Він повернувся до Далінара:
— А що як мене там не буде? — спитав він благально, з останнім аргументом. — А що як щось трапиться, коли вони битимуться? Що робити, якщо хтось із них помре через те, що я не зміг їх захистити?
— Каладіне, а що як щось трапиться через те, що ти був з ними? — тихо спитав Далінар. — Що як хтось із них помре, бо очікуватиме на твою допомогу, а ти знову застигнеш на місці?
Каладін різко вдихнув. Він відвернувся вбік і міцно замружився, відчуваючи, як із очей течуть сльози. А що як...
Бурекляття! Далінар мав рацію.
Він мав рацію.
— Я.... — прошепотів він.
Що це були за Слова?
«Ти не зміг вимовити ці Слова, — подумав він. — А повинен був. Рік тому, коли Далінар міг померти. Потрібно було вимовити ці Слова. Натомість ти зламався».
Каладін ніколи б їх не вимовив, чи не так? Бо він застряг на рівні Третього Ідеалу. Інші спрени казали... казали, що багато Променистих ніколи не вимовляли подальших присяг.
Каладін глибоко вдихнув і змусив себе розплющити очі. — Що... що мені тепер робити?
— Тебе не понизять у званні, — твердо сказав Далінар. — Я хочу, щоб ти тренував, навчав і допомагав нам вести цю війну. Не соромся, синку! Ти добре бився. Ти пережив те, чого не пережила б жодна людина. Такого роду досвід залишає шрами, як і будь-яка рана. Це нормально — визнати їх.
Каладін провів пальцями по лобі та шрамах, які все ще були на ньому. Невиліковні, усупереч усім його здібностям, навіть через роки після того, як його затаврували.
Далінар прокашлявся, почуваючись незручно. Можливо, сказавши про рану Каладіна, він вважав згадку про шрами проявом поганого виховання. Це було не так. Метафора виявилась особливо влучною.
— Чи можу... Чи можу я виконати свої присяги, не вступаючи в бій? — спитав Каладін. — Мені ж потрібно захищати інших!
— Існує багато способів захисту, — відказав Далінар. — У старі часи не всі Променисті вирушали в бій. Я сам знайшов багато шляхів послужити нашій справі на цій війні, не розмахуючи Сколкозбройцем на передовій.
Каладін подивився на Сил. І вона ствердно кивнула. Так, таким способом він міг дотриматися своїх присяг.
— Ти станеш не першим прославленим солдатом, який перейшов на посаду допоміжної служби після того, як побачив, що загинуло надто багато його друзів, — сказав Далінар. — З Божою допомогою ми переконаємо спренів честі співпрацювати з нами, і тоді нам потрібно буде навчати загони нових Вітробігунів. У будь-якому разі ти принесеш велику користь, спостерігаючи за тренуванням Променистих.
— Я просто не буду там, де зможу заподіяти шкоду, — прошепотів Каладін. — Бо я зламаний.
Далінар знову взяв його за плече, потім підняв іншу руку, витягнувши палець, немов змушуючи Каладіна зосередитися на ньому.
— Це те, що війна робить з усіма нами, — сказав Далінар. — Вона пережовує нас, ламає і випльовує покаліченими. Немає сорому в тому, щоб відступити на крок і відновитися. Тут не більше сорому, ніж давати собі час залікувати колоту рану.
— То я повернуся до бою? — спитав Каладін. — Візьму відгул, а потім повернуся?
— Якщо ми будемо вважати, що це правильно для тебе. Так, це можливо.
«Можливо, — подумав Каладін. — Але малоймовірно».
Далінар, імовірно, бачив більше людей, які знемогли відбоїв, ніж Каладін. Але за всі роки битв Каладін ніколи не чув, щоб хтось одужував. Здавалося, це не те, з чим так легко можна впоратися. Якби тільки він був сильнішим. Чому не вимовив цих Слів?
— Ми знайдемо спосіб зробити цей перехід плавним і природним, — пообіцяв йому Далінар. — Можемо повідомити це іншим будь-яким способом, яким ти побажаєш. Однак ми також не збираємося зволікати. Це не прохання, Каладіне. Це наказ. Віднині ти тримаєшся якомога далі відбите.
— Так, сер.
Далінар стиснув його плече.
