво-червоним курчам. — Він зітхнув. — Хай там як, вона сказала, що знайшла флейту в ящику торговця на ринку Розрив.
Того, що продає трофеї з Розколотих рівнин. Там можуть бути й інші речі, які твої люди мусили покинути.
«Що?»
— А вона сказала, що то за торговець? — запитав Каладін.
Прокинувшись, Переслідувач глибоко й розлючено вдихнув.
А потім заволав від люті.
Було добре знову мати легені. Було приємно закричати про своє розчарування. Він кричатиме й кричатиме. Його вбили. Вдруге. Його вбив той самий Вітробігун. Той зухвалий смертний, який вважав, що здобув перемогу завдяки своїй майстерності, а не просто удачі!
Переслідувач знову закричав, радіючи звуку, що супроводжував його лють. Його голос відбився луною — Переслідувач перебував у якомусь темному замкнутому місці. Це змусило його замовкнути. Хіба не повинен він... бути на відкритому повітрі, в бурі?
— Ти закінчив, Переможений? — промовив якийсь голос мовою співунів, але без ритму.
Переслідувач сів, повернувшись, щоб озирнутися.
— Хто сміє називати мене...
Він запнувся, побачивши, хто стоїть з іншого боку кімнати, освітленої лише сферою Пустосвітла, яку недбало тримав у руці: витончена постать дивилась у темне вікно, повернувшись спиною до Переслідувача. Він мав звивисті роги на голові та панцир, який неправильно відбивав світло. Він завжди зривав свої природні панцирні утворення під час кожного переродження, а потім замінював їх металевими вставками. Вони вросли в його тіло за допомогою зцілення Пустосвітлом і його особливих талантів.
Ел. Той, що не мав титулів.
Переслідувач замовк. Він не боявся цього Сплавленого. Він нікого не боявся. Але... Елу він не скаржився.
— Де я? — натомість запитав Переслідувач. — Чому так швидко переродився? Я ледве пробув на Брейзі день, перш ніж відчув потяг.
— Ми не хотіли чекати, — тихо сказав Ел, досі не дивлячись на Переслідувача. Ніяких ритмів. Елу заборонили ритми. — Тож ми зробили все по-старому. Як було до бур.
— Я думав, що Одіозум більше таким не займається.
— Наш новий бог зробив виняток, Переможений.
Переслідувач буркнув, підводячись з підлоги:
— Знаєш, вони передали твій титул іншому. Людині.
— Я чув.
— Як нешанобливо, — сказав Переслідувач у Ритмі глузування. — Титул мав залишитися вільним. Дай мені це Пустосвітло. Мені потрібно відновити сили, щоб повернути свій спадок.
— Повернути?
Переслідувач змусив себе зберігати шанобливий тон, не кричати. Той, що не мав титулів іноді... важко все розумів.
— Я полюватиму на смертного, який убив мене, — сказав Переслідувач. — Я вб’ю його, а потім усіх, кого він коли-небудь любив. Я вбиватиму смертного за смертним, доки моя помста не буде визнана, а моя спокута здійснена. Гадаю, ви всі це знаєте, якщо не змогли дочекатися, доки я відроджуся. Тож віддай мені це кляте Пустосвітло.
Ел обернувся, усміхаючись у тіні:
— Воно для тебе, Лезіане.
— Чудово, — мовив Переслідувач, ступаючи вперед.
— Але ти мене хибно зрозумів, — додав Ел. — Коли ми сказали, що не хочемо чекати на твоє переродження, то зважали не на твою зручність, а на мою. Розумієш, мені дуже цікаво, і ти був єдиним відповідним об’єктом.
— Об’єктом для чого? — спитав Переслідувач, підходячи до вікна й дивлячись на нічний Холінар.
— О, щоб перевірити, чи це справді працює.
Ел підняв сферу Пустосвітла... і Переслідувач побачив, що вона прикріплена до ножа. Світло мало якийсь неправильний вигляд? Повітря навколо самоцвіту викривлялося?
— Мені здається, це може бути боляче, — сказав Ел і схопив Переслідувача за бороду. — Насолодися цією останньою Пристрастю, Переможений.
Ел встромив ножа в тіло Переслідувача, хоча той пручався.
І його душа розірвалася.
Каладін ішов вулицями ринку Розрив, які тепер яскраво світилися, залиті згори прохолодним рівним світлом. Трансформація, якої зазнала вежа, була неймовірною. Повітря стало таким же теплим, як в Азірі, — зона помірного клімату простягалася аж до полів.
Людям стало легше дихати. Уся вежа тепер не тільки належним чином провітрювалася, а й вода надходила через приховані труби в багато кімнат, як у багатих містах, таких як Харбрант. І це був лише початок. У той час як деякі кімнати у вежі колись мали звичайні дерев’яні двері, у багатьох інших були кам’яні, які відчинялися дотиком. Вони не усвідомлювали, скільки кімнат пропустили під час дослідження, оскільки ті були зачинені, коли вежу востаннє запечатали. Це місце справді дивовижне.
Нарешті він знайшов крамницю торговця, про яку розповіла Далінару Цуп. Хоча година була вже пізня, ринок переповнювали люди, які святкували, тому багато магазинів були відчинені, включно з цим. Каладіна направили до ящика з різним мотлохом, і він почав порпатися в ньому, а Сил сиділа на його плечі. Він знайшов бритву Скелі. І кілька пензлів Сиґзіла. І...