Він підняв маленького дерев’яного коника, вирізьбленого до найдрібніших деталей.
Сил ахнула з трепетом.
— Я загубив коника ще до того, як опинився на Розколотих рівнинах, — пригадав Каладін. — Я загубив його ще в Алеткарі. Тіен дав його мені вдень, коли нас забрали в армію, і його забрали разом з іншими моїми речами, коли я став рабом. Як...
Каладін пригорнув коника до грудей. Він був настільки вражений, що пішов геть, а потім мусив повернутися, щоб заплатити за те, що взяв. Після того побіг назад до таверни. Раніше Каладін пообіцяв, що зустрінеться з Даббідом, Норілом та іншими, яких урятував із монастирської лікарні, щоб розслабитися після вчорашніх подій.
Каладін зробить те, що попросив Далінар, і вирушить рятувати Вісника Іші. Однак це завдання на завтра. Сьогодні ж має виконати ще одну обіцянку. Зрештою, він казав Тефту, що приєднається до цих зустрічей і почне піклуватися про себе.
Далінар відчув заряд енергії, вдихнувши запах чистого прохолодного гірського повітря. Він стояв на вершечку вежі, впиваючи його, притискаючись до Навані, і її тепло пригорталося до нього. Сонце сіло, і йому на сьогодні вистачило звітів. Він хотів провести час із дружиною та подивитися на зірки.
— Я мав знати, що ти знайдеш вихід сама, — прошепотів він Навані, коли місяць Номон залив їх світлом. — Я повинен був побачити твій потенціал.
Вона стиснула руки чоловіка.
— Я теж його не бачила. Довго відмовлялася це зробити.
Далінар почув гуркіт у своїй свідомості. Проте не сердитий. А радше... задумливий.
— Прародитель бур не знає, що з цим робити, — сказав Далінар. — Здається, він вважає це дивним. Очевидно, його Виковувач уз і Виковувач Охоронниці ночі іноді мали стосунки, але Виковувач Родича завжди тримався окремо.
— Родич... цікавий, — сказала Навані. — Я познайомлю вас, коли спрен буде готовий. Це може зайняти деякий час.
— За умови, що це станеться протягом десяти днів. Не можу гарантувати, що відбудеться після цього.
— Та угода, яку ви уклали...
— Мені шкода. Я мусив укласти угоду, коли він явився мені. Це не все, що ми хотіли, але...
— Це хороша угода, Далінаре. Навіть натхненна. У нас буде мир, навіть якщо доведеться відмовитися від Алеткару. Я думаю, ми всі усвідомлювали, що це було можливо. Натомість це дає нам шанс. Я просто прагну... Остання умова, на яку ти погодився. Вона мене хвилює.
Він кивнув і прошепотів:
— Так. Я знаю.
Проте це був його обов’язок. Пожертвувати собою, якщо потрібно, заради всіх інших. У цьому... У цьому Тараванджіан мав рацію.
Далінар досі відчував, що смерть Тараванджіана неправильна. І Далінар ніколи не матиме шансу довести, що його шлях правильний. Помер. Без прощання. Згорів у ще одній дурній змові з метою маніпулювати Сетом.
— Принаймні ми можемо зупинити кровопролиття, — мовила Навані. — Накажи нашим військам тримати позиції та чекати поєдинку.
— Добре.
Хіба що... Може, Далінарові варто було наполягати, щоб поєдинок відбувся швидше? Він не почувався готовим. Але чи міг узагалі підготуватися?
«Щось не так, — подумав він. — Щось змінилося. Нам потрібно підготуватися до наступних десяти днів». Від цієї правди в нього закрутило в животі.
— Я відчуваю твою напругу, — зауважила Навані.
— Я намагаюся передбачити наслідки того, що зробив, — сказав Далінар.
— Найправдивіша інформація, яку ми маємо, вказує на те, що цей поєдинок — наша найбільш розумна надія на успіх. І я сумніваюся, що будь-хто, кого виставить ворог, зможе подолати Буреблагословенного.
— Я... не збираюся виставляти Каладіна, яхонтосерденько моє.
— Чому? Він же наш найкращий воїн.
