Втрата пам’яті, очевидно, була звичайною для таких випадків. Але решта того, що пережила Шаллан, здавалося зовсім інакшим. Що важливо, вона не страждала від тривалої втрати пам’яті. Тож, можливо, з нею все добре. Її стан стабілізувався.
Усе змінювалося на краще. Звичайно, так воно і було.
— Буря забирай! — сказав їй Юшу. — Шаллан, це вже дещо... дивне ти зобразила.
Вона зосередилася на ескізі, який погано намалювала, оскільки її очі були заплющені. Знадобилася мить, щоб помітити, що вдома, в комині, вона намалювала душі, які горіли в полум’ї. Можна було б подумати, що це спрени полум’я, якби ті не були так схожі на неї та трьох її братів...
Шаллан швидко згорнула альбом. Вона більше не в Я-Кеведі. У вогнищі перед нею, в кімнаті в Урітіру, тепер було не полум’я — це лише ніша в стіні, де містився нагрівальний фабріал.
Вона мусить жити сьогоденням. Юшу вже не той пухкий, завжди усміхнений хлопчик з її спогадів. Це огрядний чоловік із густою бородою, за яким доводилося майже постійно стежити, щоб він що-небудь не вкрав і не спробував закласти ці гроші для азартних ігор. Вони двічі ловили його на спробі зняти нагрівальний фабріал.
Навіть його усмішка була брехливою. А може, він просто намагався з усіх сил залишатися бадьорим. Всемогутній свідок, що вона це розуміла. — Тобі нічого сказати? — запитав він. — Ніяких дотепів? Ти майже ніколи більше не відпускаєш шпильок.
— Ти досить рідко поруч, щоб я могла жартувати, — відказала вона. — А ніхто інший не може так надихати мене своєю некомпетентністю.
Він усміхнувся, але скривився, і Шаллан відразу ж стало соромно. Жарт був занадто влучним. Вона більше не могла поводитися так, як у дитинстві; тоді їхній батько був спільним ворогом, перетворюючи чорний гумор на спосіб упоратися з усім.
Вона переживала, що вони віддаляться одне від одного. Тому відвідувала його майже демонстративно.
Юшу встав, щоб принести якоїсь їжі, а Шаллан хотіла спробувати це один жарт. Натомість вона відпустила його. Зітхнувши, порилася і сумці й дістала маленький записник, що раніше належав Йалай. Повна картина поступово складалася зі шматочків. Наприклад, шпигуни Йалай підслухали, як члени ордену Примарокровних говорили про новий маршрут через Море втрачених вогнів. Це було саме те місце, де вона та інші подорожували в Гадесмарі рік тому. Дійсно, аж три сторінки були заповнені назвами місць з таємничого світу спренів.
«Я бачила ману, — писала Йалай, — у речах Примарокровного, якого ми схопили. Мені слід було здогадатися скопіювати її, тому що вона згоріла у вогні. Ось що я пам’ятаю».
Шаллан зробила кілька позначок унизу, під маною, грубо намальованою Йалай. Якими б навичками в політиці не володіла ця жінка, вони всі були зведені нанівець браком художніх здібностей. Але, можливо, Шаллан знайде якісь справжні мани Гадесмару й порівняє?
Двері відчинилися. Увійшли Балат і його друг, що поверталися з гвардійського посту. Хоча Шаллан сиділа спиною до дверей, за голосом вона впізнала Ейліту, дружину Балата, що зустріла їх у коридорі. Вона сміялася з чогось, сказаного Балатом. За останній рік Шаллан напрочуд прив’язалася до цієї молодої жінки. Вона пам’ятала, як у дитинстві ревнувала до будь-кого, хто міг забрати в неї братів, але, ставши дорослою, зрозуміла все краще. Ейліта виявилася доброю і щирою жінкою. А щоб покохати члена сім’ї Давар, треба бути особливою людиною.
Шаллан продовжувала вивчати записник, слухаючи, як Балат і Ейліта спілкуються з другом. Ейліта заохотила Балата знайти собі якесь заняття, хоча Шаллан не була впевнена, що стати гвардійцем — найкраща робота для нього. Балат мав ваду — він занадто насолоджувався болем інших істот.
Балат, Ейліта і його друг попрямували в іншу кімнату, де в холодильному фабріалі зберігалося охолоджене м’ясо і карі для їжі. Їхнє життя ставало таким комфортним, і це не межа. Шаллан, ставши дружиною великого князя, могла забезпечити цей будинок десятками слуг.
Однак її брати ставилися до слуг із недовірою, бо звикли обходитися без них у голодні дні. Крім того, фабріали замінювали роботу дюжини людей. Нема потреби рубати чи носити дрова, щодня ходити на кухню у вежі. Шаллан боялася, що з фабріалірами Навані вони всі розліняться.
