— Я поясню про дітей пізніше, Фрактале, — сказала Вейл. — Це складніше, ніж ти міг уявляти. Почекай... ні. Попроси Шаллан пояснити. Їй це сподобається.
— М-м-м, — відповів стіл. — Вона змінює кольори. Як захід сонця. Чи заражена рана. М-м-м.
Адолін розслабився, поклавши руку на спинку барного сидіння, проте не обійняв нею Вейл. Вони мали дивні стосунки, коли Шаллан оберталася на Променисту чи Вейл. Принаймні в них, здавалося, майже закінчився період, коли вони постійно поводилися, як закохані дурники.
— А дами мають рацію, — сказав Адолін. — Ти став ще похмурішим, відколи Лин порвала з тобою.
— Не в тому річ.
— І все ж короткий романчик не нашкодить, так? — сказала Вейл. Вона кивнула підборіддям до однієї з офіціанток, що проходила повз, високої молодої жінки з незвично світлим волоссям. — А як щодо Гем? Вона висока.
— Чудово! Висока! Оскільки ми обоє майже однакові, якщо міряти в дюймах, то обов’язково порозуміємося. Лишень подумати, скільки тем можуть обговорити двоє високих людей. Наприклад... Гм...
— О, не будь таким кислим, — Вейл ляснула його по плечу. — Ти навіть на неї не подивився. Вона гарненька. Глянь на ці ноги. Підтримай мене, Адоліне.
— Вона приваблива, — погодився той. — Але та блузка жахливо сидить на ній. Треба сказати Марні, що уніформа тут жахлива. Вони повинні мати принаймні два різні відтінки, щоб відповідали різним тонам шкіри.
— А як щодо сестри Ка? — запитала Вейл Каладіна. — Ти її вже зустрічав, так? Вона розумна. Тобі подобаються розумні дівчата.
— Невже комусь вони не подобаються? — здивувався Каладін.
— Мені, — Вейл підняла руку. — Мені тупих, будь ласка. На них так легко справити враження.
— Розумні дівчата... — Адолін потер підборіддя. — Погано, що Рістіна дісталася Шрамму. Вони б стали хорошою парою.
— Адоліне, Рістіна зростом приблизно фути три, — відказала Вейл.
— Ну і? Ти ж чула, що сказав Каладін. Йому байдуже на зріст.
— Угу, але багатьом жінкам не байдуже. Треба знайти когось, хто підійде йому. Погано, що він утратив свій шанс із Лин.
— Я не... — запротестував Каладін.
— А як щодо тієї? — Адолін вказав на когось, хто саме зайшов до таверни.
Двійко світлооких жінок, одягнених у хави. Мабуть, невисокого рангу, якщо відвідують винарню, яку полюбляють темноокі. З іншого боку, тут був Адолін. І речі на зразок нану та рангу... стали на диво менш визначальними протягом останнього року, під час правління Ясни.
Одна з новоприбулих була молодшою, з розкішною фігурою, підкресленою обтислою хавою. Мала темну шкіру та червоні губи, явно підфарбовані.
— Це Дахна, — промовив Адолін. — Дочка одного з батькових генералів, Келе. Вона любить говорити про стратегії — була писаркою на його воєнних нарадах іще з чотирнадцяти років. Можу вас познайомити.— Будь ласка, не треба, — відказав Каладін.
— Дахна... — промовила Вейл. — Ти ж до неї залицявся, правда? — Ну, було таке. А звідки ти знаєш?
— Адоліне, любий, замахнися на гердазійця в багатолюдній кімнаті — і вдариш шістьох жінок, до яких ти колись залицявся, — вона примружила очі, розглядаючи новоприбулу. — Вони ж несправжні, так? У неї там щось підкладено?
Адолін похитав головою.
— Серйозно? — здивувалася Вейл. — О Прародителю бур! Щоб собі такі відростити, мені б довелося з’їсти шістьох чалів. І які вони на дотик?
— Це лише твої припущення, — відказав Адолін.
Вона сердито зиркнула на нього, потім штрикнула в плече:
— Ну, кажи.
Він підняв очі на стелю і демонстративно відпив напій, хоча всміхнувся, коли вона знову його штрикнула.
— Шляхетні чоловіки такі теми не обговорюють, — безтурботно відказав він.