— Ні, — відповів Далінар. — Він наш найкращий солдат. Але навіть якби він був у найкращій бойовій формі, не думаю, що став би нашим найкращим воїном. Або найкращим убивцею. Дотепник каже, що ворог не може порушити нашої угоди і навряд чи спробує її неправильно витлумачити — принаймні навмисно. Насправді Дотепник, здається, думає, що перемога вже за нами, але він отримав те, що хотів. Одіозум залишиться в пастці в будь-якому випадку. Проте я хвилююся. Я щось не врахував — це точно. Принаймні вважаю, що залишив Одіозуму занадто багато можливостей продовжувати битися в найближчі десять днів.
— Ми знайдемо відповіді, Далінаре. Наразі в нас є мета. Якщо ти зможеш виграти цей поєдинок, буде достатньо. Ми знайдемо спосіб жити в цьому новому світі, коли співуни оселяться на своїх землях, а люди — на своїх.
Навані знову стиснула його руку, і він глибоко вдихнув, прагнучи насолодитися цим моментом. Буревії, як же добре обіймати її. Під ними в нічній темряві яскраво сяяли вогні вежі, а внизу, в коридорах, було так тепло. Далінарові довелося піднятися аж сюди, щоб вдихнути аромат гірського повітря.
— Я мав знати, — повторив Далінар. — Про тебе.
— Не думаю. Просто надзвичайна удача, що я все це зрозуміла.
— Це не удача. Переконання. Здібності. Я боявся за тебе, але мав би згадати часи, коли сам боявся тебе, і розуміти, у якій небезпеці опинилися Сплавлені, намагаючись забрати в тебе твої фабріали. Ти неймовірна. І завжди була неймовірною.
Вона протяжно задоволено зітхнула.
— Що? — запитав він.
— Приємно чути, як хтось так говорить.
Він обійняв її на довгу хвилину спокою. Але зрештою обоє мусили повернутися до королівських обов’язків. Люди прийшли шукати Навані, щоб уладнати щось у вежі, і жінка мала піти.
Далінар затримався на вершині Урітіру. Всівся, звісивши ноги через край, — саме в тому місці, звідки Каладін нібито стрибнув у темряву бурі.
«Ти вчинив розумно, давши Вітробігуну більше часу під час падіння, — сказав Прародитель бур, наближаючись до Далінара. — Ти вчинив мудро, показавши... милосердя».
— Це важлива концепція для вивчення, — відповів йому Далінар. — Що більше ти вивчатимеш її, то людянішим ставатимеш.
«Я не хочу ставати людяним. Але, можливо, зможу навчитися. Можливо, зможу змінитися».
— Це все, що потрібно, — сказав Далінар. — Готовність.
«Однак ти помиляєшся. Я розумію, що таке милосердя. Я вчиняв милосердно при нагоді».
— Справді? — запитав Далінар із цікавістю. — Коли?
117
Останній подарунок
ЧОТИРНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ ТОМУ
Ешонай із шаленим грюком вдарилася об дно прірви. Нагорі тривала битва за Нарак, а решта слухачів викликали Вічновій.
Вона повинна їх вести! Вона була першою серед них! Вона скочила на ноги й вигукнула в дюжині жахливих ритмів поспіль, і її голос відлунював у прірві. Це не принесло користі. Вона зазнала поразки від Сколкозбройної людини й перекидом полетіла в провалля.
Потрібно вибратися звідси й знову битися. Вона пошкандибала вперед. Хоча вода сягала по пояс, течія не була швидкою. Це лише постійний, рівномірний потік під час Ридання — і в Сколкозбруї вона могла йти проти течії. Її наголінники залило холодною водою.
Куди йти? Відсутність світла збентежила Ешонай, але, трохи подумавши, вона зрозуміла, що поводиться по-дурному. Їй не слід іти в жодному напрямку. Їй потрібно піднятися. Падіння, мабуть, приголомшило її більше, ніж вона думала.
Ешонай вибрала шорстку ділянку стіни й почала дертися вгору. Їй вдалося дістатися до середини, використовуючи приголомшливу силу хвату Сколкозбруї, і Ритм пихи стукав у її вухах. Але далі стіна прірви стала опуклою, ускладнюючи подальший шлях. У темряві вона не могла знайти належної опори, а спалахи блискавок угорі були надто короткими, щоб допомогти.
Блискавка. Чи блискавки не надто часті, надто яскраві, щоб виходити з інших буремноподобних? Її власні сили, звичайно ж, не працювали у воді. Вона ледве відчувала в собі енергію, і та витікала одразу ж після того, як починала прибувати.