— Я ціную тебе не за те, скільки ворогів можеш убити. А за те, що ти достатньо розумний, щоб зрозуміти й вимовити ці слова, — він кивнув, відпускаючи плече Каладіна. — Це не дисциплінарне стягнення, Каладіне. Завтра ти отримаєш нові накази. Можеш бути впевнений, що я знову дам тобі роботу. Ми пояснимо всім іншим, що це підвищення.
Каладін видавив із себе усмішку, і це, здавалося, заспокоїло Далінара. Не слід себе компрометувати. Він повинен бути сильним на вигляд.
«Не дай йому дізнатися».
— Сер, — сказав Каладін. — Я не впевнений, що зможу зайняти ту посаду, на якій навчають інших Променистих. Бути з Вітробігунами, посилати їх помирати без мене... ну, сер, це розірве мене на шматки. Не впевнений, що зможу дивитися, як вони летять, і не приєднатися до них.
— Я про це не подумав, — Далінар насупився. — Якщо ти вважаєш за краще попросити про іншу посаду, я дозволю. Можливо, в галузі логістики або планування битв? Або, можливо, я призначу тебе послом у Тайлені чи Азірі. Там тебе високо цінуватимуть за твою репутацію. У будь-якому разі я не терпітиму, щоб хтось, як ти, сидів десь і обростав крємом. Ти надто цінний.
«Звичайно. Звісно, так. Забери в мене єдине, що має значення, а потім скажи, що я цінний. Ми обидва знаємо: я — ніщо».
Каладін боровся з цими думками й видавив із себе ще одну усмішку:
— Я подумаю про це, сер. Хоча, можливо, мені знадобиться час, щоб вирішити, чого хочу.
— Дуже добре, — сказав Далінар. — Маєш десять днів. Я хочу, щоб ти повідомив мені про своє рішення до кінця строку.
Каладін кивнув. Він зобразив ще одну усмішку, яка мала переконати Далінара не хвилюватися. Той пішов до інших Вітробігунів.
Каладін відвів погляд, відчуваючи, як скрутило живіт. Його друзі сміялися й жартували одне з одним у піднесеному настрої. Наскільки їм було відомо, Вітробігуни сьогодні не втратили жодного бійця.
Вони не знали правди — про єдину серйозну втрату. Його звали Каладін Буреблагословенний.
11
Пристрасть та хоробрість
Залізна клітка створить фабріал-атрактор, здатний притягувати до себе певні речовини. Наприклад, правильно виготовлений димовий фабріал може збирати дим від вогню та утримувати його близько до себе.
Нові відкриття змушують нас повірити, що можна створити фабріал-відштовхувач. Але поки не відомо, який метал потрібно використовувати для досягнення цього результату.
— Швидше, вгору по сходах! — Венлі вигукнула ці слова в Ритмі наказу.— Леді повертається!
Слуги видерлися сходами вежі. Їм не потрібна була Венлі, щоб це наказувати, але від неї очікували наказів, і вона дуже добре виконувала цю роль. Не шмагала їх, як могли деякі. На щастя, більшості шанай-ім не подобалися тілесні покарання, але вона витягла Вода з шеренги, поправила його сорочку і пояс. Він щось промуркотів у Ритмі вдячності, коли вона підштовхнула його слідом за іншими.
Стоячи останньою в черзі, Венлі схопила свій ціпок і поспішила вгору по сходах. Решта, що стояли перед нею, носили робочу або спритну подобу, тож вона височіла над ними всіма у подобі посланниці.
Існувало багато різних рівнів, якими особа могла володіти в культурі співунів. Більшість — їх називали просто співунами або звичайними співунами — мали звичайні подоби, такі як робоча або воєнна. Потім з’явилися подоби, які були атрибутами влади, як, наприклад, подоба посланниці у Венлі. Цей рівень мав вищий авторитет і владу, і для цього потрібно було прийняти спрена спустошення у своє яхонтосерце. Це впливало на свідомість, змінювало сприйняття світу. Таких співунів називали Владними.
А ще вище за ієрархією стояли Сплавлені. Душі давно загиблих захоплювали нові тіла, при цьому повністю поглинаючи душу носія. А хто над ними? Таємничі істоти, такі як громоскельці та Розстворені. Їхні душі більше схожі на спренів, ніж на людей. Венлі все ще мало знала про них.