Коли Адолін пішов привітати людей, Каладін пройшовся приміщенням по периметру, відзначивши, що відвідувачів більше ніж зазвичай. А чи, бува, не Скеля сидить там зі своєю сім’єю, п’ючи кухлями рогоїдську пивотвань?
«Він сказав, що має зустріч сьогодні ввечері», — згадав Каладін. І дійсно, тривало якесь святкування. Були присутні ще кілька Вітробігунів та Променистих, яких він знав, хоча й небагато. Здебільшого сиділи прості люди, але серед них було багато солдатів.
Сил злетіла й почала тинятися приміщенням, оглядаючи кожен стіл. Хоча він колись вважав її захоплення дитячим, проте змінив свою думку. Вона була просто допитлива, прагнула вчитися. Якщо це по-дитячому, то всім би не завадила така риса.
Вона зачаровувалася людськими істотами. У таких приміщеннях Каладін часто бачив, як та стоїть на столі, за яким сидить велика компанія, — невидима для інших — і, схиливши голову, намагається наслідувати манери або вирази обличчя певної людини.
У кабінці Адоліна сиділа молода жінка з довгим темним волоссям, одягнена в штани та застебнуту на всі гудзики сорочку. Її довгий білий плащ висів поруч на гачку. На голові в жінки був капелюх з широкими крисами, піднятими спереду.
— Вейл, — сказав Каладін, прослизнувши до кабінки, — ти будеш із нами всю ніч чи з’явиться Шаллан?
— Напевно, тільки я, — Вейл перекинула кухоль, щоб допити останні краплі напою. — У Шаллан був напружений день, і ми живемо за часом Розколотих рівнин, а не Урітіру. Вона хоче відпочити.
«Мабуть, це так чудово — мати можливість відступати та ставати кимось іншим, коли втомишся», — подумав Каладін.
Іноді було складно ставитися до особистостей Шаллан як до трьох різних людей, але саме так вона, здавалося, і воліла. На щастя, вона зазвичай змінювала колір волосся, щоб натякати про це іншим: Вейл мала чорне волосся, а Промениста останнім часом ставала білявкою.
Підійшла молода барменка і наповнила кухоль Вейл чимось темно-червоним.
— А ви що будете? — запитала вона в Каладіна.
— Помаранчеве, — тихо сказав він. — Охолоджене, якщо у вас є.— Помаранчеве? — здивувалася дівчина. — Такий чоловік, як ви, впорається і з чимось міцнішим. Це ж вечірка! У нас є добре жовте, настояне на пеці — це такий фрукт з Азіру. Я...
— Гей! — гукнула Вейл, зі стукотом закинувши на стіл ноги в чоботях. — Чоловік попросив помаранчеве!
— Я просто подумала...
— Принеси йому те, що він просив. Це все, про що тобі слід думати.
Дівчина заметушилася та пішла. Каладін кивнув Вейл на знак подяки, хоча не любив, коли інші так ревно заступалися за нього. Він міг сам за себе постояти. Поки Далінар слідуватиме найсуворішому тлумаченню Військового Кодексу, Каладін вчинятиме так само. За винятком... ну, його друзі знали. Коли Каладін був у поганому настрої, алкоголь — який, здавалося, допоможе забути біль — завжди лише згущував темряву. Він міг використовувати Буресвітло, щоб спалити наслідки, але щойно випивав кухоль чи два, то часто... не хотів цього. Або відчував, що не заслуговує на це. Яка різниця?
— Отже, — промовила Вейл, — я чула, твоя місія пройшла добре? Ціле місто вкрали просто з-під їхніх буреклятих носів? Сам Норка врятувався? Голови полетять у Холінарі, коли Одіозум дізнається про це.
— Сумніваюся, що він сильно турбується про одне місто, — сказав Каладін. — І вони не знають, що Норка з нами.
— Хай там як... — Вейл підняла свій кухоль.
— А ти? — запитав Каладін.
Вона прибрала ноги зі стола й нахилилася вперед:
— Ти б це бачив. Йалай була майже як висохлий скелет. Ми здолали її ще до прибуття. Але, звичайно, приємно було поквитатися з нею.
— Не сумніваюся.
— Шкода, що хтось її вбив, — сказала Вейл. — Я б із задоволенням поспостерігала, як вона звивається перед Далінаром.
— Її вбили? — здивувався Каладін. — Що?
— Так, її прикінчили. Хтось із наших людей, на жаль. Мабуть, його підкупив той, хто хотів її смерті. До речі, це секрет. Ми говоримо всім, що вона наклала на себе руки.