«Ніби наявність слуг уже не зробила більшість світлооких ледачими, — подумала Шаллан. — Зосередься! Чому Примарокровні так зацікавлені Гадесмаром? Вейл, чи маєш якісь думки?»
Вейл нахмурилася, розсіяно озирнулася, щоб притулитися спиною до стіни, потім просунула ногу через лямку сумки, щоб її не стягнули. Коли вона стала Вейл, кольори в кімнаті... потьмяніли. Насправді змінилися не кольори, а її сприйняття. Шаллан описала б шари фарби на стінах як відтінки іржі, але Вейл вони здавалися просто червоними.
Вейл одним оком стежила за дверима на балкон. Балат, Ейліта і Юшу вже перебралися туди та жартували з іншим гвардійцем. Спрени сміху літали перед дверима. Хто цей друг? Шаллан не потурбувалася перевірити.
«Вибач, — подумала Шаллан. — Я відволіклася».
Вейл вивчала окремі слова в записнику, вибираючи потрібні фрагменти. Мапи, назви місць, обговорення вартості переміщення предметів через Гадесмар. Першою місією, яку Шаллан виконувала для Примарокровних, ще тоді, коли Вейл була лише малюнком в альбомі, було шпигувати за Амарамом, який намагався знайти Урітіру та Присяжну браму.
Присяжна брама, хоча і використовувалась переважно для швидкого переміщення військ та запасів, виконувала й іншу функцію. Через неї люди могли потрапляти до Гадесмару і назад. Упродовж минулого року вчені та Променисті Далінара поступово розібралися, як це робити. Може, Мрейз хотів того самого?
Вейл помітила фрагменти чогось грандіозного в діях Мрейза: знайти Присяжну браму, спробувати забезпечити безперешкодний і, можливо, доступний лише їм вхід до Гадесмару. Принагідно намагаючись усувати суперників, таких як Ясна. Потім найняти Променистого, який міг зазирнути в Гадесмар. І нарешті атакувати інші фракції, які намагалися вивідати секрети.
Їй доведеться... Зачекай. Цей голос.
Вейл різко підняла голову. Гвардієць, з яким розмовляли її брати. Геєна! Вейл загорнула записник і засунула його в кишеню сукні, потім встала і попросила Шаллан знову зробити волосся рудим, хоча контролювала тіло Вейл.
Вона визирнула на балкон, щоб перевірити, але вже знала, що то Мрейз. Він стояв там, виструнчившись, обличчя вкрите дивними шрамами, одягнений в чорно-золоту форму, як і Балат. Це були кольори князівства Себаріала. Саме до цього дому вирішила приєднатися Шаллан, перш ніж вийти заміж за Холіна. Вона вже раз бачила Мрейза в схожій формі, коли він рік тому служив Йалай і Садеасу.
Мрейзу не личила ця форма. І не тому, що її погано пошили, просто він мав... якийсь неправильний вигляду ній. Він був одночасно занадто гордовитим і занадто різким для цієї роботи. Хижаком, а гвардієць повинен бути слухняним. І водночас витонченим, а бути гвардійцем — одне і найменш престижних занять для світлоокого.
Звичайно, він її побачив. Мрейз завжди стежив за дверима; вона навчилася цього в нього. Він не змінив поведінки та сміявся з того, що говорив Балат. Але й прикидався далеко не так добре, як Шаллан. Не зміг приховати гордовитого тону у своєму сміху та в’їдливої посмішки. Він не жив своєю роллю, а просто носив її, як костюм.
Вейл схрестила руки на грудях і притулилася до одвірка. З гір подув холодний вітерець, змусивши її затремтіти. Мрейз і хлопці вдали, що їм не холодно, хоча від їхнього дихання перед носами підіймалася пара, а спрени холоду росли шипами на поручнях балкона. Дивно, чому всередині цієї вежі було набагато тепліше, навіть якщо двері лишалися відчиненими? Справді, Ейліта незабаром попросила вибачення і пішла до кімнати. Вона привітала Вейл усмішкою та помахом руки, і Шаллан відповіла тим же.
Вейл зосередилася на Мрейзі. Той явно хотів, щоб вона побачила, як він спілкується з її братами. Він рідко вдавався до відкритих погроз, але це було явне попередження. Саме Мрейз доставив молодих людей сюди цілими й неушкодженими як нагороду за надані нею послуги. Те, що він дав їй, міг і забрати. Будучи гвардійцем, щодня тренувався з мечем біля Балата. Іноді траплялися нещасні випадки. Шаллан трохи запанікувала, дізнавшись про це, але Вейл могла грати в таку гру, навіть якщо фігури в ній були людьми, яких вона любила.