— Я не шляхетна і не чоловік. Я твоя дружина!
— Ти мені не дружина.
— У нас із твоєю дружиною одне тіло. Цього достатньо.
— У вас двох дуже дивні стосунки, — зауважив Каладін.
Адолін повільно кивнув йому, ніби сказавши: «Ти навіть не уявляєш». Вейл допила решту напою, потім перекинула порожній кухоль:
— Де ж ця буреклята офіціантка?
— А ти впевнена, що з тебе не досить? — запитав Адолін.
— Я сиджу рівно?
— Наче так.
— Ось тобі й відповідь.
Вона вислизнула з кабінки, при цьому пройшла повз Адоліна так, що відчутно торкнулася його тіла своїм, потім протислася через натовп у пошуках офіціантки.
— Вона сьогодні якась дивна, — зауважив Каладін.
— Вейл сиділа під замком протягом місяця, прикидаючись тою жінкою у військовому таборі. І Промениста дуже хвилювалася через їхню місію. За ті кілька разів, коли нам вдавалося зустрітися, Шаллан практично лізла на стіни від напруження. Тож таким способом вона розслабляється.
Ну, якщо це їм допомагає...— Чи справді Йалай Садеас мертва?
— На жаль, так. Батько вже послав армії до військового табору. Згідно з попередніми звітами, її люди запропонували умови капітуляції — очевидно, знали, що так буде, — Адолін знизав плечима. — І все одно таке відчуття, наче я зазнав поразки.
— Ти мав щось робити. Ця група вже ставала занадто могутньою, занадто небезпечною, щоб не звертати на неї уваги.
— Та я знаю. Але ненавиджу ідею боротьби зі своїми ж. Ми повинні змінюватися на краще. Стати більш значними.
«І це каже той, хто вбив Садеаса», — подумав Каладін. Цей факт іще не був загальновідомим, тож він не говорив уголос на випадок, якщо хтось підслуховує.
На цьому розмова припинилася. Каладін грав зі своїм кухлем і хотів би випити ще порцію, але йому лінь було продиратися крізь натовп, щоб замовити її. Люди по черзі вітали Джора, і коли наречений сам проходив повз них, Каладін зрозумів, що впізнав його. Джор тут викидайло — привітний хлопець. На його плечі сиділа Сил.
Вейл зникла надовго. Каладіну здалося, що помітив її в кутку — вона грала в зламай-шию на скалки. Він здивувався, що в місті залишився ще хтось, згодний грати проти Вейл.
Зрештою Адолін присунувся трохи ближче. У нього був власний напій, п’янкий фіалковий — але він ледве випив половину кухля. Він більше не дотримувався Кодексу занадто суворо, але, здавалося, знайшов власну рівновагу.
— Отже, що відбувається? — запитав Адолін, — Це явно не лише через Лин.
— Здається, ти казав, що мені не доведеться розмовляти.
— Не розмовляй, якщо не хочеш, — Адолін зробив ковток, чекаючи. Каладін витріщався на стіл. Шаллан часто щось вирізала на предметах, тому дерево столу вкривали невеликі, проте хитромудрі замальовки, і багато з них були наполовину закінчені. Він провів пальцем по одному малюнку із зображенням сокирогончака та чоловіка, надзвичайно схожого на Адоліна.
— Сьогодні твій батько звільнив мене з чинної служби. Він думає, що я... більше не годжуся для битв.
Адолін важко видихнув:
— Буремна людина...
— Адоліне, він має рацію. Згадай, як тобі минулого року довелося витягати мене з палацу.— У будь-кого може затьмаритися розум під час бою, — відказав Адолін. — Я сам колись дезорієнтувався, навіть коли носив Сколкозбрую.
— Це гірше. І трапляється частіше. Я лікар, Адоліне. Я вчився виявляти такі проблеми, тому знаю, що він має рацію. Знаю вже кілька місяців.
— Ну добре, — Адолін коротко кивнув. — Хай так. Що будемо з цим робити? Як тобі допомогти?
— Ніяк. Знаєш Даббіда, хлопця з моєї команди? Того, хто не розмовляє? Бойовий шок, як і в мене. Він такий, відколи я його завербував. Адолін замовк. Каладін зрозумів, що він обдумує можливі відповіді. Адолін умів багато чого, але не приховувати свої думки та емоції від інших.