Каладін озирнувся.
— Тут ніхто не почує, — заспокоїла Вейл. — Наша кабінка звукоізольована.
— Усе одно. Не обговорюй військові таємниці публічно.
Вейл закотила очі, а потім похитала головою, і її волосся поступово посвітлішало, постава випрямилася.— Отримаєш повний звіт від Далінара пізніше, Каладіне. Є дещо дивне щодо цієї події, і воно мене турбує.
— Я... — сказав Каладін. — Подивимося. Ти згодна з Вейл, що Шаллан у порядку? Їй просто потрібен відпочинок?
— З нею все добре, — сказала Промениста. — Ми знайшли баланс. Ось уже рік без появи будь-яких нових особистостей. Крім...
Каладін підняв брову.
— Є деякі, напівсформовані, — Промениста відвернулася. — Вони чекають, щоб побачити, чи дійсно Трійця може працювати. Або ж розсиплеться, випускаючи їх назовні. Вони несправжні. Не такі справжні, як я. І все ж. Все ж... — вона зустрілася поглядом з Каладіном. — Шаллан не сподобається, що я так багато розкриваю. Але, як її друг, ти повинен знати.
— Не впевнений, що зможу допомогти. Останнім часом я ледве здатен упоратися з власними проблемами.
— Допомагає сама твоя присутність тут, — сказала Промениста.
Справді? Коли Каладін був у подібному настрої, він відчував, що приносить оточенню лише темряву. Чому вони хочуть бути з ним? Він сам не хотів би бути із собою. Але припускав, що Промениста мусила це сказати, і тим самим відрізнялася від інших.
Вона всміхнулася, коли Адолін повернувся, потім потрусила головою, і волосся почорніло. Дівчина відкинулася назад, розслабилася. Як їй приємно, мабуть, перетворюватися на Вейл із її невимушеними манерами.
Поки Адолін всідався, барменка повернулася з напоєм для Каладіна. — Якщо ви вирішите спробувати те жовте... — сказала вона Каладіну. — Дякую, Мел, — швидко перервав Адолін. — Але йому сьогодні не слід нічого пити.
Барменка сяйливо всміхнулася йому — одружений чоловік чи ні, вона завжди так робила — і пішла пливучою ходою, здається, підбадьорена тим, що з нею розмовляв сам великий князь. Хоча він насправді зробив їй зауваження.
— Як там наречений? — спитала Вейл, витягнувши кинджал і балансуючи ним на кінчику пальця.
— Сп’янів, — відповів Адолін.
— Наречений? — перепитав Каладін.
— Весільна вечірка? — Адолін махнув у бік компанії, яка щось святкувала. — Для Джора?
— Кого? — запитав Каладін.
— Каладіне, — сказав Адолін, — ми ходимо до цього закладу вже вісім місяців.— Не турбуйся, Адоліне, — сказала Вейл. — Каладін не помічає людей, доки вони не спрямують на нього зброю.
— Помічає, — відказав Адолін. — Йому не байдуже. Але Каладін — солдат, і тому він думає, як солдат. Правильно, мостонавідничку?
— Гадки не маю, про що ти, — буркнув Каладін, попиваючи вино. — Ти навчився турбуватися про свій загін, — сказав Адолін, — і відкидати непотрібну інформацію. Закладаюся, що Каладін може згадати вік, колір очей і улюблену їжу всіх, хто служить під його командуванням. Але він не збирається піклуватися про запам’ятовування імен співробітників бару. Так само як і мій батько.
— Ну, — мовила Вейл, — це справді весело і таке інше, але чи не час нам перейти до важливішої теми?
— Якої? — запитав Адолін.
— Наприклад, з ким ми зведемо Каладіна наступного разу.
Каладін ледь не захлинувся вином:
— Не треба його ні з ким зводити!
— А Сил думає інакше, — відповіла Вейл.
— А ще раніше Сил думала, що людські діти з’являються через ніс, коли люди сильно чхають, — відказав Каладін. — Вона не розбирається в цьому.
— М-м-м, — тихо прогудів їхній стіл. — А як вони з’являються? Мене завжди цікавило.
Каладін здригнувся і лише тепер зрозумів, що Фрактал виступив на частині дерев’яної стільниці. Він не був невидимим, як Сил, але якимось чином проникав у матеріал предметів довкола. Зосередившись на ньому зараз, можна помітити ділянку стільниці, яка, здавалося, була вкрита круговим орнаментом — але той якимось чином рухався і перетікав, як брижі в цистерні з водою.