Вона повернула рубін — з нетерпінням чекала, що ж хотів повідомити незнайомець.
«Ти повинна припинити те, що робиш, — написав стиль дрібним, майже нерозбірливим алетійським жіночим письмом. — Негайно».
Співрозмовник чекав відповіді.
Яке дивне повідомлення. Навані перевернула рубін і написала свою відповідь, яка копіювалася для того, хто мав іншу половинку рубіна. «Я не розумію, що ви маєте на увазі, — написала вона. — Хто ви? Не вірю, що роблю щось, що слід припинити. Можливо, ви не знаєте, кому пишете. Чи цей телестиль помістили не туди?»
Навані поставила телестиль у положення для відповіді, потім повернула рубін. Коли прибрала руку, стиль залишився в тому ж положенні на папері, вертикально. Потім почав рухатися самостійно, керований невидимою людиною на іншому кінці.
«Я знаю, хто ти. Ти чудовисько, Навані Холін. Ти заподіяла більше болю, ніж будь-яка жива людина».
Вона схилила голову набік. Що це таке, заради Рошару?
«Я більше не можу на це дивитися, — телестиль продовжив. — Мені слід тебе зупинити».
Це божевільна жінка писала іншим телестилем? Рубін почав блимати, вказуючи, що співрозмовник чекає відповіді.
«Тоді, — написала Навані, — чому ви не пояснюєте, що я маю припинити, на вашу думку? Крім того, ви не назвали свого імені». Відповідь прийшла швидко, написана ніби шаленою рукою. «Ти захоплюєш спренів. Ув’язнюєш їх. Сотні з них. Ти повинна зупинитися. Зупинися, або будуть наслідки».
Спрени? Фабріали? Ця жінка не могла навсправжки турбуватися через таку просту річ, чи не так? Що буде далі? Скарги через чалів, які тягають вози?
«Я розмовляла з розумними спренами, — написала Навані, — такими як ті, що зв’язані з Променистими. Вони погоджуються з тим, що спрени, яких ми використовуємо для наших фабріалів, не є людьми, а так само нерозумні, як тварини. Їм може не подобатися ідея того, що ми робимо, але вони не вважають це жахливим. Навіть спрени честі з цим погоджуються».
«Спренам честі не можна довіряти, — написав телестиль. — Більше не можна. Ти повинна припинити створювати цей новий вид фабріала. Я змушу тебе зупинитися. Це попередження».
Телестиль зупинився, і, попри всі спроби, Навані не змогла отримати жодних подальших відповідей від таємничої жінки чи подвижника, який писав їй.
Вітробігунів з Урітіру викликали на один з бойових фронтів для повітряної підтримки, і Каладін усе ще був зайнятий своєю невеликою справою в Алеткарі. Тож зрештою Шаллан та її команді довелося їхати до Нарака складним шляхом. На щастя, «складний шлях» зараз був не надто поганий. З постійними мостами й прямою дорогою, підтримуваною солдатами, подорож, яка колись займала дні, була скорочена до декількох годин.
На першому головному укріпленому плато, де Далінар тримав постійні війська для спостереження за військовими таборами, Шаллан Адолін змогли передати полонених разом з інструкціями, щоб їх повезли до Нарака для допиту. Адолін і Шаллан замовили карету, а решта військ мала повертатися повільніше.
Шаллан гаяла час, дивлячись у вікно карети, слухаючи тупотіння коней і спостерігаючи за розколотим краєвидом плато і прірв. Колись через цю місцевість було так важко пройти. Тепер вона їхала в розкішній кареті, проте вважала, що це все одно незручно порівняно з польотом з Вітробігуном. А що, як Навані колись зробить свої летючі пристрої більш ефективними? Чи стане тоді політ із Вітробігуном незручним?
Адолін присунувся ближче, і вона відчула його тепло. Заплющила очі й немов злилася з чоловіком, вдихала його, наче відчула, як його душа торкається її душі.— Слухай, — сказав він, — усе не так і погано. Справді. Батько знав, що цей план може привести до сутички. Якби Йалай воліла спокійно правити військовими таборами, ми б дали їй спокій. Але не можна ігнорувати того, хто сидів на нашому задньому дворі та збирав армію, щоб нас скинути.
Шаллан кивнула.
— Ти турбуєшся про інше, чи не так? — запитав Адолін.
— Ні. Не зовсім.
Вона обернулася і притислася обличчям до його грудей. Адолін зняв куртку, а сорочка під нею нагадувала Шаллан, як він повертався до їхніх покоїв після тренування. Він завжди одразу ж хотів піти митися, а вона... ну, вона рідко йому це дозволяла. Принаймні доки не отримає від нього бажаного.
Пара деякий час їхала мовчки, а Шаллан пригорталася до нього.
— Ти ніколи не наполягаєш, — зрештою сказала вона. — Хоча знаєш, що я маю від тебе секрети.
— Ти все одно колись їх розкажеш.
Вона міцно схопила його сорочку пальцями:
— І все одно тебе це непокоїть, правда?
Спочатку Адолін не відповідав, що відрізнялося від його звичайних веселих запевнень.
— Угу, — зрештою сказав він. — А хіба не повинно? Я довіряю тобі, Шаллан. Але іноді... Цікаво, чи можна довіряти всім трьом із вас. Особливо Вейл.
— Вона намагається захистити мене по-своєму.
— А що, як вона зробить те, чого ні ти, ні я не хочемо? Ну от вступить... з кимось у тілесний зв’язок.
— Про це не хвилюйся, — відказала Шаллан. — Обіцяю, і вона теж пообіцяє, якщо попросиш. У мене з нею порозуміння. Я не хвилююся за нас із тобою, Адоліне.
— Тоді через що ти хвилюєшся?
Вона притислася до нього і не могла стримати уяви. Що б він зробив, якби знав її справжню? Якби знав про все, що вона насправді робила.
І мова не тільки про нього. Що, як Фрактал дізнається? Далінар? Її агенти?
Вони б покинули її, і її життя стало б пусткою. Вона залишилася б одна, як і заслуговувала. Через правду, яку приховувала, все її життя стало брехнею. Шаллан, яку вони всі добре знали, була найфальшивішою маскою з усіх. «Ні, — сказала Промениста. — Ти можеш подивитися цьому в очі. Ти можеш боротися з цим. Ти уявляєш тільки найгірший можливий результат».
«Але це можливо, чи не так? — запитала Шаллан. — Цілком можливо, що вони кинуть мене, якщо дізнаються».
Промениста не відповіла. І глибоко всередині Шаллан щось заворушилося. Щось безформне. Вона сказала собі, що ніколи не буде створювати нову особистість, і таки не буде. Безформне не стане реальним.
Але можливість цього лякала Вейл. А все, що лякало Вейл, жахало Шаллан.
— Я колись поясню, — тихо сказала Шаллан Адолінові. — Обіцяю. Коли буду готова.
Він стиснув її руку у відповідь. Вона не заслуговувала його — його добра, його любові. Це була пастка, в якій дівчина опинилася. Що більше він їй довіряв, то гірше вона почувалася. І не знала, як вирватися. Вона не могла вирватися.
«Будь ласка, врятуй мене», — прошепотіла вона.
Вейл з’явилася неохоче. Вона сіла прямо, більше не притискаючись до Адоліна, і він ніби зрозумів це, сам змінивши положення. Він мав неймовірну здатність визначати, яка з її особистостей контролює ситуацію.
— Ми намагаємося допомогти, — сказала йому Вейл. — І вважаємо, що цей рік був загалом хорошим для Шаллан. Але зараз, напевно, краще обговорімо іншу тему.
— Звичайно, — відповів Адолін. — Чи можна поговорити про те, що Йалай більше боялася полону, ніж смерті?
— Вона... не вчиняла самогубства, Адоліне, — відповіла Вейл. — Ми впевнені, що вона померла від отруйного уколу.
Він сів прямо:
— Отже, ти вважаєш, що хтось із наших зробив це? Хтось із моїх солдатів чи твоїх агентів? — він замовк. Або... це ти зробила, Вейл? — Я цього не робила, — відповіла Вейл. Але чи було б так погано, якби зробила? Ми обоє знаємо, що вона мала померти.
— Вона була беззахисною жінкою!
— І це так відрізняється від того, що ти зробив із Садеасом?
— Він був солдатом. Тому й відрізняється, Адолін глянув у вікно. — Може, батько думає, що я зробив щось жахливе. Але... Я зробив правильно, Вейл. Я не дозволю нікому прикриватися світською етикою, при цьому погрожуючи моїй родині. Не дозволю використовувати мою честь проти мене. І... О каменепади! Я кажу такі речі, і...— І це не так уже й відрізняється від убивства Йалай, — сказала Вейл. — Хай там як, я не вбивала її.